Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.11.2012 20:29Повість
Про молодість  Про кохання  Про щастя  
40001
© Істерична Бруталка

Ураганами нашої закоханості

Усім читаючим - порцію щастя. Мого власного, закоханого щастя:)

Стремитесь жить по зову сердца,
Не опасаясь согрешить,
И будет вам открыта дверца
Вглубь самой чувственной души.
О. Злобин
Істерична Бруталка
Опубліковано 05.11.2012 / 13864

Цей світанок я зустріла в автобусі. Каштановий на райдугах сонця здавався блискучим червоним, і я закохалась в своє волосся. Безпричинні посмішки. Я просто посміхалась оточуючим. Я просто палала щастям! Напевно, їм воно було не так вже і потрібне, бо до кінця дня я залишилась такою ж.

Херсон-Миколаїв. Зайняло трохи більше години.Я встигла знайти пісню сьогоднішнього дня і збудити рецептори внутрішніх відчуттів, переслуховуючи нашу музику. Вийшла на кінцевій. Сьогодні ти прилітаєш з Москви. До мене. До мене, щастя, до мене!

Незнайоме місто-холодне.  Мартінси, сукня подруги, джинсовий жакет не зробили свого діла - я змерзла. Перші 5 хвилин я зовсім не знала, куди треба йти. Якісь незнайомі мені перехожі з такими банально-однаковими виразами облич, зґвалтовані своїми заморочками;  холод, що пробирав до моїх і так запалених суглобів на руках. 10.40. Твій літак сідає о 12.40. Заходжу в зал очікування. Добре: тепло. Так багато чекаючи людей…Чи може, їм теж холодно? Або вони суміщають, чекаючи на того, хто б їх зігрів. Як я, наприклад.

11.40. Вбивала час розмовами з другом, що в таку рань дивиться мультики.  Радить негайно їхати до аеропорту. Так, вже пора. Дивом швидко знаходжу станцію. Запитую, які маршрутки йдуть туди. 1, 13, 51. Як виявилось, ніяка з них туди не потрапляла.  Невже знову обставини? Мало того, що батьки й уявлення не мають, де я знаходжусь і що я там роблю, у мене не вистачає клепки дібратись до крайньої частини міста. Туди, де людина, в яку я закохана; людина, що летить до мене з Москви. Я ще раз переконалась у тому, що це страшно-незнайоме місто. Десяток опитаних мною людей взагалі не знали відповіді. Останньою виявилась вродлива 20-22 літня вродлива дівчина. Хоча в її красі я переконалась потім. Паніка. У мене червоніє обличчя. Закипають сльози, що ось-ось вийдуть за межі їм дозволеного.  Як незатишно. Раптом чиєсь «Дівчино, ти через це так?»Мій схлип. Згодом ми проїхали до Центральної зупинки. Далі вона посадила мене до маршрутки, що проїжджала через аеропорт. Їхали довго. Занадто довго, як на мене. Я ж так боялась не встигнути! Згодом хамовитий водій каже, що все. Бісові маршрути: до аеропорту 2 км. Ну що ж, йти так йти. Виднілися хвости літаків, і це заспокоїло. Прямувати до щастя - яка буквальність… Навкруги- поле, засіяне пшеницею, що набувала надзвичайної краси під впливом сонця. Це додало впевненості. Згодом виднівся сам аеропорт. Одразу помічаю чоловіка, що явно був не з очікуючих. Захекана, перехвильована запитую:

- Доброго дня. Літак з Москви не прилетів, не знаєте?

-Прилетів-то прилетів. З пасажирів проте ніхто ще не спустився.

Ах! Я встигла! Сідаю на лавку. Замало людей…Трохи непокоюсь за свій зовнішній вигляд, бо часу на його підправку було обмаль. Ось  з’являються люди - моє серце починає нервувати. Добре, що виплигнути не може , а то шукай потім. А мені ж чекати тебе треба. Потім - дарувати його тобі. У кожному намагалась знайти твої риси - ні, їх там не було. На верху, на сходах, їх стояло з десяток. Але не ти. Потупившись на них хвилини зо три, я перейшла на чекаючи і на підлогу.

-Цветочек!

Його голос!  У мене заморожується вираз обличчя, німіє все - він спускається сходами. Такий до щастя близький зараз. Такий до болю далекий завжди. Присідає навпроти мене і, як в перший раз, дивиться в мої очі. Не знаю, що мені робити. Я вибігаю з приміщення, і він усміхається. Хто ж крім нього таку ідіотку зрозуміє? Слів не пам’ятаю - я просто почала його обіймати. Жадібно. Трохи ніжно. Моя голова торкалася його грудей. Я легенько проводила по спині. Він гладив моє волосся, цілував його і ним дихав.

-Як же я за тобою сумувала…Я стану обіймати тебе скільки захочу, гаразд?

Тут зупиняюсь і починаю пильно вдивлятись в його очі, аби дізнатись їх колір. Йдіть ви до біса зі своїм примітивом: карі, зелені, сині, сірі. У нього - кольору пост вечірнього неба.

Відходимо. Нам ж бо зовсім не треба люди. Йдемо і сідаємо на забутий потрібними людьми басейн. Списуючи на нерви, він береться за сигарету. Мене дратує- я відвертаюсь і зовсім відбігаю. Хай краще вже я буду його псувати, ніж ця нечисть. Дістаю з пакету зошит, що йому подарую вкінці. Старанно виводжу назву олівцем для мейк-апу очей панди зрання: Believe We Can Fly.

До великої траси 2 км. Доводиться йти. Коли мені хотілось, я просто різко зупинялась і обіймала його. Здивований моїми несподіваними поривами, він усміхався, сильно прижимаючи мене до себе. Він це любив. З кожним дотиком я все більше розуміла, як мені цього не вистачало. Як взагалі можна без цього? Ще сильніше тулюсь до нього. Він цілує моє волосся. А потім я невміло копіювала його ходьбу. А потім знову обіймала. Зупинилось таксі, водій якого якогось біса запропонував нас підвезти. Я закипіла і ледве не накричала на нього.

На пів путі я не витримала і знову зупинилась.

-Взагалі-то…знаєш що? У нас сьогодні свято! І я не думаю, що ти здогадаєшся. Але можеш спробувати.

Припущення були далекими від істини. А може, істина була далека від логіки.

-Я знаю тебе 172 дні!

І він знову усміхнувся. І я знову на нього накинулась. Прийшли до місця, куди мене висадив хамовитий водій. Звідти йшло 2 дороги. Ми пішли направо-пройшли 2 км. в напрямку зовсім іншого міста- Вознесенська. Ну, про це дізнались потім. А в той теперішній час набридло перекрикувати вітер і не бачити, як в його очах відбивається небо. Він ловить таксі. Та жоден укурок милості не проявляє.  Мені набридає- я починаю його обіймати. А він суміщає. Тут щось зупиняється. Напевно, водій був зворушений нашою позо. Ну або грошенят захотів. Їдемо у саме місто, у незнайомий нам обом Миколаїв. Заходимо у перше ж кафе. Воно, напевно, стане моїм улюбленим.  Затишок, легка музика, в яку дивом потрапила моя улюблена Нірвана, мінімум відвідувачів, ІІ частина «Історії іграшок « по ТВ і він. Навпроти мене. Що ще треба для щастя? Питання хоч і риторичне, проте безглузде: він ж був поруч. Забагато сором’язливості з мого боку. Ми завели розмову про речі, що створюють фон: його минулі нелегальні справи, їх сьогоднішні відлуння, робота, мої стосунки з батьками. Я смутно пам’ятаю, що пішло далі. Я просто взяла його руку. Вони у нього такі теплі! Заплющую очі, бо почуття зашкалюють- починаю її цілувати. Це було приємно. Півгодини ми вивчали руки одне одного. Його постійні теплі, мої перманентно холодні. Рукою, що її я зігрівала вустами, він  торкається мого підборіддя, намагаючись підняти і глянути в очі. А я грузну на поверхні столу, побоюючись, що від перенасичення рум’янцю стала некрасивою. Все-таки підіймаю голову і починаю ним милуватись. Він у мене такий красивий! Особливо-якщо посміхається. Скільки ж разів я провокувала його посмішку! Погляди збігаються. Я сиджу, зачаровано дивлячись на його сіро-сині очі. Наші посмішки пульсують своїм щастям в унісон- я не витримую і закриваю обличчя руками. Згодом кафе себе вичерпує. Вирішуємо піти. Він обдаровує щедрими чайовими адміна кафе, і мене це щиро захоплює.

Нарешті виходимо. Зайшовши за кут вулиці, я накидаюсь на нього, наче скажена. Він міцно затискає. Починає щось там говорити, а я з усієї сили намагаюсь  запам’ятати його запах, тепло. Кладу руку йому на груди. Все, без відривань . Він прикладає туди ж мою голову.

-Знаєш, там, без тебе, я була впевнена, що мені всього буде недостатньо; що я ненаобіймаю тебе і недоотримаю твого тепла. А зараз я просто хочу, щоб усе це залишилось.

 Таке враження, що існуємо лише ми. Цілує обличчя, лоб з родимкою, що йому сподобалась, щоки з рум’янцем, геть усе. Підходить до вуст. Я знічуюсь, кажучи, що в цьому зовсім не досконала. Він прибирає зайве волосся, обхвачуючи руками моє обличчя. Згодом помічаємо пару, що за час наших обіймів встигла підійти достатньо близько до нас і зараз робить те ж саме. Проте вони це розтягнули на 3 хвилини, а не наші 8. З ніжною силою проводить талією. Я рахую оточуючих і кажу, зі скількома ми ділимося щастям, скільки людей мені заздрять.  Ах, закінчуємо.

Якби ж ви знали, яке щастя гуляти вечірніми вулицями міста! Незнайомого нам міста! З людьми, яких я не знаю, але які, я впевнена, нам заздрять; з цими вогнями магазинів, що додають щастя, святковості і цим переповнюють чашу задоволення. Поки ми шукали продуктові крамнички, аби придбати торта на завтрашнє братове день народження, він хапає мене за талію і вже не відпускає. Посмішка німіє з виразом щастя.

-Як там, пам’ятаєш?

Стремитесь жить по зову сердца,

  Не опасаясь согрешить,

   И будет Вам открыта дверца

Вглубь самой чувственной души.

Нарешті знаходимо якийсь затишний універмаг, де продавщиця радить чудову випічку з полуничним желе. Йдемо. А час біжить. Як же можна розлучатись? Навіщо, чорт забирай, люди залишають одне одного з сотнями несказанних слів і нереалізованих дотиків? Страшно. Йому треба їхати в готель, мені- додому. Кілометрів за 200. Щастячко, я ж не зможу без тебе! Ну, хоча б зараз! Беремо таксі, бо до мого міста треба їхати з зупинками, а спробуй дібратися без затримок на вокзалі. Спробуй втриматися від можливого проїзду з тобою в святковій темряві таксі. Хоча до чого тут ця темрява?

На місто починають падати тіні наступаючої ночі. Ми сідаємо у теплу машину. Кидаємо речі( мій пакет, його куртку і торт).  Я одразу до нього притулююсь, чи то він притулює мене до себе. Так тепло…Яка ж я щаслива! Але тебе хочеться більше- хочеться більше тебе. Стартують лавини поцілунків, з яких я свідомо не вибиралась. Авто зупиняється біля найближчого обміну валюти - він виходить. Я лягаю на його куртку. Він повертається, починає пестити моє тіло. Реакції ніякої не виникає. І тут свого рубля вставляє водій. Зав’язується не потрібна розмова. Я забираю його руку і починаю її цілувати. Знову заплющуючи очі, не стараючись красиво регулювати дихання, як я собі уявляла це вдома. Підвожусь, бо…Господи, там сидить моє щастя!!!Він голубить моє обличчя, волосся, добираючись до вуст. І тут я не могла відмовити у взаємності. Перекладаючи спочатку одну, потім іншу ногу йому на коліно, я почала цілувати його шию . Ніжно. По-іншому не вмію. З ним- не вмію. Він повертає голову вбік. Треба ж, не заважала його щетина, яку обіцяв прибрати до наступного разу… Пещу його волосся. Він натякає, що це треба зробити ще раз. Переходила до обличчя. Цілувала щоки з усіх ракурсів, затримуючись на грудях. Відривала руку, коли він починав її цілувати: ні, це буду робити тільки я! Його поцілунки….Стартова ніжність, кінцевий трохи болючий укус. Я допитувалась, чи подобається йому робити мені боляче. Подобається? Він усміхався. Подобається…

« Ти усміхаєшся!»- захопленим шепотом кричала я, бачачи, як відбиваються на світлі програвача його ямочки на щоках.

Я заражалась його диханням. Я забувала про власне. Хочу, щоб усе це залишилось. Його очі кольору пост вечірнього неба; його руки…його-мої руки, що лише по ним я відрізнила незнайомця з профілю, схожого на нього; руки, які я цілувала в темноті з заплющеними очима, аби приховати, з яким захватом це робила.

Ось тут, в омріяних мною-нами міліметрах,  сидить моє щастя. Моє щастя.  Від нього, звісно, трішки віддає перегаром  «Курвуазьє» і в кармані ще й досі існують ненависні мені психостимулятори. А ще, у нього є щетина, яка ледь поколює мої вуста.  Він прекрасний. І зовсім не від оцього вищесказаного поверхневого - то так, дурна замальовка. Я його кохаю. Господи! Біля мене сидить людина, яку я кохаю! І зараз вона зрошує  мою шкіру поцілунками. І я перестала створювати безглузді сценарії ідеального життя. Та я взагалі перестала мріяти. Коли ми разом, мрії у мене взагалі закінчуються.Єдине, я хотіла навчитись досконало цілуватись, аби зробити йому приємне.  Він грів мої руки. Мої завжди холодні руки. Як же гарно воно складується! А коли я його обіймала, то впиралась йому у груди через наші так вдало складені зрости і приховувала, з якою чарівністю  ним дихала.

Водію телефонує якась дівчина, що він її улесливо називає «сонечко».

-С-о-н-е-ч-к-о, - смакувала я.

-Ага, -він куди більше був стурбований зволоженістю моїх вуст.

-Так звичайно…-а мені подобалось ось таким виділяти індивідуальність нас. Нас.

Він ласкав мій слух усіма тими ніжними іменами, що назавжди у мене всередині. Його серйозний стверджувальний тон:

-   Ти ж знаєш, що ти вже моя?

Я присвячувала посмішку темряві. Звісно ж знаю!

-   Чому ти ось така? Я просто п’янію. Я розчиняюсь в тобі, і це так прекрасно.

Почуття скачуть і перескакують апогей. Він не витримує:

-Скажи, ти мене кохаєш? Скажи. Мені це треба почути. Ну, хоча б натякни!

Я трохи знітилась. Цікаво, що відчувають інші перед цим? Перші рази зберігаються.

-Буковка де…

Він усміхається. Я зменшую відстань між своїми устами і його обличчям.

-Так…Я тебе кохаю.

І ми знову зникаємо у хвилі відчуттів. І знаєте, що я зрозуміла? Поодинці, виявляється, літати ми не можемо.

Мріяла, що за лічені секунди зламається машина, трапляться речі, що продовжать нас. Нас! Бо після розлуки хоч все ще разом, але…якось окремо. А мені без нього не можна.

Видніються вогні мого містечка.  Останні хвилини щастя. ..Ви не повернетесь, знаю. Просто залиштесь, Ми ще будемо. Обов’язково!

  От тільки потім..там…Мене чекають купи реальності проституточок,  сварки з батьками, мої страшні ломки, збиті кулачки, повернення до наркомансько/істеричної бісової лірики, що нас не врятовує. Що його, мого, не врятовує. 

  Чому ти залишив мене з моїм же теплом? Чому, щастячко? Мені ж бо воно зовсім не треба! Таке враження, що ти йому треба більше. Ти ж не залишав…Кричав шаленістю кинути усе  і зараз же поїхати до його квартири.  На час, бо в мене ж навчання. А потім і зовсім хотів знайомитись з моїми батьками. Це отримувало мене усміхнену.  Щастя, ти ще отримаєш нас разом! Спочатку у тебе ми почнемо «Хеннесі», а далі зійдемо на самий дах. І я тобі покажу, що таке колір, яким я заохплено називаю твої очі.  Ми ж однаково сильно закохані в небо. Ми однаково до безпам’ятства закохані в нас. 





P.S.


Спробуй уявити собі, що це у нас востаннє. Що тебе-мене більше не буде. Таких, як ми зараз, - ніколи. Реалізуй усі почуття, бажання. Вивертай з-під ковдри свідомості все-все, ділися зі мною - ми це зробимо. Щастя, ми це зробимо!

Взагалі-то все буле створено ще Миколаєві 27.10.2012
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
31.10.2012 Проза / Есе
Душевні мастурбації
17.11.2012 Проза / Лист
Розміри мого "кохаю", шампунь безтурботності та твій лимонний порошок
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Повість Про щастя
11.01.2013 © Бойчук Роман
МЕТЕЛИК (Частина 1)
05.11.2012
Ураганами нашої закоханості
14.08.2012 © Марина Життєва
Доля чи Вибір? (розділи 7-10)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.2 (МАКС. 5) Голосів: 5 (4+0+0+0+1)
Переглядів: 205  Коментарів: 6
Тематика: Повість, закоханість, щастя
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.04.2013 15:16  Матвієнко Анастасія 

Неймовірно щирий, зворушливий твір:)
Незважаючи на те, що в тебе трішки змінився стиль (можливо, ти й сама змінилася) я все ще помічаю "шалені" частинки тієї тебе, що я знала до цього:)
Молодець!Дуже гарно! 

 06.11.2012 22:13  Лідія Яр для © ... 

не знаю, чому бруталка, та ще й істерична... читаючи цей твір просто ніби в сонці купаєшсся, в щасті...
Молодець "щастячко". 

 06.11.2012 12:35  © ... для Володимир Пірнач 

Спасибі. Величезне) 

 06.11.2012 12:23  Володимир Пірнач для © ... 

Класний текст,
більша частина без слів, мені це в текстиах дуже подобається. Звісно є кілька зауважень, але то зовсім ніщо, трошки часу і ти сама будеш бачити свої ляпи (як не дивно я вже перейшов на ти, мені так зручніше).
Не хочу розказувати своє бачення зприводу ситуації, просто бажаю вам насититись. :)
Плюсую. 

 06.11.2012 09:58  © ... для Марія Новогроцька 

Дякую! 

 06.11.2012 02:52  Марія Новогроцька для © ... 

дуже емоційний твір) в позитивному сенсі) попри те, що мовні огріхи (граматичні, стилістичні) сильно ріжуть очі, твір аж бризкає коханням, молодістю... люблю емоційні твори! Успіхів! (і з мовою також:)) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +38
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди