Сивий ветеран
Ветерану війни підполковнику у відставці Івану Лукичу Безвесільному
Дідусь старенький – сива голова –
Пришкандибав до братської могили …
Постояв … щось згадав … прошепотів якісь
слова …
Дві квітки впали на гранітні брили,
А по щоці його котилася сльоза.
Життя важке, хоча проте цікаве,
Прожив цей сивочолий ветеран:
У сорок першому пішов на бій кривавий,
Хоча тоді ще й вісімнадцяти не мав,
А потім довгі-довгі роки працював
На благо Батьківщини – для Вітчизни слави!
Життя печать залишило свою –
І очі діда вже й забули, що є сльози,
Та тут … – біля горнила Вічного вогню –
Його ту слабкість розуміли перехожі,
Адже він згадував оту страшну війну …
Він згадував і міг би розказать
Про ніч червневу, теплу, гарну, тиху,
Що розірвали раптом тисячі гармат,
Несучи людям смерть, страждання, лихо –
О скільки лиха бачив той старий солдат!
Він пригадав шкільний свій випускний,
З якого хлопці прямо йшли у військкомати,
І той старанно, гарно вишитий рушник,
Який дала тоді йому на щастя мати,
І перший бій – жорстокий і страшний.
Він розказав би про фашистські орди,
Що всюди сіяли вогонь, страждання смерть,
Про те, як бились наші воїни хоробро,
Зубами вгризшися в земную рідну твердь,
І як загибель зустрічали – стійко, гордо ...
Як супостата їх багнети били,
Коли останні вже скінчилися патрони,
І як затиснувши в руці гранату що є сили,
Безстрашно йшли вони під танкові колони,
Як гинули, та відступить не сміли ...
Він розказав би про гіркий той біль,
Що відчували відступаючі солдати,
Коли докори чули звідусіль:
“На кого ж це ви нас, синочки, полишаєте?!”
І як ночами їм ті снились голоси ...
Він розповів би їм про київські околиці,
Траншеями пориті, всі в диму,
І як трамваї по одеських гарних вулицях
Бійців возили на передову
І Севастополя про славу бойову ...
Він розказав би їм про подвиг під Москвою,
Що зупинив фашистськую армаду,
І як зламали у смертельнім тяжкім бою
Хребта фашизму оборонці Сталінграда
І про тріумф під Курською дугою,
Як визволяли рідний Київ і Карпати,
І про Варшави горді вулиці в огні,
Як під Берліном в квітні сорок п’ятого
Ввімкнули світло раптом сотні ліхтарів,
Як на Рейхстагом звівся ввись червоний прапор!
Він розповів би всім, як ветерани,
Що Батьківщині прослужили стільки літ,
У нашій мирній, вільній, сонячній державі
Не мають часто навіть хліба на обід –
За що ж вони чотири роки воювали?
І як отой, хто в сорок першому під Львовом
Йому у спину підло з засідки стріляв,
Сьогодні гордо підіймає голову –
Кричить: я теж герой! Я воював!”
Й ганебно з брудом змішує історію ...
... Він говорити б міг і говорити,
Проте промовчав – й слова не сказав …
Лиш тільки сльози хусточкою витер,
Постояв мовчки і пошкандибав -
Пошкандибав, … бо треба далі жити …
І лиш минаючи високих та струнких
Бійців, застиглих у почесній варті,
Старий, звертаючись до них, прошепотів:
"Дай бог, щоб горе не бувало в вашій хаті
І щоб ніколи ви не відали війни!.."
Київ, квітень 2000р.