Дещо про московський націоналізм та „Слово про похід Ігоря" (липень 1938)

Хто має нагоду читати совєтську пресу, може бачити, як своїм тоном і наставленням ця преса семимильними кроками доганяє пресу царської Росії. Царська „ура-патріотична" преса все ж мусила озиратися на ті журнали, які від уряду не залежали, боялася критики. Совєтська преса критики не боїться, бо часописів, незалежних від уряду, в СССР немає. З цього виходить, що совєтські громадяни не можуть протестувати проти найбільших неправд і дурниць, які велить друкувати Сталін та його помічники. Ось, приміром, захотів Сталін показати свій патріотизм. Совєтським редакторам наказано шукати, патріотичних, геройських вчинків в історії Росії. Редактори, як це буває часто в СССР, — „перестаралися": вони своє завдання не тільки виконали, але також „перевиконали". Їм не досить князя Пожарського та заможного купця Мініна, які визволили Москву від польського й українського війська 1613 року та допомогли вибрати нового царя Михайла Романова; не досить Сталіновим писакам прославляти генерала Кутузова та його боротьбу з Наполеоном 1812 року. Вони сягають також на чуже. 

Минулого 1937 року з Москви дано наказ, щоби по всьому СССР відсвяткований був ювілей 750-ліття „Слова о полку Ігоревім", славної поеми про похід новгородського князя Ігоря проти половців. І подія ця відбулася в Україні, і учасники бою були українці, або „русичі", як їх зве „Слово", і автором мабуть був русин із Києва.

Але ось що виписує московська „Правда" про цю перлину старого українського письменства: „Так як твори старинних греків, „Слово про полк Ігоря" свіже, молоде і хвилює нас, бо воно народилося в добі прекрасного і неповоротного дитинства великого московського („русского") народа"... В цій поемі, — пише „Правда" далі, — мають вираз „найкращі риси його національної природи — свободолюбний дух, безсторонна мужність, благородність і відвага, свята ненависть до ворога.

Як легко і дешево зробитися героєм, коли це стається чужим коштом! За царської влади в російських школах учили що, мовляв, держава Росія-Московщина почалася в Києві. І нібито по татарськім погромі мешканці України перемандрували на Московщину. Цієї абсурдної думки хапаються тепер московські націонал-комуністи, щоб присвоїти московському народові всю нашу давню історію. В советських підручниках історії пишеться, що в Галичині в 12-13 віці панували „русские князья", а це має означити, що московські. Словом робиться давнє шахрайство з назвою „русский — руський", яке вже не має впливу навіть на Закарпатті в Чехословаччині.

Найцікавіше — це підкреслення „Правдою" „свободолюбного духа" московського народу, який видно, мовляв, із „Слова про похід Ігоря". Коли б той дух свободи, що ним віє від „Слова", був духом московським, то ми стояли б перед чудом, що на Московщині свободолюбність цілком загубилася. Всі чужинці, яким доводилося бувати на Московщині від найдавніших часів і до наших днів, в один голос підкреслюють, що московський народ не мав і не має „смаку до свободи". "Moscovia tyrannide gaudet" (Московщина тішиться тиранією) — пише один; і навпаки про Україну знаменитий французький письменник Вольтер писав ще у 18 столітті, що наш народ „завжди прямував до того, щоби бути вільним".

Все це знають добре теперішні тирани. А проте вони свідомо фальшують історію, проголошують свої вигадки за правду. І прославляння царів Петра І та Івана Страшного, цих катів на троні, і роз- хвалювання „великого московського народа", його мови, культури, історії — все це має одну мету: допомогти диктаторам удержатися в сідлі. Є такий закон у житті людського суспільства, який каже, що ідеї й кличі, дані на початку революції, пізніше втрачають свою силу, не діють. Так було за великої французької революції, коли революціонери самі відновили монархію у Франції на чолі з Наполеоном І. Щось подібне діється і в СССР. „Диктатура пролетаріату", — чи може це гасло когось тепер в СССР захопити, коли всі бачать, що той режим є диктатурою над пролетаріатом? Комунізм? Чи може притягати людей цей режим, що вміє найгірше визискувати робітника і селянина? Світова революція? Про неї вже сам Сталін боїться згадувати.

Тому довелося шукати інших у кличів, інших ідей, які могли б рухати масами. Це московський патріотизм, московський шовінізм, «свята ненависть до ворога». Цим чуттям хоче Сталін об`єднати широкі маси російського народу під проводом своєї партійної бюрократії. Один російський поет написав: «Я раб, но раб царя вселенной» (раб царя цілого світу). Ця „рівність у рабстві" гнала московських мужиків у лаптях і з нечесаними бородами до Варшави за польських повстань, бо посміли збунтуватися поляки — „наші піддані". Цю давню рису російського народу („не маємо ми свободи, нехай не буде також у вас!") використовує Сталін, щоб розпаливши московський націоналізм, тримати в ярмі поневолені Москвою народи. 

Головний удар намірений проти України. Але тепер уже небезпека помосковлення не смертельна. Московські націонал-комуністи вхопилися за зброю царів („єдина неділима Росія") запізно. Московська домовина розпадеться і до нового життя встане Україна.

за матеріалами газети Свобода (липень 1938 року)

Схоже, в росії методички не міняються століттями...