Каламбур душі
Гарячі зорі такі холодні,
В душі гарячій холодний біль…
Піду у вчора, вернусь в сьогодні,
Віршами мрій постелю постіль…
Піду у весни снігів шукати,
У зиму – брати свої пісні.
У січні буду громів гукати,
Реальність бачити уві сні.
А радість серця така печальна,
І сум у радість перероста…
Із серця – пісня моя прощальна,
Душа по вінця моя – пуста…
Крізь сльози болю тепер сміюся,
Удень танцюю… Вночі мовчу.
Смілива й горда, але боюся
Зітхань, пересудів і плачу…
В долоні впали гарячі зорі,
І лід не скрес у моїй душі…
Чорніють сльози, такі прозорі,
І я мовчу про свої вірші.
В тумані синім ріка дрімає,
А я так голосно знов мовчу…
…Багато слів… Але їх немає..,
Тож ними тихо я і кричу…
О, так повільно промчались роки,
В ході шаленій часу нема!..
Спішать у далеч повільні кроки,
Мабуть, заснули мої гальма…
Дивлюсь уверх, і зірок не бачу,
Терпких світань уже я не жду.
Нічого в світі тепер не значу…
Вперед стараюсь – назад іду…
Лечу, мов лист, крізь дощі і бурі,
Але і цим треба дорожить.
…Якісь життєві все каламбури… –
А може, так цікавіше жить?..
м. Ромни, 07.11.12
