25.05.2017 14:52  Ковальчук Богдан Олександрович 

Київ


Київ. Я тут народився і далебі саме тут колись помру.

Сюди рвуться тисячі, десятки тисяч душ із усієї України, прагнучи забезпечити собі безхмарне майбуття на столичному горизонті животіння, проте губляться серед усіх цих чудернацьких контрастів, що їх, будучи "корінним", ти просто не помічаєш.

Місто зруйнованих доль, загублених поміж силенною силою новостворених вулиць. Організм, що змінюється у незрозумілому керунку - чи то еволюціонує, а чи то прямує до занепаду. Моє місто. Мій Київ.

Уже давно призвичаївся називати Дарницькою площею колишню Ленінградку, а на проспект Бандери навряд чи скажу Московський. Такий тут ритм життя; коли людина за своєю здатністю до пристосування подібна до таргана - ті ж, як кажуть, виживуть хай і після ядерного вибуху, - то киянин змалку має цю якість розвиненою стократ більше - так, ніби ще в пологовому роблять якесь "столичне щеплення" абощо. Втім, інколи я спиняюся і дивлюся, як же, чорт забирай, місто міняється. Ці зміни важко помітити, якщо дивитися на Київ щодня й без зацікавлення, одначе коли замислишся - вони впадуть у твоє око грубою колодою.

Часто прогулююся місцями, котрі свого часу були для мене важливими. Це - не Хрещатик, не Поділ, не середмістя взагалі, а нестеменно менші орієнтирчики, маркери, які збереглися десь у вічних сутінках спальних районів. Невеличкий генделик на Позняках, який свого часу ми звали "У тьоті Каті", зведений літерою "П" будинок із двома тенісними столами та чотирма лавочками (три з яких третій рік поспіль своїми видраними з м`ясом рештками сидінь благають про ремонт), затишна гойдалка на Троєщині - все це колись було для мене своєрідними контрольними точками, цеглинками, що з них складався цілий світ.

Подвір`я часто гомонять привидами людей, із якими ми навряд чи скоро побачимося, а коли й так - не знайдемо спільних тем для розмови. А з іншими не побачимося взагалі: як писав в одному зі своїх романів Стівен Кінґ, зараз вони обідають із Ісусом. Але ж їхні привиди - нетлінні. Вони будуть тут завжди - уривками знайомих фраз випадкових перехожих, до стогаспида схожими на ті, минулі, літніми вечорами, гудінням плетив електродротів над головою, далеким стукотом коліс міжміських поїздів...

Буває, йду вулицею, несучи в якесь чергове видавництво "геніальний" рукопис, і бачу картину: двійко підлітків - років шістнадцять на вигляд - розважають відповідну кількість дівчат "триакордовими" піснями під гітару, а атмосферою цілковито й повністю (крім, звісно, гормонів) верховодить почата пляшка дешевого вина. В однім із юнаків упізнаю себе - безтурботного та молодого, повного енергії та віри в те, що Київ - це найнадійніший у світі прихисток, де нічого поганого не може трапитися взагалі.

Далі роки прискорюють плин. Переважна більшість із моїх однолітків уже забацали нехитрі родини, мають сяку-таку стабільну роботу, взимку катаються у горах на лижах, а влітку ніжаться на теплому пісочку при водоймі, розмір і ступінь солоності якої прямо пропорційно залежить од рівня їхніх заробітків.

А я? А я як писав, так і пишу. Щоправда, змінилася концепція; тепер журналіста у мені дедалі менше, тоді як більшає... а кого, власне, у мені більшає? Мрійника, графомана, письменника, романтика, просто втомленої невідь-чим людини - потрібне підкреслити. Якось даю собі раду серед цього нескінченного карнавалу, хоч із кожним роком удається це дедалі важче.

Не збираюся припиняти діяльність, яку сам охрестив "пошуком учорашнього дня": далі ходжу знайомими з дитинства місцями, котрі вже ніколи не переживуть тих подій, що тоді; подекуди раптово писатиму або телефонуватиму людям, які гадають, що я - така скотина! - про них забув, вибиратимуся з ними на каву й казатиму, мовляв, ні, шановні, я про вас пам`ятаю. Просто ви змінилися, а я?

А я як писав, так і пишу.

Незрозуміло навіть, кого Київ змінив сильніше - та й чи змінив узагалі, - хоча чи варто про це замислюватися? Потрібно просто жити. Жити так, як як хочеш, а коли не виходить - як можеш, як умієш, як тобі вдається.

Київ. Я тут народився і далебі саме тут колись помру. Проте досі не знаю, чи на схилі життя назву це місто своїм добрим другом.

Додати коментар
 19.08.2017 19:46  Чиянова Марина Вікто... => Тетяна Белімова 

Чудовий текст. Повністю згодна. Київ вражає.

 28.05.2017 12:40  Ковальчук Богдан Оле... => Борис Костинський 

Щиро дякую за такий відгук, пане Борисе. Переказуйте найщиріші вітання Сполученим Штатам!

 28.05.2017 03:34  Борис Костинський => Ковальчук Богдан Олександрович 

Гарний есей, Богдане! Сходу видно, що Ви маєте гуманітарну освіту - Ваша українська бездоганна.

Стосовно ж Києва, то для мене, жителя Остра, котрий знаходиться у годині з половиною їзди від столиці, Київ завжди був МРІЄЮ. Саме так, - петитом. Мрія не здійснилася, але я компенсував це тим, що переїхав у лютому 1994-го року до США, про що не шкодую ані секунди. Америка зробила з мрійника-слабака напористого мена, котрий не плекає ілюзій та знає, ЩО і ЯК. {#}

 26.05.2017 11:40  Ковальчук Богдан Оле... => Тетяна Белімова 

Кожен ставиться по-своєму.

 26.05.2017 06:59  Тетяна Белімова => Ковальчук Богдан Олександрович 

А я назву. Шалено люблю своє місто. Для мене воно - найкраще місце на землі. Мене не буде, а воно стоятиме, бо вічне.