Підневільні Атланти
Між завірюх сутужного життя,
Мов кошенята тулимось з тобою.
Святкуємо і скімлимо журбою,
У зичливих обіймах співчуття.
Під невблаганним сонечком пліток,
Один над одним розправляєм крила.
Від злих очей, щоб тінява прикрила,
І плоть не спопелілась до кісток.
Не друзі ми: тому й не вороги.
Чому ж тоді тримаємося купи,
Завжди готові підставляти крупи?
Нащо глузливі нас звели Боги?!
В перетині збідованих орбіт,
Раціональність я вбачаю Долі –
Страждатимуть у парі слуги кволі,
Цурпелячи на плечах довше Світ.
