Невеличка історія про одну зраду...
Ти навчив мене бачити очевидне, а тепер питаєш, звідки я все про тебе знаю…Ти навчив мене читати сучасні книжки і досі не розумієш, чому я можу мріяти й вірити у краще…Ти змусив мене забути сморід сучасного міста і переїхати у досить комфортний урбанізований мегаполіс…Ти привчив цінувати музику і розрізняти різні жанри, забуваючи, що колись я просто слухала радіо…Ти порадив відчувати серцем і закривати його для «просто відвідувачів»…Ти відкрив мені поцілунки у місячному сяйві на березі океану під його пісні…Ти вмовив змінити мій стиль на елегантні вбрання…Ти написав для мене усю історія заново…Ти перекреслив усі погані звички…Ти приніс у мій дім щось нове, затишно-рідне, знайоме з дитинства…Ти створив мене для себе…Свій ідеал…Але єдине, чого ти не зміг, - це примусити мене покохати…тебе…
Ми сидимо у затишній кав’ярні на околиці міста і спокійно п’ємо каву…Але спокійні ми лише зовні…Я хвилююсь, а ти напружений…Ніколи б цього не зрозуміла, якби не знала цей твій погляд…Ти дивишся у чашку, але не бачиш там кави, ти шукаєш там вихід, рішення ситуації, яку створив і вигадав сам…Надто сильно стиснуті пальці, і кава розлилася на білу скатертину, утворивши величезну чорно-брудну пляму…
- Халепа…
Дивно, але я не відчуваю сорому, почуття провини, чи ще чогось такого, потрібного у подібних ситуаціях…Я просто намагаюся сказати тобі у сотий раз, що я до тебе не відчуваю нічого, окрім дружби…Але і в цей раз ти навмисне мене не почуєш..Даремно приїхала сюди, хоча…тут затишно. Занадто затишно, хочеться залишитись тут назавжди…Бо час ніби оминає цю кав’ярню, ніби він тут теж сидить за столиком і п’є каву…О, той хлопчина доволі на нього схожий…Якби я малювала Час, то зобразила б його саме так…
Довге світле волосся ніжно спадало на плечі, утворюючи уявний німб над його головою…Він не мав годинника…(Хоча Час із годинником…Було б до абсурдного смішно). Він не схожий на жодного мого знайомого, хоча таке враження, що я його знаю…Тонкі, майже прозорі руки із витонченими пальцями тримають чашку так обережно, що так і хочеться навмисне її перекинути на нього..Він надто спокійний, нікуди не поспішає, не чекає нікого…Він зупинився, щоб просто випити кави…
А он там, за сусіднім із Часом столиком сидить Зрада…Ні, вона не схожа на повію чи аморальну жінку…Вона звичайнісінька: коротка, але не занадто стрижка із чорного волосся, довгі вії і карі очі, темне пальто і чобітки на високих підборах…Нічого такого, щоб можна було назвати її Зрадою…Але очі... Ті карі очі, обмежені смугою довгих темних вій, випромінюють зраду…Так, це саме вона…
А там далі, у найглибшому кутку сидить пара: Провина і Страх..Вони абсолютно точно доповнюють один одного…Вона настільки юна і неспокійна, а він тихий і засмучений…Вони мовчать, бо бояться зрушити тишу безглуздими словами. Лише іноді їх очі зустрічаються на мить…І саме у цю мить вони зізнаються один одному у своїх гріхах…Кожен вже пробачив іншому, але не собі…Так вони і сидять мовчки, лише іноді зустрічаючись поглядами…
Відчинились двері і зайшов він…Він – уособлення всіх моїх мрій та ідеалів…Я його вже покохала із найпершої хвилини…Я ніколи його не бачила, але все життя чекала…Та він був не один…Інша випромінювала собою усі жіночі чесноти…Занадто вродлива, занадто усміхнена, занадто люб’язна, занадто сильно боїться його втратити…Вона – Самотність…А він – Мрія…Вони були разом і окремо…
- Я тебе зрадив…
Це заговорив мій ніби друг…Я перепитала, бо виявляється боялася цих слів…Він повторив трохи голосніше і впевненіше, бо вже зміг вимовити це вперше…А я не зрозуміла, що зі мною коїться…Ще одна пляма, але тепер в ній моя вина…Гострим пекучим болем озвалося серце, хоча раніше я ніколи не згадувала про нього…
- Ми повинні залишитись друзями…
Що відбувається??? Це ж був мій відданий і закоханий у мене хлопчик…Що трапилось, де я не розгледіла змін? Друзями?..
Вона забула, що сама цього хотіла…Забула…Він встав…А вона залишилась сидіти одна …Почався солоний дощ…
