01.11.2009 21:14
1211 views
Rating 5 | 1 users
 © Катруся Матвійко

Балада про Неї

Її сонце зненацька згоріло дотла, 

Вітер попіл по небу безжально розвіяв… 

І опали зірки, наче листя, з чола, 

На шматки розриваючи простір і мрії. 


Її світ вимирав від нестачі води. 

Її райські сади висихали в пустелі, 

А Вона не пручалася владі біди, 

Тільки сумно стискала мольберт й акварелі… 


І. 


Був інакшим колись Її внутрішній світ, 

Розмальований весь від початку до краю, 

Між березових віт кольоровий привіт 

Дарувала усім, хто торкавсь Її раю. 


У безмежжі думок, почуттів, самоти 

Фарбувала ліси, шліфувала коралі, 

І словами, і пензлем творила світи. 

Все навколо жило, як Вона малювала… 

 


Обережно виводила лінії слів, 

Власну душу вдихала у створений образ, 

Її вимір бринів з багатьох голосів, 

То стихав, то звучав голосніше раз по раз. 

 


Вона вірила в щастя. І щастям жила. 

Вона бачила сум. Часом теж сумувала. 

Та за спиною мала два білих крила 

І злітала увись, як тепла було мало. 


ІІ. 


Але хтось підпалив Її вимір надій. 

Запалав небокрай, задимілися квіти. 

Тільки раз засміявся бездушний палій 

І пішов, залишаючи простір горіти. 


Тоді ввечері рухнув Її дивний світ, 

Захворів, загорівся вогнем божевілля. 

І відмовили крила нестися в політ, 

І зірки опадали на землю вугіллям. 


Акварель Її слів стала, наче смола, 

Що поглинула простір, безжальна й тягуча, 

Її світ відмирав. І вона не жила, 

Тільки мовчки ковтала біду неминучу. 


Її фарби злилися у сірий коктейль, 

Її звуки лунали незграбно й фальшиво, 

Затонули ліси під пісками пустель, 

Не вщухали вітрів невгамовні пориви. 


І душа Її стиснулася в міліметр, 

Затремтіла, сховалась, лишаючи пустку, 

А Вона до грудей притискала мольберт, 

І не знала, що серце пішло у відпустку… 


ІІІ. 


Її світ став пустим: акварель – нанівець, 

Але знищити зовсім його неможливо… 

Наполегливо в руки бере олівець 

І малює грозу чорно-білу і зливу… 

 

І словами фарбує краплини роси, 

Що в траві, яку знову Вона малювала, 

І ростуть Її крила з німої сльози, 

І летить Вона в небо, бо сонця замало. 


Так із кожним падінням росте Її світ, 

Стає дужчим, міцним і нешвидко згорає, 

А Вона з-поміж віт знов дарує привіт 

Усім тим, хто постукався до Її раю… 

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Поема

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Холод листопаду». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Осінь...». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Катруся Матвійко.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.11.2009 17:46  Костьо Юля => © 

Творчі люди сильні і ця Вона теж сильна... теж творча людина...
Гарно. :) 

 02.11.2009 06:53  © ... => Комарова Ольга 

Дуже вдячна, Олю, за коментар. А сльози швиденько витираємо! Ми ж творчі люди, а тому сильні! І нам негоже плакати! Цьом! :) 

 02.11.2009 01:46  Комарова Ольга => © 

Знаєте, настільки сильно і близько для мене написано, що аж сльоза скотилася. Як ніби про мене. Дякую:) 

Публікації автора Катруся Матвійко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо