Роздуми
з рубрики / циклу «Ти - Людина! Я - Людина...»
І, все-таки, ще грає скрипка вічна,
Душевний міст будує між людьми.
Ми ж тут не рідні, тільки пересічні.
Ми тут, можливо, зовсім і не ми.
Я ліктями зіпрусь на підвіконня,
І хай летить у очі синій дощ,
Я переможу врешті-решт безсоння
Десь на одній з мільярдів моїх прощ.
Хай скрипка грає тепло, як востаннє.
Я в світу вже нічого не прошу.
Я вже не вірю в райдужне кохання,
Зате я вірю в дивну міць дощу.
Отак живемо - я, цей дощ і сонце,
Які давно вже зовсім не мої.
Зате я вмію у своїй долонці
Зібрати всі у світі промінці.
Зате я вмію, хай не дуже, жити,
Зате я вірю, що колись прийде
Щось вічне, що ще варто полюбити,
Як рідне, незрівнянне і людське.
Я не живу одним лише безсонням,
І досі в неба захисту прошу.
Із кішечкою знов на підвіконні
Чекаю ще рожевого дощу...
