Моя автобіографія. Remix

Писати про себе — річ непроста і складна. Інший би на моєму місці розписав, який він розумний, красивий, на пари ходить і, взагалі, відмінник теоретичної і боєвої підготовки.

Я не із цієї когорти. Я — надзвичайно скромний, хоча таким бути мені не дають, на жаль. Ну, наприклад, про мене писав ще Іоананикій Галятовський ( а хто його читав? може, і про мене пару слів знайдеться… ), а Микола Хвильовий присвятив мені цілий роман, але, перечитавши його, покінчив з життям, а потім знищив своє творіння.

Отже, біографія — звичайно, правдива і, звичайно, реальна, як і все інше. Народився я в хуторі Асимілятівка, жителі якого були виключно філологами. Мова хуторян — гарний приклад справжньої української мови: хуторяни говорили «Шчо», «Ти ба», «Геть зовсім аж ніяк», «Чи не могли б Ви стулити писок , мосьціпане», «А шчоб тобі триста болячок в печінку та таких дрібненьких, як маківочка».

Коли мені тринадцятий минало, мати віддала мене в науку до мандрівного дяка. Дяк виявився ще тим типочком, бо всіляко знущався наді мною: змушував зубрити теорію з відокремлений членів речення, сидіти рівно, позбавив безлімітного доступу в Інтернет.

Так-сяк довчившись у дяка, я подався в пошуках щастя до Пітімбургу. Йти довелось три дні і три ночі, крізь бурани і пости ДПС, маючи при собі кавалок хліба і повне зібрання творів Бальзака. По дорозі нічого особливого не трапилось, якщо не рахувати падіння метеорита, захоплення сомалійськими піратами сільмагу з цигарками, смерчик, потопчик і невеличкий армагедочик, так на винищення половини людства .

В Пітімбурзі йшов сніг, було холодно і я зайшов в якусь велику хату, яка виявилась університетом, куди мене зарахували, я навіть відігрітися не встиг. Тоді, до речі, мене викупили з кріпацтва за два дзеркальця і буси.

За три роки навчання я повністю осилив одну із основних дисциплін — каліграфічне ведення конспекта, а от до кінця вивчити найосновнішу науку — зубрастику — мені завадив Емський указ, який встановив 300 доларів за барель, і життя країни, разом з моєю наукою, поповзло вниз. Почався масовий хаос, повстали декабристи в Донбасі, закрили Вконтакті.

Але мої біди чекали на мене попереду. Одного холодного, осіннього ранку в мою кімнату постукав бургомістр зі своїми мусорами і звинуватив мене у прихильності до соціалістичних ідей, незмиванні бачка, вбивстві Кеннеді і пасивності щодо громадянської війни у Марокко. Вирок був дуже суворим — заслання, в село, вчителем, пожиттєво.

По дорозі до місця заслання я вигриз дірку в залізних дверях потягу і втік огородами. Потім я зробив пластичну операцію, став писати модні п’єси із лайкою і швидко здобув популярність та гроші. Мене стали запрошувати на різні бали, фуршети, де я набивав живіт дармовим харчем, швидко ставши товстим і нікому не потрібним. На старість на відростив бороду, поїхав у забуте Богом село, де босоніж, по ромашковому полю, в червоних труселях ганявся за доярками. Потім я написав тисячі сторінок, деякі зафігачив французькою, опублікував це і знову став популярним. Похудівши і зістригши бороду, я став виступати в революційних кабаках з червоною папкою, читаючі тупі жарти проти царського режиму і здорового глузду. Та один з жартів зачепив гідність мого колеги і той викликав мене на дуель, ми стрілялись, мене застрелили, я помер, але боги оживили мене, щоправда, тепер я був став звичайним студентом.

От, як бачите, моє життя просте і одноманітне. Зараз я відійшов від всього, живу на своїй власній віллі на Таїті, пишу мемуари, а кожен вечір виходжу на веранду з келихом «Шато», 1963 року і милуюсь променями призахідного сонця…