Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.06.2012 01:10Оповідання
Для студентів  Для дорослих  Про дитинство  Про час  Про майбутнє  
00000
© Ницик Андрій

Тест на зрілість

Ницик Андрій
Опубліковано 27.06.2012 / 11882

– Здається, я завжди було невдахою. – кволо бідкалося саме до себе Нар’яне. – Чи міг іще хтось крім мене втрапити в таку халепу?

Нар’яне горілиць лежало на невеличкому надувному матраці посеред безкрайого океану. Куди не кинь оком: суцільне лазурне плесо. Нікуди від нього не дітися. Воно розтягнулося на всі боки аж ген за небокрай.  Здавалося, було всюди й завжди. Як і небо, котре широчіло над океаном глухим блакитним саваном. Жодної хмаринки. Тільки сонце порушувало цю ідилію, ідилію лазурі та блакиті, додаючи в неї яскраву крихту гарячого золота.

Тиха гладінь води злегка погойдувала самотній імпровізований човен, відносячи його в невідомому напрямку. А випадковий моряк, байдуже скинувши руку в воду, ледь ворушив пальцями. Він не усвідомлював, що робить. Мляві рухи виходили самі собою.

Спрага та спека вміло виконували свою безжальну роботу.

– Чи могло я в тій ситуації вчинити якось інакше? Навряд. Та й навіщо? Все вийшло саме собою. Але ж чому я вчинило тоді саме так? Інший би на моєму місці… А тепер…

Світило повільно подорожувало небосхилом, перекочуючись, як колесо, від одного краю до іншого: зі сходу на захід. А час плівся разом з ним, лише зрідка прискорюючи мляву ходу, коли раптово згасала свідомість. Нар’яне почало марити. Його очі перекидалися з реального світу в примарний, даруючи приємні для серця й безплідні для тіла видива. Друзі, вихователі, вчителі – всі враз з’явилися перед ним. І ніби вже не стало цього безмежного океану, глибокого синього неба. Не стало самотності, страху та болю. Не стало колючої спраги, яка, неначе капосна кішка, злостиво дерла горло. Була тільки ранкова прохолода в гаю біля річки. Навколо. Росли незліченні зеленолисті дерева, буяла висока трава. І сама чарівниця Фата-моргана, піднялася з дна морського, аби приголубити бурлаку-одинака, що зомліло лежав на невеличкому надувному матраці посеред безкрайого океану.

– Зате я ніколи не подорослішаю. Дорослим бути нудно та занадто відповідально. Обов’язки. А ось дитиною бути добре, хоч і ходиш пішки під столом: кожен день тобі нова пригода, радощі й веселощі. Не дарма ж дорослішають не всі. Хоча я б…

Коли небо затягли смоляно-чорні хмари, ніхто не звернув уваги, адже усі весело гралися на палубі катера. Одна гра йшла за іншою, і п’ятьом дітлахам не було діла до того, що коїлося навколо. Таке трапляється, особливо якщо з головою поринаєш у якусь цікаву справу: світосприйняття звужується до чітких меж того, чим займаєшся. Аж поки не стає занадто пізно.

Коли впали перші краплі холодного дощу, отямилося Нар’яне. Неприємне передчуття неминучої небезпеки разом з крижаною водою, що лилася з неба, дрожем пробрали його поза спиною. Воно спробувало попередити товаришів, вдарити на сполох. Однак ніхто не послухав. Ніхто не хотів слухати скиглія та боягуза, якому увесь час ввижаються якісь проблеми та халепи: катер без дозволу дорослих не чіпай, радіо-маячок з собою візьми, по палубі не бігай.

Аж ось накотила перша справжня хвиля: не легеньке погойдування лагідного моря, а вируючий гнів роз’ятреного океану. Стихія вдарила катеру у бік, немов кровожерливий хижак вп’явся в тіло своєї. Почалася паніка. Стихія вдарила вдруге, втретє. Судно перетворилося на паперовий човник, що примхою долі нісся вируючим потоком до неминучої загибелі. Не на жарт перелякані діти намертво вчепилися в борти катера.

Катер перекинувся. Всі опинилися у воді. Автоматично вистрелила надувна рятувальна шлюпка. Малеча прожогом кинулась до неї. Шалений вітер, безперервний дощ та високі хвилі повсякчас змінювали обриси навколишнього світу, заважаючи дістатися до єдиної можливості врятуватися. Вода заливала очі, осліпляючи. Буремний гуркіт океану та грому топив вуха в безумній мішанині звуків, оглушуючи. Пінисті горби, які з’являлися ніби нізвідки, піднімали й жбурляли в різні боки, а потім намагалися затягнути в темну безодню, душачи та позбавляючи надії.

Тяжкими зусиллями всі діти опинилися в рятувальному човні. Знесилені, вони лежали на дні шлюпки. Так, вони звільнилися від крижаних обіймів океану, але ще не втекли від можливої смерті. Коли безтямна буря вляжеться, і знову засяє сонце, саме воно становитиме найбільшу небезпеку, адже своїм жаром висушить їхні тіла до останньої краплини крові. На негайну допомогу було годі чекати, бо ніхто з дорослих не знав, куди вони щезли разом зі швидким катером.

Незважаючи на глум та сміх однокласників, Нар’яне ще на березі прихопило з собою радіо-маячок. Він спокійно лежав собі у кишені комбінезону увесь цей час. То ж залишалося тільки приєднати його до човна, щоб збільшити потужність сигналу та якнайшвидше сповістити рятувальників про трагедію. Тоді все й сталося. Попри непосильну втому Нар’яне від’єдналося від кріплень, які не давали можливості хвилям викинути дитину зі шлюпки, та насилу поповзло до центру човна.. Діставшись до потрібного гнізда і успішно прилаштувавши маячок, Нар’яне вже розверталося, аби повернутися на місце. Та раптом налетів ураганний вітер, а підступна хвиля накотила на човен з великою силою.

Закінчувався черговий день. Сонце вже ховалося за обрій, віддаючи братам-місяцям роль світила у нічний час. А надувний матрац продовжував безцільно дрейфувати безмежжями сонливого океану. Нещасний бурлака, прокинувшись від своїх безтямних марень, розплющив очі й побачив криваву-червону зірницю. Нар’яне спостерігало як зоря потихеньку щезає, поступаючись місцем мороку. А коли та остаточно розчинилася в нічному небі – закрило очі, щоб, можливо, вже ніколи їх не відкрити.

– Чи живі мої товариші?

* * *

– Добрий день, пані старша вихователько. – звернулася новоприбула дівчина.

– Привіт. Ти напевне до нас на практику з університету?

– Саме так.

– Гарненько. Вже облаштувалась?

– Так. Приїхала ще вчора увечері.

– Чудово. То ти сьогодні вже можеш братися за роботу? – якось дивно запитала жіночка.

– Гадаю, що так. – трохи невпевнено промовила дівчина.

– У чомусь сумніваєшся?

– Та ніби й ні. Знання я засвоїла на відмінно, одначе якось страшнувато братися за справжню роботу. Працювати з дитиною не те саме, що з комп’ютерною моделлю.

– Боїшся відповідальності?

– Ні, відповідальності я не боюсь. Я боюсь зробити хибу і зламати комусь життя.

Судячи з виразу обличчя, старша вихователька відповіддю була задоволена.

– Лише дурень хапається за будь-що, не думаючи про наслідки. А тепер ходімо за мною.

Вийшовши з кабінету, освітяни попрямували до одного з ігрових майданчиків, де на молоду практикантку вже чекало її перше реальне завдання.

Будівля інтернату нагадувала велетенське зелене яблуко, котре сховалося в траві. Тільки замість трави височіли  дерева. Подібних за розмахом комплексів для виховання дітей на планеті було кілька, можна й на пальцях перерахувати. Краплина в морі поміж іншими закладами. Але хоч усі інші й не були такими сучасними, проте підростаючі покоління там любили не менше, а вчили не гірше.

Споруда мала з десяток поверхів, на яких розміщувались і спальні кімнати, і учбові кабінети, і спортивні майданчики, і кінотеатри, і багато-багато чого іншого: таке собі місто-рай в яблуці. А головне, дитині в процесі дорослішання не потрібно було нікуди переїжджати, бо ж в комплексі знаходилось усе необхідне, як малюкові, так і підлітку.

Старша вихователька, на вигляд повненька та непроворна, насправді дивувала жвавістю та моторністю. Адже так прудко понеслася вперед, що новоприбула працівниця ледь за нею встигала. А коли замість ліфту вона обрала сходи, практикантка зовсім занепала духом. На щастя, побачивши що дівчина відстає, жіночка уповільнила ходу.

– Швидко ходжу?

– Швидко біжите. – всміхнулася практикантка.

– Ну, в нашій роботі інакше не можна. Не здатен жити в тому ж темпі, що й діти – вважай, що війну ти їм вже програла.

– А до чого тут війна?

– Як до чого? Виховання – це та ж війна, тільки замість людських втрат – нервові клітини, а замість зброї – наука, якої супротивник не хоче вчитися.

– А перемога?

– А перемога – це коли ворог нарешті розуміє, що ти йому не ворог, а друг.

Діставшись першого поверху, освітяни повернули до виходу з будівлі. Скляні двері відчинилися самі собою, і дівчина знову наживо побачила знайомий скверик та дорогу, якою вона вчора приїхала. Веселий вітер грався в кронах дерев, колихаючи гілля й ворушачи листя. Відразу ж згадалося власне дитинство, котре раптово скінчилося кілька років тому.

Система інтернатів у суспільстві існувала ще з прадавніх часів. Хоча в процесі історичного розвитку вона зазнала значної кількості змін, суть її залишилася тією самою. Вчені кажуть, що така модель виховання виникла в процесі еволюції, як найбільш ефективний механізм для забезпечення виживання молодих особин виду.

Все починається з яйця, народженого однією з багатьох матерів-королев. Саме з нього кожен ступає на свою дорогу в цьому світі. Яйце, дбайливо оберігаючи, відносять до інкубатора, де за кілька тижнів з нього з’являється дитина. Вона швидко розвивається і вже через дванадцять років перестає фізично рости. А далі найцікавіше: щоб перетворитися на дорослого, їй потрібно сформуватись інтелектуально та психологічно. І лише тоді коли це станеться, організм розпочне остаточну метаморфозу. Але складність такого процесу полягає в тому, що сама по собі дитина не здатна подорослішати. Без сторонньої допомоги і турботи суспільства це взагалі неможливо. Ось тут за роботу беруться педагоги, котрі працюють з кожним окремо та з усіма разом, аби створити у дитячому світі таку атмосферу, щоб кожен зміг вирости. А вирісши, назавжди покинути стіни інтернату та розпочати життя заново.

Дійшли. Старша вихователька зупинилась біля входу на ігровий майданчик, який знаходився з іншого боку інтернату. Практикантка стала поруч неї. Жінка заходилася уважно вглядатися в дитячу юрбу, де увесь час хтось бігав, кричав, ховався. А дівчина ніяк не могла зрозуміти: як в цьому хаосі можна щось або когось відшукати. Та не зважаючи на її скептицизм, досвідчене око педагога швидко знайшло те, що потрібно.

– Нар’яна, – вперше звернулася по імені до дівчини старша колега, – тебе до нас на практику взяли не випадково. Переглянувши увесь список можливих кандидатів, я вирішила обрати тебе, оскільки, на мою думку, саме в тебе найбільше шансів виконати одне завдання.

– Слухаю. – вдавано спокійно промовила та, хоча в душі вона була дуже здивована і вражена від такої уваги до себе.

– У нас тут є один підліток, нещодавно переведений з іншого інтернату. Он він там сидить під деревом та читає книжку. – педагог вказала рукою напрямок, куди дивитися. – Звати його Сандре. Він вже мав би метаморфозувати. Але його розвиток блокує сильне почуття вини. Як ми не намагалися, проте допомогти йому не вдається.

– А я тут до чого? Я ж всього-на-всього практикантка, яка ще навіть не закінчила навчання? В мене ж зовсім немає досвіду!

–  Від тебе багато не потрібно. Ти лише повинна стати йому другом. Ось і все. На цьому питання має вирішитися.

– Ви певні?

– Так. Кілька років тому з Сандре та чотирма його однолітками трапилась трагедія. Під час літніх канікул вони відпочивали в таборі поблизу океану. І, як не рідко буває серед дітей, розігралася суперечка за лідерство. Слово за словом вона дійшла до того, що хтось жартома запропонував викрасти катер. А в цьому віці сміливість вважається важливішою за здоровий глузд. То й так і сталося. Все було б добре, якби під час подорожі не почався шторм. Човен перекинуло. Лише завдяки наявності рятувальної шлюпки та радіомаяка четверо з дітей лишилися живими. Їх врятували вже наступного ранку.

– А що з п’ятим?

– Його на жаль знайти не вдалося. Суть проблеми в тому, що Сандре вважає себе винним за те, що сталося зі зниклим товаришем. Відтоді як трапився той випадок і дотепер, усі показники його розвитку потихеньку знижувалися. Спочатку ми думали – переросте. Час з нашою допомогою залікує рану. Але не так сталося, як гадалося. – зітхнула вихователька.

– Що ж в мені є такого особливого, чого немає у вас? Я ж…

– По-перше, ви з ним одного віку. По-друге, тебе звати так само, як і його загиблого товариша. По-третє… Ні, немає по-третє. Достатньо й цього. Воно підпустить тебе до себе ближче ніж будь-кого з нас.

– Тобто ви хочете, аби я в якійсь мірі замінила собою того нещасного?

– Саме так, Нар’яно. Повинен вийти психологічний трюк з підміною. Якщо все буде добре, то він зможе собі пробачити.

– А чи це не обман?

– Все залежить від тебе. Не потрібно грати когось іншого. Будь собою. Якщо ти будеш достатньо щира, то все вдасться. І не забувай: немає нічиїх дітей. Кожна дитина в нашому суспільстві – це твоя дитина.

– Гаразд. Я зрозуміла.

– От і добре. Тоді залишаю тебе тут. Поспостерігай трохи, а потім заговори до нього. У тебе все має вийти. До зустрічі, Нар’яно.

– До побачення, пані старша вихователько.

Нар’яна лишилася сама, якщо не рахувати навалу дітей, що бігала, кричала, гралася, і якій було байдуже до неї. А Сандре тим часом читало свою книжку. Йому також було байдуже, але, схоже, до всього. Дівчина деякий час постояла на одному місці та поспостерігала за підлітком. Нічого не мінялося. До нього підходили інші діти, щось казали, а воно посміхалося, вибачалося й знову звертало свій погляд до книжки. Чекати далі і стежити не було ніякого сенсу. То ж Нар’яна повільно пішла до дерева, під яким сиділо Сандре.

– Чи це не квантова фізика? – запитала дівчина, сідаючи поруч підлітка.

Той відклав книжку й підозріло подивився на практикантку.

– Так, але пробачте, пані, як ви здогадалися? Підручник же загорнутий в обкладинку. Назви не видно.

– Вгадала. Зі мною таке трапляється. Виконуєш домашнє завдання?

– Ні, просто захотілось почитати.

– Мало я знаю людей, які у вільний час читають такі серйозні речі. – авторитетно підсумувала Нар’яна. – Хочеш стати вченим, як виростеш?

– Якщо виросту, хочу будувати космічні кораблі. – якось байдуже без запалу в голосі відповіло Сандре.

– А чому так мляво?

– Що мляво?

– Говориш мляво, ніби й не збираєшся нічого робити. А як тебе звати?

– Сандре.

– А мене Нар’яна. Будьмо знайомі.

Підліток з сумнівом глянув дівчині в очі.

– І чому це ти на мене так подивився?

– Пробачте, пані, просто в мене друг був. Його так само звали.

– Чому був?

– Загинув нещасний. – скрушно відповіло Сандре.

– Коли друзі йдуть – завжди сумно. І це правильно. Я й сама таке пережила.

– Ви не розумієте…

– Ну, якщо я не розумію, то розкажи. Посумуємо разом.

– Пробачте, але це особисте. – сказав, ніби відрізав, підліток.

– Ну що ж. Не хочеш – не треба. Це справа твоя власна. Тоді давай я тобі розкажу, як в дитинстві…

Нар’яна почала розказувати. Вона згадувала про своє минуле: недавнє й далеке, про пригоди, враження, подорожі. А Сандре слухало. Дивним чином її манера розмовляти, слова, жести притягували підлітка, немовби він це вже колись бачив та чув. Дівчина привиджувалась Сандрові другом, якого воно колись давно втратило.

* * *

Біла палата. Висока стеля. Навкруги нікого. Хоча ні. Хтось сидить поруч. Чекає. На кого? На нього? Йому потрібно подивитися. Йому потрібно повернути голову. Іще трошки. Немає сил. Потрібно повернути голову… Немає сил…

– Лікарю! Лікарю, пацієнт прокинувся!

Біла палата. Висока стеля. Якийсь чоловік нахилився над недужим.

– Зіниці реагують нормально. Усі інші показники також у нормі. Чудово. За кілька днів прийде до тями.

– Це ж справжнісіньке диво! Не пам’ятаю, щоб подібне колись траплялося.

– Випадок, звичайно, рідкісний, але не унікальний. А між іншим, на моїй практиці…

Біла палата. Висока стеля. Хтось сидить поруч. Потрібно подивитися. Голова повільно повертається вбік, і видимий світ ліниво перекочується зі стелі на стіну. Навпроти нього – медсестра з приємними рисами обличчя. Посміхається. Нар’яне спробувало посміхнутись у відповідь. Схоже, вдалося, бо ж вуста жінки розтягнулися іще ширше. Вона піднялася зі стільця, підійшла до пацієнта та ласкаво промовила:

– Тс… Не рухайтесь, будь ласка. Ви ще не достатньо зміцніли. Я зараз покличу лікаря. Він вас огляне. Головне: не рухайтесь.

Медсестра вийшла з кімнати. Нар’яне спочатку лежало спокійно, намагаючись згадати, як сюди потрапило. Але відповідь ніяк не знаходилась. Пам`ять наглухо забила всі шпарини. Тоді воно спробувало пригадати щось простіше – хоча б що-небудь. Зразу ж сплив спомин про катання на катері без дорослих.

– От я дурне. – звернулося вголос Нар’яне саме до себе, не помічаючи цього. – Якого біса я тоді попхалося з тим Сандром на той дурнуватий човен? Напевне, щось тоді сталося, от і опинилося в лікарні. Потрібно було відразу сказати «ні» й відіслати всіх під три чорти! А то: «пішли, бо товариші базікатимуть, що, мовляв, боягузи»? А до дідька таких товаришів, в яких замість голови баняк! Так їм і скажу наступного разу.

Розгляд власних помилок тривав би ще довго, якби Нар’яне не виявило, що всі думки озвучує вголос. Одначе «вголос» був не власним, а якимось незнайомим.

– Мабуть здалося. – прозвучало щось чуже.

В дитини похололо всередині. Вона спробувала підвестися й сісти. На диво, це їй вдалося дуже легко. Руки швидко знайшли підпору і перевели тулуб у вертикальне положення. Та й тут щось не те. Адже рук було не чотири, а дві… І ті якогось дивного кольору та форми… Уява вмить змалювала страшну катастрофу, де вибухом відірвало дві кінцівки. Кров. Крики. Смерть. У Нар’яне від шоку збилося дихання і закалатало серце. «Якщо всі загинули, а я лишилось одне?» – проскочила думка.

На щастя, в палату вчасно вскочив лікар з медсестрою.

– Заспокойтесь будь ласка. – турботливим тоном проказав лікар, в той час, як сестра вже встигла вколоти заспокійливі.

– Де, де мої друзі?!

– З ними все гаразд. Вони вже давно повернулися до інтернату.

– Ви впевнені?

– Так, я сам їх оглядав півроку тому.

– Скільки?

– Півроку.

Присипляюча рідина почала діяти. Нервове збудження на межі істерики замінив флегматичний спокій, то ж новину про безслідно втрачений час Нар’яне сприйняло майже байдуже.

– А зі мною, зі мною все гаразд? – відсторонено запитало воно, оглядаючи свої руки.

– З вами не просто все гаразд. З вами ще краще. Вітаю, ви успішно метаморфозували.

Біла палата. Висока стеля. Пацієнт повільно проходжає вздовж вікна, час від часу зупиняючись та вдивляючись в квітучу зелень саду крізь прозоре скло. Йому важко звикати до оновленого тіла. Він став вищим, але через те що довгий час непорушно пролежав на лікарняному ліжку, м’язи залишалися слабкими. Шкіра, потемнівши, значно потвердішала. Зробилася міцною й грубою. А дві рудиментарні кінцівки взагалі зникли. Не кажучи вже про те, що на перших порах, глянувши в дзеркало, він не впізнавав свого обличчя. Проте найгіршою переміною виявилась поява статі. Гормональні зміни викликали раптові перепади настрою: від шаленої ейфорії до найтяжчої розпуки, від веселого сміху до гірких сліз.

Зараз же пацієнт розмовляв з лікарем, намагаючись збагнути всю повноту перевороту власного життя.

– Давайте я підсумую. Мене знайшли через чотири дні після шторму. Діставшись до матрацу, рятувальники замість дитини виявили кокон, який відразу ж доставили в лікарню. Тут мене підключили до численних апаратів підтримки життєдіяльності. І коли оболонка спала, я залишалося без тями ще близько місяця. Правильно?

– Ні. – посміхаючись відповів медик.

– Чому ж не правильно, я майже слово в слово…

– Не «залишалося», а «залишалася». Звикай, Нар’яно. Ти тепер вже не «воно», а «вона».

– Гаразд, гаразд. Все інше я… сказала правильно?

– Так, правильно.

Нар’яна на деякий час замовкла, спостерігаючи за тим, як на вулиці кілька вихователів забирають щасливу дитину зі шпиталю додому до інтернату.

– Чому я стала дорослою?

– Дорослішання – це такий процес, який від нас не залежить. Тобто ні, залежить, але ми цього по-справжньому не розуміємо, аж поки вже не стаємо дорослими.

– Щось ви намудрували, пане лікарю, а на моє питання так і не відповіли.

– Гаразд. Тоді я почну здалеку.

– Пробачте, тільки не розказуєте мені й так відомих речей.

– Нар’яно, не забувай: відомі речі для тебе і для мене можуть дещо різнитися. Так от, близько п’ятиста років тому всі діти ставали дорослими. До того ж приблизно в одному й тому ж віці. Як тільки малечі виповнювалось дванадцять років, вона вже впродовж наступних шести місяців метаморфозувала. До речі, ти ніколи не задумувалась над походженням слів: «повнолітній» та «підліток»? А в їх тлумаченні ясно прослідковується залежність «дорослості» лише від віку. Дрібничка, здається, проте диявол ховається в деталях. Старий спосіб був гарний, проте мав свої недоліки. В природних умовах для виживання виду потрібно більше зрілих та здорових особин. Але як тільки людство вийшло за межі природних умов, на нього відразу ж почали діяти інші правила та закони. А з подальшим розвитком суспільства вони все більше ускладнювались. І вийшло так, що якість стала значно важливішою за кількість.

– А до чого тут якість та кількість?

– От нетерпляча!

– Пробачте, пане лікарю, але мені здається, що ви тут більше води ллєте, аніж суті розказуєте. – чесно висловила свою думку дівчина. – Можна якось коротше?

Медик гучно зітхнув, показуючи невдоволення, одначе провадив далі:

– Коротше кажучи, на дорослого впав важезний тягар вимог суспільного характеру, яким відповідав далеко не кожен. Одні – тому що не розуміли або не сприймали, а інші – тому що об’єктивно не могли. А це призводило до масових соціальних негараздів: починаючи байдужістю, закінчуючи злочином. От уяви собі, в тебе є певний об’єм роботи, який ти повинна виконати за певний час. Та раптом роботи збільшилось у кілька разів, а час на виконання не змінився. Як ти себе почуватимеш? Приблизно те ж саме й тут: є деякі питання, які людина обов’язково має вирішити для себе в дитинстві, бо коли виросте це буде зробити дуже важко, або й неможливо. Так от, рятувати ситуацію взялися вчені. В процесі розшифровки генетичного коду людини вони відкрили «механізм генетичної совісті» – своєрідний індикатор відношення однієї особини виду до іншої та до групи загалом. Скажу лише, що з його допомогою, наприклад, можна напевне дізнатися, чи здатна одна особа зумисне скривдити іншу. До речі, подібний механізм знайшли в суспільних комах, таких як мурахи. Тільки в них він не лише індикує, але й керує їхньою поведінкою. То ж якщо помізкувати, виходить, що пройшовши мільйони років еволюції, ми знову повернулися до того, з чого починали. – лікар посміхнувся, потім знову зробив серйозний вираз обличчя. – Ой, не втримався. Знову пролив «води».

– Та я вже до цього звикла. Виходить, «механізм генетичної совісті» якось вклинили в процес дорослішання?

– Саме так. Вийшов такий собі тест на зрілість. Його не можна надурити, проте в нього є одна вада. Він чомусь занадто сильно реагує на самокатування. Будь ти хоч найдобрішою людиною в світі, але якщо постійно звинувачуєш себе в якомусь злочині, хоч його й не скоював, то «механізм генетичної совісті» автоматично вважає тебе потенційно винним. А як ти думаєш, чому вирішили створити саме тест на зрілість, а не щось інше?

– Напевне тому що діти легше вчаться ніж дорослі.

– Майже вгадала. Не просто вчаться – сприймають. Навчити науці – дрібниця, порівняно з тим, щоб привити правильні життєві принципи. Дорослий у цьому сенсі закостенів. Він спирається лише на власний досвід, навіть хибний, і рішуче відкидає та заперечує всілякі приписи, що йому суперечать.

– Знаєте, досить з мене на сьогодні знань. Голова пухне. Одне тільки запитання: ото коли я кинулась ставити маячок на рятувальний човен під час шторму. Як ви думаєте, лікарю, може саме завдяки цьому вчинку я й подорослішала?

– Ну, як на мою думку – ні. То була дурість. Так благородна, так чистосердечна, але дурість. «Механізм генетичної совісті» не дивиться на події. Він відслідковує суть. Тест на зрілість не можна пройти випадково або миттєво. Щоб його скласти потрібно довго та старанно працювати.

Дівчина, відчувши досаду, опустила очі. Медик це помітив.

– Але, тим не менше, той вчинок доводить, що ти була готова до метаморфозу. До речі, а чим ти хочеш займатися в дорослому житті?

Піду у вихователі. – бовкнула Нар’яна. – Базові життєві принципи я вже засвоїло… Тьфу! Засвоїла. Так що вчитися лишилось зовсім небагато.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.04.2012 Проза / Оповідання
Картоплина
13.07.2012 Поезії / Балада
13-те, П`ятниця
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
Оповідання Про майбутнє
13.07.2012 © Каранда Галина
Пункт прокату (П’ятниця, 13-те)
27.06.2012
Тест на зрілість
17.02.2012
Наука зла – дістанеш і козла
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 316  Коментарів: 27
Тематика: Оповідання, майбутнє, тест на зрілість, час
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.06.2012 01:54  © ... для Каранда Галина 

Серйозно, одначе. :) І багато Сашко знайшов цукерочок? :) 

 30.06.2012 01:53  © ... для Каранда Галина 

Ааааааааааааааааааааааааааа
Я на власну голову подивився. :) 

 30.06.2012 01:34  Каранда Галина для © ... 

) я ж жахів не дивлюся, не знаю!) 

 30.06.2012 01:33  Каранда Галина для © ... 

а от йому й треба, щоб з самого початку цікаво було... це я можу терпляче зерно в полові шукати, йому треба, щоб з першої ж сторінки - цукерочка була... 

 30.06.2012 01:30  © ... для Каранда Галина 

А як він дізнається, де захоплюючий сюжет, а де ні, не прочитавши твору до кінця? :) 

 30.06.2012 01:29  © ... для Каранда Галина 

хе-хе-хе
Мені чомусь привиділося те жахіття з фільму Дзвінок... Бр-р-р-р... 

 30.06.2012 01:21  Каранда Галина для © ... 

і що уявили? "чойну собачку"????)))))) 

 30.06.2012 01:16  © ... для Каранда Галина 

Ох, як Вам пощастило. Я зрозумів це буквально і аж холодок попід шкірою пішов... :) 

 30.06.2012 01:08  Каранда Галина для © ... 

та да... але я сприйняла це не як реально позаду, а саме як оту совість, що керує нами, як ніхто й не бачить... 

 30.06.2012 01:07  Каранда Галина для © ... 

зараз 11, читав Потера в 9.
я малою читала все по рекомендації тата. А мій Сашко перебирає... йому щоб неодмінно захоплюючий сюжет був, інакше не читатиме... 

 30.06.2012 01:04  © ... для Каранда Галина 

Але ж оте: "Я позаду. Озирнись." Трошки по нервам проїхалося. :) 

 30.06.2012 01:02  © ... для Каранда Галина 

Ого! Серйозний малий! :) Не знаю скільки йому років, але я, чесно признаюсь, до ВУЗу в основному читав лише те, що вимагала шкільна програма. :) 

 30.06.2012 00:56  © ... для Каранда Галина 

Абсолютно погоджуюсь. Ринкові механізми для мистецтва не діють, оскільки справжню його вартість може зрозуміти тільки відповідно підготовлений споживач, а ринок націлений на узагальнення та на кількісні характеристики. А чим простіше - тим зрозуміліше для всіх. :( Ех... А жаль.
І щодо часу Ви дуже слушно сказали. Душа просить одне, а робити треба інше, щоб чогось досягти. :( 

 30.06.2012 00:53  Каранда Галина для © ... 

прочитала... ну, це мені сподобалося. В принципі, в нашому дусі написано. мені трохи схоже на мою останню п"ятницю, ту, що Сюрприз... та ж байда з телефоном і муками совісті!:)))) 

 30.06.2012 00:41  Каранда Галина для © ... 

та я нічого проти того Потера й не маю. Біда, що крім нього нічого іншого не бачать... Мій малий - дитина читаюча, та я думаю: скільки б він всього ще встиг прочитати, якби не перечитував 4(!!!!) рази того Гаррі.... і ще Мілу Рудик ( практично, таке саме) двічі... 

 30.06.2012 00:37  Каранда Галина для © ... 

раніше була політика " піднімати маси до сприйняття мистецтва", зараз, здається, навпаки - опустити мистецтво до рівня мас... а масам самі знаєте, що треба...
я в реалі маю дуже вузьке коло людей, яким би могла б прочитати відсотків 30 своїх віршів, не боячись, що сприймуть за ідіотку... 

 30.06.2012 00:33  Каранда Галина для © ... 

дякую, гляну пізніше. а от про що писати, то ціла філософія... більшість дуже хороших і розумних людей приходить до висновку, що для мас треба давати ширпотреб, як вони й просять, а для себе - що душа просить.... біда в тім, що тоді часу на душу вже не вистачає, і відчуття, що заляпався чимось... 

 30.06.2012 00:30  © ... для Каранда Галина 

Ну, зате Грицько махає чарівною паличкою. Правда у марсіан Уелса були теплові промені й чорний дим... :) 

 30.06.2012 00:28  © ... для Каранда Галина 

Галю, дякую Вам за підтримку. Нічого ви мені не заважаєте. :)
По суті-то я пройшов у другий етап лише завдяки тому, що в моїй групі були такі оповідання, які нічогісінько не набрали. А з тих, хто пройшов я зайняв останнє місце. І тут постає питання, чого мені не вистачило. Напевне, я намагаюсь писати не зовсім про те, про що хочуть читати. :) До речі, в фіналісти вийшла досить не погана страшилка: "Той, хто краде його життя". Раджу прочитати, але не перед сном. :) 

 29.06.2012 23:59  © ... для Каранда Галина 

Ну, подивимось, що з того вийде. :) 

 29.06.2012 00:22  Каранда Галина для © ... 

почитала там коментарі "Тесту".... як на мене, Ви скрізь праві. і це не тому, що я Вам комплімент хочу зробити, просто я все зрозуміла саме так, як ви й пояснювали людям в коментарях... а щодо цільової аудиторії... то це на підлітків конкурс розрахований?... ну що ж, вони ж на Гаррі Потері виросли, а ми на Уелсі... різниця очевидна.... 

 29.06.2012 00:01  Каранда Галина для © ... 

... таке враження після тієї мантикори, що це я Вас збила з путі праведного.... перемогло фентезі, якого я терпіти не можу... чесно, дійшовши до слів "гоблины заржали" плюнула й не дочитувала... напевне, щоб перемагати зараз саме в таких конкурсах, то саме таку дурню й треба писати... більшість читає саме таке, тому я своїми коментарями тільки заважаю Вам писати востребувані тексти... що поробиш, що в мене трохи нестандартні смаки... я так зрозуміла, що там на першому етапі самі автори висували претендентів на перемогу. І тут Ви таки пройшли, хоч більшість авторів російськомовні... ну що я Вам скажу... як на мене, у Вас значно краще. Але не слухайте ні мене, ні когось іншого, і орієнтуйтеся виключно на власний смак. 

 28.06.2012 16:41  Каранда Галина для © ... 

мантикору гляну обов"язково...
віршована фантастика????? я ще так не ризикувала!) заінтригували!) 

 28.06.2012 12:40  © ... для Каранда Галина 

Реально. Конкурс "Золота Мантикора". В Гуглі зразу вийдете на сайт, а там все зрозуміло. :)
А ось що-до П`ятниці, я мав трошки інше на увазі. Це буде не зовсім страшилка. Просто я хочу її подати у віршованій формі, а це для мене ой як не легко. :) Я з нею не дуже то й дружу... 

 28.06.2012 00:22  Каранда Галина для © ... 

хм... цікаво б було глянути на твір - переможець конкурсу... це реально?
а щодо злякатися... то мене не так просто й злякати... Кінга люблю читати, а от дивитися ужастики терпіти не можу... оскільки відеоряду в Вас не буде точно, то, думаю, не злякаюсь.
щодо доброго слова... ) будь-ласка, мені не шкода, хоч і не розкидаюся ними всує. Сподобалося, - значить сподобалося. А щодо конкурсу не переживайте, все суб"єктивно... 

 27.06.2012 22:38  © ... для Каранда Галина 

Дуже дякую, Вам, Галю за добре слово. Мої старання не були марними. :)
Ну, з конкурсом пролетів. Чогось мені все ж не вистачає. Ось якраз це оповідання туди й надсилав.
А про п`ятницю 13-те звичайно не забув. Робота йде повним ходом!!! Надіюсь, що до наступної такої п`ятниці допишу. А це вже буде за 2.5 тижні. :) Головне, щоб Ви не злякалися. А то там буде зовсім інша манера... 

 27.06.2012 01:39  Каранда Галина для © ... 

Андрію, все класно. Саме так, як я й люблю: цікаво, оригінально, доволі лаконічно, не переобтяжено зайвими словами. І літературний рівень досить високий. Ідея цікава, я ще такої ніде не зустрічала. Молодець!) я не знайшла, до чого придратися!)

А що там з тим конкурсом, про який ти згадував?

і ще - ти ж не забув? - скоро п"ятниця, 13-те))))) я ж чекатиму!) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
17.04.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди