Як англієць шукав правди в совєтах? (1938)

Недавно вийшла книжка, написана одним з найвизначніших членів англійської. „Лейбор Парті", предсідника екзекутиви Міжнароднього Союзу робітничих юній, сера Волтера Ситріна, під заголовком „Шукаю правди в Росії". Є це велика праця, майже 500 сторінок, звісного знавця робітничого світу, його потреб і бажань.

Уже на вступі зазначує автор, що, слідячи за.подіями в Советах у часі від 1925 до 1936 року, „був глибоко зворушений браком особистої свободи та цілковитим, або приказаним браком критики. Висліди, що ними большевики чваняться, є осягнені за ціну безмежного людського терпіння.

Послухавши кількакротних запросин, поїхав автор нарешті в 1936 р. до Советів, але застеріг собі згори свободу рухів. На це большевики згодились, але дали йому за товариша товмача, до котрого він ані руш не міг набирати довір`я. А в тім автор згори робить читача уважним, що в Советах є люди незвичайно обережні під час розмови з ними.

Уже перша стріча з дійсністю „СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ВІТЧИЗНИ" на совєтськім кораблі „Смольний" по дорозі з Лондону до Ленінграду була дужи характерна.

На тім кораблі відбувалися щоднини для пасажирів відчити з совєтської „політграмоти". Капітан корабля сконфіскував і спалив одній подорожуючій англійці книжку довголітнього московського кореспондента часопису „Christian Science Monitor". Був це п. В. К. Чемберлейн, а його книжка п. з. „Епоха заліза в Росії" була написана дуже безсторонно, а подекуди навіть прихильно до Совєтів, але всеж таки була у ній критика. На протест анґлійки відповів капітан, що радо спалив.би й самого автора цеї КНИЖКИ.

Висівши в Ленінграді на сушу, Ситрін завважив, що від його останнього побуту в Совєтах в 1925-тім р. нічого не змінилося на ліпше. Вибудувану на передмісті Лєсной робітничу кольонію застав він майже в руїні і страшно перелюднену. В державнім споживчім склепі продавано зогнилі рибки, якісь квасниці та огірки, котрі людність жадібно купувала. Тут робить автор докір Бернардові Шоу, котрий на злість своїм консервативним землякам описував майже прихильно відносини в Совє- тах, що цей (Шоу) „описував Совєти немов той глядач у театрі, що сидить у першім ряді крісел, але не завдав собі труду піти за театральні лаштунки та придивитися до дійсності".

Ситрін пише далі в своїй книжці про шалений зріст совєтського мілітаризму, причім звертає особливу увагу на зріст нових, привілейованих суспільних кляс у Советах, бо сини теперішніх большевицьких достойників мають згори забезпечену кар`єру.

Дуже інтересні є ті враження автора, що відносяться до будованого большевиками кана-лу Волга—Москва, котрим то каналом вони дуже чваняться. Його будують переважно політичні вязні, повбирані в страшенне лахміття. Вільнонаємні робітники при тім каналі мало що ліпше одягнені. А вже найбільше обурило Ситріна відношення влади до людності — повне погроз і терору.

Відвідуючи в Москві фабрику „Шарікоподшипнік", пущену перед кількома роками в рух, завважав автор, що як машини так і цілий льокаль виглядали немов би щонайменше вже з 10 літ існували. У тій фабриці побачив він „чорну таблицю", на котрій для публічного насміху виписується назвища слабше працюючих робітників.

Він пише про це ось що: „Мене допровадив майже до розпуки вид вирафінуваного звірства такої системи. Коли б ви (большевики) мали в себе справжні робітничі організації, то ви ніколи не допустили б до того, щоб людей так зневажено".

На це почув він від представників совєтських трейдюнійних союзів (у котрих все згори іменоване — Ред.), котрі його опроваджували по дійсній фабриці, що вони „не можуть вести дискусії з людиною котра думає в такий яскравий капіталістичний (?!) спосіб".

Москва зробила на автора ще гірше вражіння, ніж Лєнінґрад. Він згадує про товпи забруджених і повних розпуки селян, що цілими днями на Казанськім двірці (вокзалі), та підносить іще з притиском, що на 50 стрічених на вулиці — і то в середмісті — людей тільки один припадає такий, що є пристойніше убраний.

Історичний „Нижній Новгород" прозвали большевики „Горьким" — в честь звісного російського письменника. Є там фабрика самоходів, а коло неї оснували вони „соціалістичне місто", себто садиби для робітників.

Про ту робітничу осаду пише Ситрін, що вона виглядає „як купа болота і правдоподібно дальше буде так виглядати. Ті люди беруться будувати доми, та не годні їх докінчити, бо... не мають часу". Зрештою завважав автор, що всі, вживані у тій фабриці машини, є американського або німецького походження.

Робітничі домівки при звісній електричній централі „Дніпрострою" порівнює автор, відомий спеціалст у справі робітничих мешкань, попросту з „хлівами". Притім незвичайно його здивувала трикротна контроля перепусток. Факт цей уважає автор за очевидний доказ страху перед противниками большевицького режиму, котрих мабуть немало має.

Остаточні висновки Ситріна є дуже песимістичні. Наскільки йде про совєтський промисл, то він виказує лиху продукцію, високі кошти адміністраційні та дуже фатальну організацію праці.

З суспільного огляду впровадили большевики акордову працю. Є це система, осуджена рішучо всіми робітничими організаціями на цілім світі, а тимчасом вони ще й чваняться нею, як „стахановщиною", котра вже коштувала життя (внаслідок замахів) не одного стаханівця. Є це взагалі нечуваний визиск людських сил. Якогось „ентузіазму" по стороні робітників Ситрін цілком не завважив.

Про політичну большевицьку систему говорить він в дуже неприхильнім тоні, хоч сам він є завзятим противником фашизму. Він пише: „Якби Гітлєр перемінив свою систему на систему Сталіна, то ніхто б тепер не чув нічого про Дімітрова, бо вже були б його давно закатрупили в німецькій тюрмі. Тюрма, „концлагер" та заслання на Соловки постигли десятки тисяч людей, котрих одинокою виною було те, що їх віра в соціалізм була інша ніж сталінська".

Тут нагадаємо, що Дімітров є тепер головним діячем Комінтерну та що перед кількома роками він був у Берліні обвинувачений за співвину у підпаленні німецького парламенту. Німецький суд звільнив його. Та Сталін був би зробив з ним коротший процес. Що до властивих планів Москви, Ситрін пише, таке: „Світова революція була і є далі метою совєтської політики. Було б великою хибою думати, що комуністична партія зріклася вже того плану. На ту ціль видано, і видається й далі сотки тисяч фунтів стерлінгів".

Подав І. Н.

за матеріалами газети Свобода  (січень 1938)

Дуже цікаво.