Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
 27.03.2018 16:18  Ковальчук Богдан Оле... 

Русско-тєрнопольський Київ

Цими днями я, як і завжди, їхав на роботу червоною гілкою метро. Випало стояти при протилежних дверях — тих, що відчиняються аж на одній станції за весь маршрут — буквально втиснутим у скло. Словом, стандартний київський ранок, нічого особливого.


На «Хрещатику» кількість людей у вагоні, куди вже фізично не можна було ввіпхнутися, раптом подвоїлася, і я відчув себе повністю знерухомленим, неспроможним трішечки посоватися, щоби віднайти бодай більш-менш комфортну позицію. Гадаю, десь так почуваються здані у вантаж валізи, які напхом летять кудись ген за Атлантику.

Ясна річ, саме в таких умовах нестеменно мусив задзвонити телефон. Янгол-охоронець ранкової години-пік достоту має чудернацьке почуття гумору, чорт забирай. Це як в анекдоті: «Чекаєте на важливий дзвінок, але вам усе не телефонують? Ходіть у лазничку, залишивши телефон у дальній кімнаті, і намильте руки по лікоть».

Надлюдським зусиллям, що спричинило у людей довкола вигуки «Акуратнєє!» і «Шовидєлаєтє!», вхистився дістатися правою рукою лівої кишені джинсів і явити підземному світові метрополітену свій апарат, що й далі розривався якісним львівським хіп-хопчиком. Потому я зробив щось геть неможливе (гадаю, кожен киянин мусить щоранку їхати на роботу в компанії кількох представників Книги рекордів Гіннеса — для фіксації звитяг) і, хвацько перекинувши слухавку з однієї руки в іншу, притулив її до вуха, зігнувшись при цьому всохлою вербою, вирослою до того ж у геопатогенній зоні.

Телефонували з роботи, тому не відповісти я не міг. Довелося, ясна річ, перекрикувати і стукотіння коліс потяга, і компанію з трьох розвеселих студентів поруч («Та, блядь, чувак, шаріш, я вчіра на сєрвак зашол, а там тупа фсє сідят! Блядь, да я такова вапщє нівіділ нікахда!»), одначе справи таки полагодив упродовж кількох хвилин. Зі спокійною душею та холодним серцем засунув апарат до нагрудної кишені куртки, позаяк доступ до джинсів було заблоковано чиєюсь спиною.

Можна було б ставити в цій історії крапку, але заявлені на початку теґи змушують продовжувати.

— Маладой чілавєк, ви очінь ґромка разґаваріваїті, — звернулася до мене жінка у кумедному бузковому береті. На вигляд пані було років трошки за п`ятдесят, і дивилася вона на мене радше не зі злістю, а з певним... співчуттям, чи що.
— Вибачте, будь ласка. Не хотів вас потурбувати.
— ...да іщьо і на укра́інскам. Пайміті: в Кієвє так нільзя.

Згоден, не безгрішний — я дійсно волав до співрозмовника в слухавці, адже тричі намагався донести йому банальну інформацію: я наразі в метро, говорити не можу, наберу хвилин за п`ятнадцять. І все б нічого, перепросив би ще раз, а втім слова про «на укра́інскам» зачепили, тож вирішив поцікавитися:

— Як не можна — голосно чи українською?
— Я сама із Тєрнопаля, — невідь-чому почала розповідати жінка, — но панімаю, што нужна, пєрєєхаф, прінімать правіла ґорада, в каторам аказалась. Вот ви адкуда прієхалі?

Класне питання, далебі — враховуючи, що в Києві я народився і нікуди нізвідки не приїздив. Може, треба було ляпнути, що я — з Дарницького району? Ми з моїм другом із сусіднього під`їзду за чаркою вряди-годи жартуємо, мовляв, нівроку було б заснувати Дарницьку Народну Республіку, бо «Досить годувати Печерськ!».

— Нізвідки, — натомість бовкнув я. — Місцевий.
— Вот ми с вамі нізнакоми, а ви уже врьоті. Зачєм?
— Вам що, паспорт чи свідоцтво про народження показати?..

Наш діалог змусив притнути язики навіть студентів, які «зашлі-блядь-на-сєрвак-а-там-фсє»: вони також із погано прихованим зацікавленням раз-поза-раз кидали на мене такі погляди, буцім уперше в житті опинилися в зоопарку та наживо розглядали, приміром, жирафу чи слона.

— Я с Тєрнопаля! — повторювала жінка свою мантру. — Но я же ґаварю, как фсє! Што я, тіпєрь ніукра́інка? Хто я тахда?

Кортіло відповісти у риму, та стримався. Зрештою, саме тоді наша консервна бляшанка таки доповзла до Політехнічного, де мусив виходити, тож замість сперечатися далі я заходився відвойовувати собі місце ̶п̶і̶д̶ ̶с̶о̶н̶ц̶е̶м̶ поближче до дверей.

Часто згадую, як, власне, починалося моя українськомовність.

Надворі реп-кором гримів дві тисячі сьомий рік, вулицями сновигали емочки з рожевим волоссям, а я в ті часи закінчував випускний клас. Одного дня на курилці мій однокласник Гліб вирішив «для приколу», що цілий день говоритиме українською, ну а я, властиво, долучився. От тільки Гліба вистачило на півгодини, а я направду аж до присмерку говорив українською.

Слід, либонь, відзначити, що сам я — з російськомовної родини. Цебто, «за промовчанням» мовою спілкування в межах отчої квартири була (і лишається) російська. Це мені не завадило на свій вісімнадцятий День народження вибити на правім плечі Тризуб і пообіцяти собі — досить цього лайна!

Та-а-ак, це ще не було модно. Люди навіть фотографували моє татуювання у тому ж метро. Направду українськомовної молоді (принаймні з того кола, в якому я крутився) виявилася катма, і всі ми тоді вважали, що українською переважно розмовляють депутати, політикани, чиновники й інша подібна потолоч, та й винятково з метою піару — показати, які вони, мовляв, патрійоти.

Але вже тоді я заговорив українською. Російська у мене залишалася тільки для спілкування з бабусею (нині покійною; Царство їй Небесне!), тому що її «ватності» могли б позаздрити всі без винятку чиновники недореспублік, зібрані докупи. Для чого було травмувати стару людину тим, що її онук — «фашист»? От і молотив із нею російською аж до смертної години, котра для бабусі настала дві тисячі дванадцятого.

У Тернополі, Львові чи Кам`янці-Подільському говорити українською легко. Власне, бути українськомовним там легко, і ніяк інакше. А чи можуть собі тамтешні люди уявити, як це — не мати можливості знайти роботу тільки через те, що відмовляєшся писати/читати/говорити російською? Як це — повсякчас спіткати дрібніші й більші кпини за свою мову, коли тобі років дев`ятнадцять-двадцять? Як це — намагатися захистити своє конституційне право на отримання інформації про крам або послугу державною мовою, а натомість слухати щось на взірець «Пашол ти нахуй, свідаміт йобаний», і це ще дуже пом`якшений варіант цитування?

Усе це я бачив, чув і відчував; усе це триває й понині.

А потім якась нацменшина заявляє, що я мушу толерувати її права на російську мову. Серйозно, люди? А хто в такім разі мав би захищати мене — людину, яка ідентифікує себе як українця не тільки через Тризуб у паспорті (й на плечі, як ви вже знаєте), але й за мовою спілкування?

Толерантність не має суперечити здоровому глуздові, інакше можна докотитися до того, що сєпари на Донбасі, які десятками катують і вбивають наших захисників, — також люди, мають почуття, а тому їх ображати не можна в жоднім разі.

Маразмом у нас у повітрі відгонить серйозно, на превеликий жаль.

Певно, тільки в україні міг виникнути такий парадокс, як «російськомовна українська література». Якщо ви мені дасте дві книги, написані російською мовою, а я не матиму й гадки, хто автор кожної з них — як сказати, котра з цих двох праць написана українцем? Правильно — ніяк.

Саме тому (в моєму розумінні, принаймні) так звана російськомовна українська література — це де-факто російська література, яка просто теоретично могла бути створеною на території України. Теоретично навіть українцем. Але ця література — російська, і крапка.

Я не кажу, що російський культурний пласт чимось гірший або неповноцінний — він просто абсолютно інакший, відмінний од українського, а зараховувати російськомовні тексти до української літератури — це те саме, що силкуватися пацієнтові, що лежить на операційному столі й чекає на пересадку серця, намагатися запхати, припустимо, печінку, причому туди, де мало б бути саме серце. А потім іще сподіватися, що він житиме.

Війна розгорнулася на теренах, де українська мова ледве жевріла. Російська Федерація вкрай уміло зіграла на тому, що, мовляв, це — наші люди, бо вони говорять російською.

А найгірше в цьому те, що особисто я не маю, чим заперечити.

Повертаємося до нашої тернополянки у ранковому метро. Особисто мені вона, прости Господи, скидається своєю точкою зору на безвільну проститутку: «Окей, народе, я приїхала і розсунула перед вами ноги — робіть, що маєте, а мені байдуже, бо вас же — більшість, бо ви тут вирішуєте, а не я».

А зрештою яка вона — ця більшість? За своєю сутністю основна маса людей є аморфною. Кожен окремо — безумовно, особистість, але коли всі вони збираються докупи — це вже геть інша історія.

Саме на «більшості» зіграв Путін, чудово знаючи, що колись окремі регіони України виморили голодом, а відтак заселили тими, чиї нащадки нині російською мовою називають себе «укра́інцами» (sic! — саме з таким наголосом). А в наш із вами час, друзі, ідентифікація «свій – чужий» є важливою, як ніколи раніше.

Що ж, підозрюю, що нівроку так утомив вас цим дописом. Та й робота не чекає: повертаюся до справ. Зичу всім гарного тижня і здорового глузду, бо без нього — нікуди, як не крути.

Дякую за увагу. Ваші думки — в коментарі. 

+ Додати коментар
 28.05.2018 21:23  Саня Малаш =>  

Українською мовою має бути вся масова молодіжна культура. Детальніше - за ключовими словами: "шлякбитраф 2012", "Леся Воронина", "The Hardkiss", "Сторожова застава", "Один в каное". 

 21.04.2018 01:17  Vyacheslav => Ковальчук Богдан Олександрович 

Прочитав з задоволенням, напевне процес пішов бо немало російськомовних почали українською. Але як зробити, щоб українська мова стала модною серед молоді? 

 28.03.2018 09:22  Тетяна Ільніцька => Ковальчук Богдан Олександрович 

У продовження нашої вчорашньої розмови лише додам, що все це прояви рабської психології або постколоніальний синдром у дії. Багато років прищеплювали думку, що української "нєт, нє било і бить не может". Треба було мати неабияку силу волі, щоб протидіяти шовінізму і плекати в собі національне. У совку це взагалі підпадало під статтю "буржуазний націоналізм", коли за мову просто саджали, відтак іншим "не кортіло". Це вже щось на рівні підсвідомості, коли людина, приїхавши з села до міста автоматично наломлювалася говорити російської. От із чимось таким Ви й стикнулися на червоній гілці вчора.
40 років - кажуть такий термін ротації для рабської психології... 

 27.03.2018 22:39  роман-мтт => Ковальчук Богдан Олександрович 

підтримую повністю! буде час - прошу до мене у ФБ поглянути на одну карту, там побачите дивний збіг обставин... :))) 

 27.03.2018 21:17  Ковальчук Богдан Оле... => Каранда Галина 

Дякую, що читаєте) 

 27.03.2018 21:02  Каранда Галина => Ковальчук Богдан Олександрович 

Підтримую вас цілком і повністю. І вина таких тіток з Тернополя величезна насправді. Це симбіоз комплексу меншовартості і амбіцій. Типу "мене оцінять і полюблять тоді і тільки тоді, якщо я буду як вони".

Я з такими проблемами не стикалася, бо я з села, з україномовного середовища. У нас навпаки, відкрито глузували з людей, які, поживши трохи в місті і повернувшись, говорили російською. Таких  перекривляли: "поехала в льопнє, приехала в сьорпрнє" (аж 2 місяці в "городє" побула і балакать розучилася), "лізла по лєстніце, а впала з драбини", "ви тут в селе в навозе роєтєсь"... в погоні за кар`єрою та грошима наші люди не тільки мови, а й матері зречуться.

Десь в 2012 я на базарі торгувала. До мене підійшла сім`я, явно сільська, і жінка почала на дууууууже ламаній російській робити замовлення.  Мене це і здивувало, і обурило. Якого біса??? Наскільки могла чемно пояснила їй, що Лубни - це все-таки Україна, і не варто так робити, бо це принизливо.

Щодо Києва - я надто мало в ньому була. Але люди здалися дуже чемними. Принаймні і в метро, і в маршрутках всі були дійсно  взаємоввічливими, навіть в час пік. У Лубнах в маршрутках хамовитіше...  і в нас більше суржику. У Києві або російська, або чиста українська людей, які мову свідомо і цілеспрямовано вивчили.  У нас - рідний усталений суржик. Який цілком можна пробачити, бо то - полтавська говірка).  Майже така, якою Котляревський писав)). Ну трохи хіба зіпсована русифікацією.

Дуже подобається, коли в розмові зі мною (вживу чи по телефону), люди переходять на українську мову. Хоча в мене ще той полтавський суржик, але коли зі мною українці розмовляють російською, я можу раптом перейти на літературну українську:))) 

А ви взагалі молодець!

Ковальчук Богдан Олександрович
18.06.2018
Розвиток мови — ознака її життя
27.03.2018
Русско-тєрнопольський Київ
02.09.2017
Ідеальна ОС для письменника
28.06.2017
Найгірша книга
25.05.2017
Київ
Останні записи
03.06.2018 © Суворий
Тактика Москви: України нє било, нєт і не будєт (1938)
02.06.2018 © Суворий
Куди зникають голови уряду совєтської України? (1938)
02.06.2018 © Суворий
Козаки: що пише про них француз у книзі, виданій 1800 року
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії
17.03.2018 © роман-мтт
Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями
16.03.2018 © роман-мтт
Фантастична карта України
01.03.2018 © роман-мтт
Повернення
01.03.2018 © роман-мтт
Бабрук
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди