Вічна тема
Я ніколи не відчувала
Таких почуттів.
Я навряд чи цього хотіла
Та і ти навряд чи хотів.
Ми зустрілися випадково.
Може це востаннє було.
Знаєш, кожне твоє слово –
Кришталеве джерело.
Говорив ти щиро і тихо,
Кожним звуком мене огортав.
Відчувала я як ти дихав –
Найнебесніша із вистав.
А які в тебе очі, о, Боже,
Океани й льодовики!
Лиш на них молитися можуть
Всі світові жінки!
І своє крихколамке серце
Лиш тобі б я віддала,
Та мабуть для такого щастя
Моє серце – плата мала.
Я давно уже не любила,
Все освідчувались мені.
Я душею не кривила,
Їх кохання палила в огні.
Я вважала, найбільша кривда –
Дати шанс, де немає його.
Але зараз боюся дізнатись,
Що в середині серця твого.
А якщо щодо мене там пустка?
Прірва, яма, гігантське ніщо?
Я лиш думаю і вже хруска
Моє серце і плаче дощем…
А якщо все досягне фіналу
Ще до команди: «мотор!»?
І якщо не для мене співає
Твого серця янгольський хор?
А, проте, якщо ти байдужий,
З серця викорчую любов,
Затягну його закріпко вужем,
Щоб не капало кров’ю знов.
Незнання, все ж, найбільша кривда.
Купка марних страждань і надій!
Та як хочеться, щоб збулася,
Хоч частина про тебе мрій!
