Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.08.2012 23:16Оповідання
 
Коли я не бажаю
81000
© Юрій Шеляженко

Коли я не бажаю

Юрій Шеляженко
Опубліковано 27.08.2012 / 12796

Алея парку. Вологе жовте листя з червоними прожилками на чорному, як нічне небо, асфальті. Шорох кросівок. Вітер перегукується із хлоп’ячою балаканиною. Їх п’ятеро. Вони нудьгують.


– Вже скоро,– обіцяє один.


От і прийшли. Це схоже на цитадель. Цитадель спокою, відгороджену стіною з вічнозелених кущів. По боках входу стоять на сторожі дві туї. В камінь під ногами міцно влиті металеві літери: «Приватна власність Валентини Світко. Ласкаво просимо, дотримуйтесь порядку».


Всередині – височезний дуб. Навколо дерева – три скамійки під навісами. Затишно.


– І що тут?


– Місце, де можна відпочити.


– Куди ти нас привів?!


– Я тут завжди відпочиваю. Читаю книжки.


Хлопці перезираються. Гніваються. 


– Ми хотіли розважитись після школи! Ти сказав, що знаєш місце!


– Він ненормальний.


– Капець.


– Дивіться, білка!


На землі біля дуба білка нахиляє голову праворуч. Люди цікавляться нею, а вона цікавиться людьми. Високі довгі вуха наче подвоюють її зріст. Нема сумнівів: вона підслуховує.


– Так, білки живуть тут на дереві.


– Серед бездомних тварин епідемія сказу. По телевізору казали.


Це звучить жорстко.


– Вона виглядає здоровою.


– Ти не можеш знати.


– Вона не бездомна, вона живе на дереві.


– Годі вже! Ловіть її!


Хлопець заступає дорогу. Один з супутників спльовує, інший стискає кулаки.


– Відійди, придурок! – кричить третій.


Той не відходить. Всі накидаються на нього, хапають за руки, б’ють. Він відбивається, штовхає кривдників руками і ногами. Падає розірвана синя сумка. Вилітають на всі боки й тонуть в осінньому листі підручники, зошити, мобільний телефон: батарейка окремо, корпус окремо.


– Не бийте його! Я нагодую всіх цукерками! – лунає, як свисток на футбольному полі, сильний дівочий голос.


Бійка зупиняється. Підходить незнайома дівчина.


– Як вам не соромно!


– Іди звідси і засунь свої цукерки...


– Тут не можна битися. Вас фільмує прихована камера.


Хлопці перезираються та задкують до виходу. Тікають. Дівчина кричить услід:


– Навіщо ти йдеш з ними?


Той, що заступився за білку, зупиняється. Обертається. Отримує ззаду удар ногою. Вибух сміху.


– Залишайся з нею!


– Це його дівчина!


Він не звертає уваги. Кульгаючи, повертається. На губах кров: закусив, щоб не розплакатись.


– Мене звуть Наталя.


Наталя руда і синьоока.


– Павло.


Павло бритоголовий. Така гігієнічна мода.


– Куди ж ти пішов, Павло, коли розгубив всі речі?


Хлопець нарешті помічає, що загубив сумку. Кидається збирати підручники та зошити. Вставляє батарейку назад в мобільний телефон. Піднімає уламки кришки.


– Треба його відремонтувати,– коментує дівчина.


– Та вже зламалося!


– Все одно відремонтуємо. Запрошую тебе в гості.


– Десь тут живеш?


– На вулиці Костенко.


– А я у провулку Програмістів.


– Це ті нові багатоповерхівки?


– Так, ми живемо на 16 поверсі.


Вони виходять. Білка видряпалася на дерево і сидить на гілці, проводжаючи пару загадковим поглядом очей-ікринок.


– Тобі тут, мабуть, подобається, Павло.


– Звідки знаєш?


– Я тебе бачила багато разів.


– Здається, я тебе теж бачив. Але був зайнятий книгою.


– Я теж думала про щось своє. Інакше б давно познайомились. Ти сміливий, захищав білку. Хоча білка сама втекла б від твоїх друзів.


– Які то друзі... Однокласники. А ти в нашій школі, 245-й?


– Ні, я вчуся вдома. По дистанційній програмі через інтернет та у тренінгових центрах кілька разів на тиждень. Один з тренінгових центрів у нашому будинку, там живе вчитель хімії. Ми робимо прості досліди.


– А ми на уроках хімії тільки переписуємо з дошки формули... Ти що, одиначка?


– Нас називають одинаками. Це проблема?


– Ні, але ви якісь не такі...


– Ну, ви теж не такі, як ми.


Удвох одночасно посміхаються.


– Я чув, що місце, де росте дуб, також належить комусь з ваших.


– Так, господині Валентині Світко. Вона ландшафтний дизайнер, живе в нашому будинку.


– Як ти її назвала?


– «Господиня». Вона просить всіх її так називати. Їй подобається.


– Вона справді встановила там камери спостереження?


– Не знаю. Це було б правильно. Але я все вигадала, щоб зупинити бійку.


– У нашому класі дівчата не втручаються в бійки хлопців.


– Мабуть, їм подобається видовище. Вам, колективістам, аби побитися.


– А ви, одинаки, плюєте на інших з високого балкона.


Далі крокують мовчки. Павло вже не кульгає.


– Я не вмію битися,– зізнається Павло,– Батько не дає грошей, щоб ходити в спортзал. А в школі уроки фізкультури не кращі за просту зарядку.


– От і добре. Якщо ти не вмієш битися, ти не б’єшся. 


– Що?!


– Якщо не вмієш лаятися – не лаєшся. Якщо не вмієш красти – не крадеш. Коротше, треба вміти щось добре.


– Я чоловік, маю вміти битися.


– Якщо б ти вмів битися, ти був би не чоловіком, а забіякою.


– Всі нормальні чоловіки вміють битися! Це спорт!


– У спорті не б’ються, а змагаються. І чоловіки, і жінки. Б’ються забіяки, коли нема розуму домовитись між собою.


Розпочинається запекла суперечка. Нарешті, виклавши один одному купу різних поглядів на життя, діти погоджуються, що кожен має вміти захистити себе і словом, і ділом. Підходять до будинку Наталі.


Ліфт. Прізвища й імена поряд з кнопками поверхів. Двері квартири з написом «Наталя Висока».


– Твою мати теж звуть Наталя?


– Ні, це моя особиста квартира. Я її орендую в корпорації забудовника. Одинакам з семи років належить жити самостійно, якщо ти не знав.


– А де живуть батьки?


– Тато – двома поверхами вище. Мама до кінця року знімає кімнату в Шовковому Хмарочосі у Пекіні, а потім поїде до Йоханнесбургу. Вона виготовляє незвичні харчові добавки за спеціальним проектом, щоб випробувати всі інгредієнти в світі.


– Ви з нею, мабуть, рідко зустрічаєтесь.


– Майже щотижня проводимо відеоконференції.


– Все одно, вона занадто відірвалася від сім’ї.


– Я сама собі сім’я. А договір про моє народження та виховання батьки в основному виконали. Залишки зобов’язань мати може виконати дистанційно.


– Виконати... що?!


– Вони з батьком домовилися до повноліття позичати мені дві чверті вартості оренди мого помешкання. Решту я плачу сама. Втім, батьки дуже добрі до мене. Я планую до п’ятнадцяти років повернути борг.


Маленька затишна кімната. Незастелене ліжко. Кондиціонер. Замість трьох стінок – полиці з книжками, іграшками і купою інших предметів, призначення багатьох важко зрозуміти. Деякі полиці виглядають акуратно, інші занедбані та захаращені – схоже, ними давно не користувалися. Одна стінка жовтувата з каліграфічними візерунками тексту від стелі до підлоги, підкреслено заголовок: «Декларація суверенітету особистості Наталі Високої». Це екран інтернет-консолі. Павло сканує поглядом незнайоме приміщення.


– Бачиш декларацію? Я її підписала п’ять років тому, коли мені було сім. Там є кілька вдалих поліпшень порівняно зі звичаями. Я пишаюся своєю декларацією.


Наталя бере скотч зі столу, заваленого паперами, і склеює кришку від мобільного телефону. Віддає Павлу.


– Тримай! До речі, у нашій тренінговій асоціації з підприємництва є пацан, який страхує мобільники. Внесок – двадцять гривень на місяць. У разі, якщо телефон розбився без твоєї вини і це підтвердять свідки або відеозапис, він дасть тобі новий дешевий мобільник замість старого. Займається цим з десяти років і поки не прогорів.


– Скільки йому років?!


– Чотирнадцять.


– Він крутий. А мені батьки навіть не дадуть грошей на таку страховку.


– Тоді зароби сам.


– Розкажеш, як?


– Нема проблем!


– Тоді давай дружити.


– На яких умовах?


– Що?! Ти не зрозуміла: давай будемо друзями!


– Це ти не зрозумів. Ми, одинаки, не дружимо. Ми укладаємо угоди.


– Точно, я про це чув. Але дружба... Це як сім’я.


– Отож. Сім’я – це угода про зібраність життя людей, коли я декларую свою здатність жити самостійно, допомагаю старим вести господарство або коли домовляюся з кимось народити і поставити на ноги людину на певних умовах. Дружба – те саме. Отже, які умови угоди про дружбу ти пропонуєш?


– Ну, не знаю... Вибач, але... Я можу запропонувати руку і серце?


– Ні, любов’ю не торгують. Тримай свої почуття при собі. Це загальний принцип, але ти його не знав, тому хай це буде першою умовою угоди. Згоден тримати свої почуття при собі?


– Згоден.


– Добре. В обмін я розповідатиму, як живуть одинаки.


– А ще як ви дружите?


– Я могла б тобі заплатити сто гривень за участь у фільмі за моїм сценарієм, бо цей фільм треба зняти для тренінгу по відеоблогам. Сюжет буде на десять хвилин, але попрацювати над ним доведеться половину дня. Скажу чесно, щоб ти потім не ображався: я розміщу сюжет у платній навчальній мережі і зароблю на ньому разів у три більше, ніж заплачу тобі. Я маю класний сценарій.


– Добре, домовились. Що тобі ще від мене треба?


Наталя посміхається:


– Дивне питання. Нічого не треба.


– А договір про дружбу?!


– Договір потрібен нам обом для самовдосконалення. Ти ж знаєш, одинакам нічого не треба ні від кого.


– Може, вам не треба дихати?!


– Не треба, це відбувається само собою!


Діти сміються.


– Ви, одинаки, дивні. Чому вам нічого не треба?


– Я сама думала над цим. Але мої думки дорого коштують.


– Мені не подобається бути самотнім. Я люблю свою сім’ю.


– Можна прекрасно бути самотнім в сім’ї. Ти просто не контролюєш свої почуття. Я тебе навчу насолоджуватись самотністю. Зараз не печерна доба, щоб ліпитися до кого попало просто від невміння належати собі. До речі, не дружи з тими однокласниками, які тебе скривдили.


– Ти не розумієш. Вони сильні. Я хочу ходити з ними.


– Навіщо? Ганятися за білками? Бити когось?


– Ну, не знаю.


– Проаналізуй. Побачиш, вигідніше бути самотнім.


– Мати каже, що я ще малий для філософії. Я люблю маму і слухаюсь її.


– Ти теж дивний. Слухайся себе. Щасти тобі.


– Бувай.


Дівчина крутить регулятор прозорості. Стіна-екран перетворюється на вікно. На вулиці дощ. Наталя позичає Павлу парасольку. Хлопець іде додому.


Дівчина замислюється. Знімає з полиці книжку відомого поета. Перегортає кілька сторінок, ставить на місце. Заплющує очі, за хвилину розплющує. Бере аркуш паперу. Пише: 


Я не бажаю на плечах сидіти.

Сама збудую сходи в висоту.

Я не бажаю жити просто й сито.

Коли я не бажаю, я росту!

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.07.2012 Проза / Новела
Притча про Місто Ненормальних
31.12.2012 Проза / Оповідання
Втеча Діда Мороза
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Оповідання
10.10.2012 © Луч Света
І навіть неможливе може бути
27.08.2012
Коли я не бажаю
18.08.2012 © Марія Берберфіш
ЧОРНА ПАСТКА
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.89 (МАКС. 5) Голосів: 9 (8+1+0+0+0)
Переглядів: 177  Коментарів: 7
Тематика: Оповідання, білка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 31.08.2012 14:57  Ем Скитаній для © ... 

дуже, дуже цікаво... про практичну самотність - такого ще не чув... і дитинство без ілюзій і казковості... сумно якось усе це, але не від самотності дитячої, а від духовної пустелі... може я помиляюся і чогось тут не догоняю. а текст - класний і прочитується на одному диханні. дякую, є над чим порозмислити. 

 31.08.2012 14:26  Дарія Китайгородська для © ... 

о, насолода самотністю! Як мало людей це вміють... Класно:) 

 28.08.2012 19:25  Лідія Яр для © ... 

Про самотність..то саме те...люблю самотність.
А ще, оті рядочки ві кінці...то ваше?..
Чудово. 

 28.08.2012 10:41  Деркач Олександр для © ... 

Цікаві думки, класна подача тексту 

 28.08.2012 10:38  Тетяна Чорновіл для © ... 

Справді, трохи сумно стало від філософії одинаків! Але коли без наукового підходу... Сама одинак по характеру! А насолоджуватися самотністю??? Класно! 

 27.08.2012 23:58  Володимир Пірнач для © ... 

Класний текст.
Акцентую на цьому:
"допомагаю старим вести господарство або коли домовляюся з кимось народити і поставити на ноги людину на певних умовах"..
і це:
"Я тебе навчу насолоджуватись самотністю. Зараз не печерна доба, щоб ліпитися до кого попало просто від невміння належати собі."
- просто шикарно.
Плюсую. 

 27.08.2012 23:47  Каранда Галина для © ... 

класно написано, я люблю таке читати.... але як же це всетаки страшно!....... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +7
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +51
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.03.2015 © Вікторія Легль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди