Що з себе являє червона армія? (липень 1938)

Чимраз частіше доводиться читати про втечу того чи іншого червоного командира суходолом або літаком за кордон. Оповідання двох таких утікачів, що мали досить сталінівського режиму, подає німецька преса. Є це надпоручник Унішевський і поручник Ґурієф, які, як льотчики, перелетіли естонську границю й осіли в Єріорі коло Дорпату.

Ось що вони оповідають: Військові в СССР користуються з відносно кращих матеріальних умовин, ніж звичайний „громадянин" чи підданий Сталіна. Але за те спеціально офіцерський корпус червоної армії є під сталим поліцейським наглядом. Поруч військового коменданта частини є т. зв. воєнком, який має по суті більшу компетенцію від військового коменданта. Це політичний комісар, який розтягує цілу сітку надзору над кожним червоним старшиною, над його приватним життям, спираючись на хмарі утримуваних комісаром агентів і шпіцлів. Очевидно, що така система вбиває всякий дух взаємної довіри і товариства в офіцерському корпусі червоної армії. 

На думку Сталіна, воєнком має бути „батьком і душею" своєї частини. Він повинен невсипущо дбати про збереження „генеральної лінії" партії в армії, про політичну бездоганність старшин. Він веде картотеку, в якій є виписана ціла лінія поведінки офіцерів. Воєнком і його співробітники це органи партії в армії. Вони вмішуються в усе, в кожне розпорядження коменданта частини, а що найгірше: в діяльність і працю технічних кадрів армії. Цей нагляд людей, переважно некомпетентних, виводить з рівноваги техніків в армії і змушує тікати з війська, хоч як добре там оплачують їх працю (в СССР великий дефіцит на техічні фахові сили). 

Крім воєнкома є ще в армії „чини особого назначенія", агенти ГПУ (тепер НКВД). Їх завданням є вважати на настрої в армії. Вони не залежні ні від коменданта частини, ні навіть від воєнкома (колишній політрук). Вони контролюють стан зброї і набоїв, щодня їх перераховують: рахують, коли відділ іде на вправи стріляння, і рахують, коли вертається, щоб, крий Боже, ні один салдат не вкрав ні одного набою, яким міг би почастувати воєнкома... 

На військово-політичних парадах 1 травня і 7 листопада, офіцерам відбирають зброю, воякам дають незаряджену. Натомність від голови до п`ят озброєні є „чини особого назначенія", які, як агенти Чека, охороняють „дорогого вождя" Сталіна перед оборонцями „соціалістичної вітчизни", червоною армією... 

Чекісти в армії знають про все: що якийсь офіцер читає, коли спить, до якого кіно ходить, з ким стрічається, про що говорить, яких кревних має, скільки келишків водкі вип`є денно. Як у пенсіонатах для дітей, шухляди офіцерів завжди обшукують чекісти. Який дух рабства і приниження виховує така система шпигунства над „оборонцями вітчизни" не тяжко собі уявити. Як така система підриває почуття особистої і кастової гідності в червоних старшин, теж не тяжко додуматися... 

Незадоволений з цього, Сталін іще допровадив до того, що майже цілий склад офіцирського корпусу тепер належить до компартії. Але проте Сталін не є певний настрою „свого" війська... Ні один відділ (це ще царська система) не служить у СССР в своїй тіснішій вітчизні: хоч републики там називаються незалежними та своєї армії не мають. Армія спільна, і то так, що, наприклад, ленінградці „боронять" Україну, українців женуть над Ладогу, в Україну спроваджують уральців чи татарів і т. п. Йде про те, щоб не установився жодний контакт між армією і населенням, проти якого треба „боронити дорогого вождя". 

Так само офіцерів дуже часто переводять з одної воєнної округи в другу, з тих самих причин. Совєтська армія — це власне поліція для охорони режиму, зненавидженого людністю. Офіцерський корпус, хоч ліпше нагодований, та залишається під сталим контролем, оточений шпигунами, позбавлений усякого почуття особистої відповідальностні, що найважливіше, особистої гідності і дійсного патріотизму. 

А найкомічніше, що саме на тих людей, саме на цю армію, мусить спиратися Сталін, який їй ані на гріш не довіряє...

А що буде з цією армією і з диктатором під час війни?

за матеріалами газети Свобода (липень 1938 року)

хороше питання...