Напролом
з рубрики / циклу «Ти - Людина! Я - Людина...»
Я, зціпивши зуби, іду напролом.
Тріщать чорні стіни зневірства й розлуки.
Не знаю, чи все перекрито добром.
Я знаю, що кілька відсіків – це муки.
Руками ламаю й трощу цей граніт.
Я не БТР – мені боляче, слізно
До крику, до розпачу, але із плит
Не викличеш віри й співучасті, звісно.
І раптом – зупинюсь. Вже майже дійшла.
Затиснуті руки біліють од болю.
Навколо чорніє незрима імла,
Мов клітка, туманне обмження волі.
І я відчуваю, що хочеться сліз,
Що вранці емоції вийдуть з підпілля.
Ці руки, біліші од товщі беріз,
Міцні тільки поза щитами безсилля.
Я просто слабка і маленька тепер.
Не зрушу систему одвічної згуби.
Ну що ж тут поробиш? Я не БТР.
Ну боляче, навіть заціпивши зуби.
