Етюд
А я не сплю до самого до ранку,
Тулю до губ холодні пелюстки…
Вслухаюсь, як в відчинену фіранку
Вкидає осінь скручені листки…
І чую я, як музика лунає,
Така чарівна, вільна, – та сумна!
Ні сну чомусь, ні спокою немає,
І я – немов обірвана струна…
Печаль мені у очі зазирає,
Вже як сльота, на очі нависа…
З свічі я сльози воскові збираю,
Бо вже й вона в самотності згаса…
Чому ж це так? Запитую у себе.
А відповіді все нема й нема…
Лиш, мабуть, шелестить окраєць неба,
І я під ним: самотня і німа…
м. Ромни, 16/05/12
