Лідія Яр
Зову! Кричу! Волаю! Та почуйте ж!
Невже ж ото усім заклало вуха?...
Невже іду пустелею без меж,
Що створює байдужості посуха?..
Агов! О, люди!, Де ви? Де ви є?
Одна на цілий світ й нікого більше?..
Німе волання душу мою рве
Й шукає порятунку знову в віршах...
26.11.2012 20:43 Наталя Данилюк => © |
 Таке відчайдушне оте волання в пустелі життя...Дійсно шукаємо порятунку у віршах.Сильно написано! |
26.11.2012 16:36 Марієчка Коваль |
 Це я так інколи на парах одногрупникам кричу... А начеб і не маленька і голосок нетоненький. Це я не в жарт, це я не знаю, чому пишу, просто я не розумію, чому ви чи ЛГ бачить пустелю, я її не бачу, я бачу пофігістів, і себе в дзеркалі, і що ще треба, все нормально якось, а крики ніколи не поможуть, треба добивать розумом. |
26.11.2012 00:01 Тетяна Белімова => © |
 Сумно... Навіть розпачливо звучить Ваша поезія. Хай щастить! |
25.11.2012 23:26 Ем Скитаній => © |
 незбагненна самотність!.. |
25.11.2012 20:22 Тетяна Чорновіл => © |
 Болюче... |
25.11.2012 18:40 Каранда Галина => © |
 ))))))))) класно))) на мене схоже. теж кричала ТУТ "Почуйте, ну почуйте ж мене, люди!")))))) дехто навіть почув!))) |