Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.07.2012 03:24Новела
Про щастя  Про молодість  Про кохання  Про зраду  
230000
© Іриска

Сповідь

Іриска
Опубліковано 22.07.2012 / 12249

Я тримала в руках маленьку паперову смужечку і не вірила своїм очам – їх справді було ДВІ!!! Те, про що я мріяла стільки років, чим марила і про що так ревно молилася – нарешті трапилося! На очах блищали сльози, але вперше за довгий час – це були сльози радості. Знесилено опустившись на підлогу, я все ще не могла відвести погляду від заповітного клаптика…

          В свої майже 28 я уже давно була розчарованою в цьому житті, відчуваючи себе як мінімум 60-річною бабцею.

            Коли мені було 14, я не сумнівалася, що попереду у мене – прекрасне життя. Ще б пак! З дитинства матуся втовкмачувала мені в голову думку, що я – особлива і життя у мене також буде особливим. Вона вважала, що сучасна дівчинка, тим паче, її донечка, – повинна бути справжньою ЛЕДІ з бездоганним відчуттям прекрасного. Нескінченні уроки англійської, французької, російської та української, розбавлені танцями, музикою і фігурним катанням – ось найяскравіші спогади з мого елітного дитинства… А ще – звичайно ж, – відмінниця (спробували б вчителі мені покласти інші оцінки з моїм батьком), татусева доця, переможниця різноманітних дитячих конкурсів краси і просто всезагальна улюблениця! Не життя, – а казка. Єдине, що спілкувалася я, за таточковим же велінням, виключно з такими ж, як і я, елітними дітьми, які пройшли строгий батечків «фейс-контроль». Напевне саме це і стало причиною мого шаленого роману…

            Коли я вперше побачила Миколу – мені було майже 16. Йому – 22. Він не був красенем, мабуть, швидше навпаки – невисокого зросту, лисуватий, з занадто великими, такими, що здавалося, аж вилізли з орбіт, – очима… Але в тих очах… В них я побачила весь світ. Для мене світ перестав існувати, існували тільки ці очі! Хоча, напевне, спочатку я закохалася в його голос… Надворі буяла весна, солодкі вечори наповнювали серце щемним трепетом і нестримним бажанням чогось особливого… На дні народженні моєї найкращої подруги виступав гурт молодих хлопців. Солістом був якраз Микола. З першої ж взятої ним ноти, з першого ж слова пісні, – я зрозуміла, що більше не зможу без нього жити. Після закінчення виступу, коли підбадьорені увагою «елітної молоді» хлопці збирали бакси, кинуті їм на сцену захмелілими дівчиськами, які вперше у житті спробували шампанське, я до нього підійшла.

– Привіт. У Тебе гарний голос.

Я не зводила з нього очей. Злегка захмеліла від випитого, я забула про всі правила пристойності. Микола ліниво підвів очі та якось аж надто зухвало пробіг очима по моїй фігурі:

– Ти також гарна… Хочеш – можу заспівати щось особисто для Тебе…

            Звичайно ж, – я хотіла! І не тільки, щоб заспівав…

    З того вечора я стала найпалкішою прихильницею, найвідданішим другом, найпристраснішою коханкою і найзручнішим громовідводом для нього. Я перестала існувати – стала просто його тінню.  Школа, гуртки, заняття, навіть батьки – все це для мене зникло! Ні мамині сльози, ні батькові погрози і покарання – нічого не діяло. Через кілька місяців я просто пішла з дому.

Микола винаймав квартиру – точніше, невелике горище в приватному будинку. Після розкішного будинку батьків – для мене це була халупа, однак я на це не зважала. Як і на те, що робити все в тій халупі потрібно було мені – допомоги від коханого не варто було й чекати. Весь у своїй творчості – він цілими днями пропадав на репетиціях, з яких, коли у нього не було виступів, – повертався пізно ввечері і як правило, – злий і голодний. Коли ж у нього були концерти – він повертався завжди напідпитку, але обов’язково щасливий та веселий. В такі ночі він згадував про моє існування, змушував відчувати себе королевою – приносив оберемками квіти, грав на гітарі лиш мені присвячені пісні, кохав мене до безтями і планував наше спільне майбутнє… Заради таких нечастих митей щастя я прощала все – нескінченну критику, звинувачення, приниження, побої та постійну самотність. Бо якщо спочатку він ще брав мене з собою на репетиції та виступи, то згодом я стала йому там заважати, зі мною, – як він сам казав, – йому не вдавалося насолодитися сповна своїм успіхом. Та й я, чесно кажучи, уже сама не хотіла нікуди ходити – Микола, не звертаючи на мене ніякої уваги, відверто фліртував зі своїми фанатками, часто виходив з ними «на перекур», цілуючись і обнявшись, не помічаючи моїх повних німого благання і сліз очей…

Ось так з юної ЛЕДІ я перетворилася на ПРИСЛУЖНИЦЮ, з самого виру життя опустилася на саме дно, від колишньої розкішної татусевої донечки залишилася тільки тінь…

Татко, зрозумівши, що повертатися додому я не збираюся, – нічого не хотів про мене чути, але робив вигляд, що не помічає тих нечастих, але все-таки візитів до мене моєї матері…

Коли я вперше завагітніла – страшенно зраділа. Якось раптом відчула неймовірне щастя, згадала своє безтурботне дитинство і захотіла, щоб все це було і у мого малюка! І не тільки захотіла, – повірила, що так воно і буде! Я одягнула найкращу сукню, приготувала смачну вечерю, навіть накрила розкішний, на скільки це було можливим у нашій халупці, – стіл, – і сіла чекати коханого, уявляючи, яким буде його щастя, коли він дізнається, що нас незабаром буде троє… Він ж так мріяв про сина!..

           – Ти… Ти хочеш мене прив`язати! Я не дозволю Тобі цього зробити! – очі чоловіка налилися кров`ю. Перший удар… Сльози в моїх очах… Німе благання і тихе «Вибач, коханий. Все буде так, як Ти захочеш…».

Клініка… Сльози… Беззахисне маля в моєму животику, моє дитятко, яке я сама дозволила вбити! Боже, я вбивця!.. Саме тоді у мене вперше промайнула думка втекти. Ось просто зараз взяти і прибігти до мами, кинутися в її обійми, розповісти. Вона ж мене зрозуміє! Я ледь не зірвалася з місця, щоб кинутися геть з цього страшного місця… Але тут згадала тата – він не винесе цього позору – я, погана донька, вже й так його знеславила, а тут ще принесу дитину… Додому я поверталася розбита і засмучена… Не зважаючи на кровотечу і жахливу біль, не захотіла залишатися в клініці, – почалапала до свого мучителя… Тягнуло до нього, як магнітом… І він мене здивував – вперше за час нашого спільного життя «вдома» на мене чекали квіти. Тиждень я жила наче в іншому житті – купалася в ніжності, любові… Навіть концерти були відмінені. ВІН переконав мене, що я все зробила правильно – нам ще треба пожити для себе, а через деякий час у нас обов’язково будуть діти… А ще нам треба десь жити з малюком… Не будемо ж ми його нести у наш барліг… У нього було сотні аргументів, які мені на той час були як бальзам на рани, я ловила кожне його слово, вбирала його в себе як губка… в той час відчувала себе НАЙЩАСЛИВІШОЮ, бо ВІН приділяв МЕНІ стільки уваги, як ніколи досі!.. І тільки вночі мені продовжував снитися маленький синьоокий хлопчик, що жалібно плакав, простягаючи до мене рученята… Коли я підходила до нього, він обіймав мене і зовсім по дорослому казав, зазираючи у вічі:  «Матусю, я так Тебе люблю… я так хотів Тебе побачити… А Ти мені цього не дозволила… Я так хотів подарувати Тобі свою любов, стати Твоїм сонечком… Я був би дуже – дуже слухняним! Матусенько, люба, мила, навіщо Ти мене убила? Я ж уже більше ніколи не зможу народитися!!!»… Я просиналася вся в сльозах… але змінити нічого не могла…

Другий, третій і четвертий аборти я робила, як в тумані… Я вже нічого не відчувала… навіть із снів зникли благальні дитячі оченятка…

Моє життя стало пеклом – постійні приниження, нескінченні зради, сльози… плач… Я була винна у всьому: концерт не вдався – через мене, бо не дала нормально підготуватися… Машину розбив – також моя вина, бо був би спокій удома, нікуди би не ходив, не пив, і все було б добре… бо у всіх жінки нормальні, а я… І в один прекрасний день, а точніше – люту зимову ніч, якраз напередодні нового року, – він просто серед ночі вигнав мене, в чому була, на сніг… В домашніх капцях, тоненькій маєчці та спортивних штанах, – я брела, куди очі дивилися… Сльози рікою котилися по моєму обличчю, мороз пробирав мене до кісточок, але мені було байдуже… Не пам’ятаю ні як довго я ходила, ні як хтось жалісливий взяв мене за руку і привів до лікарні… Отямилася я в білій палаті… Коло мене сиділа, втираючи сльози, матуся… Як вона постаріла! Глибока скорботна зморшка серед чола, потухлі і червоні від сліз очі… Матусенько, рідна моя! Як добре, що Ти поруч… Тепер все буде добре…

…З того часу пройшло багато років – я закінчила університет, маю свій бізнес, навколо мене сотні залицяльників, які ладні мені зірку з неба прихилити… Усе у мене є – розкішна квартира, авто, друзі… адже Я – молода, успішна, красива, впевнена в собі жінка, гідна донечка свого татуся… Немає у моєму житті тільки справжньої любові. Ні, я була заміжня …У мене загалом, був дуже хороший чоловік – багатий, успішний, люблячий, уважний… Я ніколи не порівнювала його з Миколою, бо й порівнювати немає з ким. Жодного разу не згадала про колишнього, не поцікавилася, як склалося його життя… Жодного разу я не пожаліла, що пішла від Колі, бо жаліти немає за чим… Але… у нас з чоловіком не було дітей – ми їздили по церквах, постійно відвідували дитбудинки, але… лікарі тільки розводили руками… Мої дітовбивства і «морозне прощання» дали свої наслідки… Втім, життя з Віктором так і не стало тією казкою, про яку я мріяла… Була романтика, безмежна ніжність, вдячність, тепло… Квіти і дорогі подарунки без приводу… Я цінувала, бо знала, як живеться, коли цього немає… Я раділа, бо завжди пам’ятала, як важко було, коли сумувала… Я підтримувала і радила, була ніжною, турботливою, вірною дружиною, але… не було шаленої пристрасті, як в юності… до запаморочення голови… Не було того завмирання серця, того невловимого трепету душі… того стану ейфорії… Але я жодного разу не поскаржилася, не подала вигляду… бо розуміла, що все – таки я щаслива, що після всього у моєму житті з’явилася така людина, як Віктор… І навіть за те, що він нещодавно покинув мене, – я вдячна йому. Він дуже хороша людина і заслуговує на те, щоб його любили… А я… Я не можу йому дати цієї любові… Але щиро бажаю, щоб він зустрів ту, яка зможе… Бо він, сам того не знаючи, зміг повернути мене до життя, примусити знову повірити в себе, а найголовніше – зробив найцінніший подарунок – маленьке диво, яке зростає у моєму животику!

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.07.2012 Поезії / Вірш
В очах Твоїх блакить небесна
22.07.2012 Проза / Новела
Краса-оманлива
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Новела Про зраду
23.09.2012 © Ярослава
Півонія
22.07.2012
Сповідь
11.06.2012 © Ярослава
Півонії
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 23 (23+0+0+0+0)
Переглядів: 623  Коментарів: 15
Тематика: Новела, зрада, молодість, сповідь, кохання, щастя
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.07.2012 01:19  © ... для Каранда Галина 

Не автобіографічне... 

 23.07.2012 23:46  Каранда Галина 

написано гарно. хочеться надіятися, що таки не автобіографічне... сумно... 

 22.07.2012 15:07  © ... для Крісман Наталія 

Золоті слова... 

 22.07.2012 15:01  Крісман Наталія для © ... 

Не відаєш туги людської, Космосе!
Стікає сум по венах і не спиниться,
В пульсаціях звучу чийогось голосу
І вірю в те, що мрія мрій окрилиться.
Ловлю тепло, що рветься через відстані,
Ловлю душею всі небес означення.
Тавром людські серця навік помічені
За пристрасті, що болями оплачуєм.
Свідомість догорає, наче знищена
Реальністю, розтерзаною прірвою,
Яка щораз горою є найвищою,
Яка безсонням серце прагне вирвати.
Здається, ця любов - забави розуму,
Для тіла і душі неначе вбивством є.
В Небес за це пробачення ми просимо,
Хоч є любов завжди безмежно-чистою...
У сни втікаєм, ходим лабіринтами
У пошуках того, що нами втрачено.
Хтось, може, називає це інстинктами?
Але за що просити нам пробачення?
В очах Небес не маємо розгрішення,
Шматуєм душу, прагнучи кохатися.
Усе вагоме бачиться на відстані!
А знаєш - з нами все ще може статися... 

 22.07.2012 14:56  © ... для Крісман Наталія 

Напевне, всі ми пишемо певною мірою про своє...те, що найбільше вразило душу... 

 22.07.2012 14:54  Крісман Наталія для © ... 

Нині цілий ранок читала Ваші твори, оце вже рани свої сердечні поятрила... надто багато паралелей... Та все ж приємно познайомитись! 

 22.07.2012 14:48  © ... для Крісман Наталія 

Дуже гарно...Зворушує до сліз.. 

 22.07.2012 14:39  Крісман Наталія для © ... 

Як прийде час - настане мить прозріння,
Напоять спраглу землю теплі зливи,
Росинки кришталевої тремтіння
Примусить нас повірити у диво,

У те, що ми дотулимось до щастя,
А птах, стрілою влучений на злеті,
Знайде у крилах сили не упасти -
Воскресне словом правди у поета.

Ну як здолати прірву, не зірвавшись,
Прогнати втому серця споконвічну,
Коли самому йти у безвість страшно,
Бо небезпеки дивляться у вічі?

Ти знаєш, зовсім поруч, надто близько
Є той, кому потрібна твоя поміч?
Самому манівцями - надто слизько
Іти вперед, до витоків, додому.

Ти тільки вір - розпустить осінь коси,
Твоя душа ось-ось знайде притулок,
І хтось в цей день у тебе щось попросить,
Аби журбу відправити в минуле,

І з тих джерел, цілющо-життєдайних,
В яких вливають сили Божі зливи,
Спивати суть, пізнавши усі тайни,
Аби душа повірила у диво.

Тож хай усі заповнить порожнечі
Твоя любов і світло, що не гасне,
Аби крізь терня й морок самозречень
Знайшла душа у Вічність двері власні! 

 22.07.2012 14:33  © ... для Крісман Наталія 

І мені дуже приємно з Вами познайомитись) 

 22.07.2012 14:18  Крісман Наталія для © ... 

На жаль, аби діждатись цієї казки, нам часто приходиться тернистими стежками долі так сколоти душу й серце, що потім цілого життя бракуватиме, аби ті рани загоїти... Приємно з Вами познайомитись! Мушу признатись, що Ваші оповідання мені надто є близькі і зрозумілі... 

 22.07.2012 14:10  © ... для Крісман Наталія 

Дякую, і Вам бажаю щиро, щоб у житті все було, як у казці!) 

 22.07.2012 14:05  Крісман Наталія 

Ви так чуттєво пишете, що кожна жінка, яка колись щось схоже проживала у своєму житті, відразу глибоко занурюється у вир уже своїх власних спогадів, пробігаючи поміж вашими рядками, і водночас повнокровно живе життям вашої ЛГ... так хочеться, щоб у кожної історії було таке щасливе завершення, щиро цього бажаю Вам і Вашим героїням! 

 22.07.2012 08:55  © ... для Микола Щасливий 

Дякую, дуже рада , що Вам подобається...) 

 22.07.2012 06:54  Каранда Галина 

і це вночі прочитаю.... 

 22.07.2012 03:25  Микола Щасливий для © ... 

Сподобалось дуже, неперевершене насичення реаліїв життя, почуттів, справжня сповідь.
Вітаємо нового талановитого автора! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
06.01.2012 © Т. Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
03.12.2011 © Т.Белімова
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди