03.12.2012 10:33
Без обмежень
540 views
Rating 5 | 5 users
 © Каранда Галина

290 років з дня народження Григорія Сковороди

Народився Григорій Савич Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку.

Дослідники відшукали архівні матеріали, що малюють нам соціальний стан його родини. У козацькому переписі Чорнуської сотні Лубенського полку за 1745 рік записано: "двор Пелагеи Сковородыхи, сын которой Григорий обретался в певчих". Батька тут же названо не поважним ім`ям Сава, а зневажливим "Савка", що вказує на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків.

Козацький стан усе ж давав особисту волю і формував у майбутнього філософа психологію вільної людини.

Питанням честі вважали козаки освіту для своїх дітей. Ця традиція та виняткові здібності малого Григорія до навчання спонукали батьків віддати сина в науку до дяка, а від дяка - до Чорнуської церковнопарафіяльної школи.

Після закінчення в 1734 році сільської початкової школи він вступив до Києво-Могилянську Академії.

Маючи прекрасний голос він був відібраний і зарахований співаком придворної хорової капели в Санкт-Петербурзі. Однак, після декількох років роботи в капелі, Сковорода повертається до академії і продовжує вивчення філософії. Він багато подорожує, відвідує Будапешт, Братиславу, Відень, Прагу, Галле, знайомиться в Німеччині з творами філософів-містиків і пієтистів, що зіграло величезну роль у формуванні його майбутніх філософських поглядів.

У 1750 році Г. Сковорода повертається до Києва і викладає поетику в Переяславському колегіумі. В 1759 році він переїздить на Слобожанщину і викладає в Харківському колегіумі поетику, етику, синтаксиму і грецьку мову. Тут він подружився з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським, який став пізніше першим біографом Г. Сковороди і автором книги «Життя Григорія Сковороди».

Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: "Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м`яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської".

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...!"

Після звільнення в 1769 році з Харківського колегіуму Г. Сковорода до своєї смерті вів життя мандрівника-філософа. Це був найбільш плідний період його творчості. Відвідуючи села і міста, хутори і станиці Лівобережної України, Приазов`я, Воронезької, Курської, Орловської губерній, Слобожанщини, він змальовував історію, вивчав життя свого народу і намагався обгрунтувати його у своїх численних працях. У цей час він завершує свою знамениту збірку «Сад божественних пісень» і пише свої основні філософські трактати, діалоги та притчі.

Г. Сковорода був одним з перших українських поетів, засновником пейзажної лірики. Його пісні «Весна будь-яка, ах прийшла», «Ой, поля, поля зелені» та «Ой, ти пташка желтобокая» і по сьогоднішній день не втратили свого естетичного значення.

Твори Григорія Сковороди актуальні й у наш час. Наприклад, його вірш, що став ледь не народною піснею, «Всякому городу нрав і права» можна сміливо інтерпретувати на наше сьогодення. Особисто я не можу з точки зору сучасного читача заперечити жоден рядочок. Вчитайтеся:


 


Всякому городу нрав і права,

Всяка імієт свой ум голова, 

Всякому серцю своя єсть любов, 

Всякому горлу свой єсть вкус каков.

А мні одна только в світі дума, 

А мні одно только не йдет с ума.


Петр для чинов угли панскії трет, 

Федька купец при аршині все лжет.

Тот строїт дом свой на новий манір, 

Тот все в процентах: пожалуй, повір!

А мні одна только в світі дума, 

А мні одно только не йдет с ума.


Тот непрестанно стягаєт грунта, 

Сей іностранни заводит скота.

Ті форміруют на ловлю собак, 

Сих шумить дом од гостей, как кабак, 

А мні одна только в світі дума, 

А мні одно только не йдет с ума.


Строіт на свой тон юриста права, 

С диспут студента тріщить голова, 

Тих безпокоїт Венерин амур, 

Всякому голову мучит свой дур.

А мні одна только в світі дума, 

Как би умерти мні не без ума.


Тот панегірик сплітаєт со лжей,

Лікар в подряд ставит мертвих людей, 

Сей образи жирових чтет тузов, 

Степка біжит, как на свадьбу, в позов.

Смерте страшна! замашная косо!


Ти не щадиш і царських волосов, 

Ти не глядиш, гді мужик, а гді цар —

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на єя плюєт острую сталь?

Тот, чия совість, как чистий хрусталь.


1760-ті роки

 

Один із сучасників філософа так малює його образ: "Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечий шапці, з палицею в руці, за мовою справжній малоросіянин, здався мені стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла, - але народ не за те приймав його під свої покрівлі: навпаки, хазяїн хати, куди він заходив, перш за все оглядав, чи не треба було щось поправити, почистити, змінити в його одежі та взутті; все те негайно й робилося. Мешканці тих, особливо, слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його, як рідного. Він віддав їм усе, що мав; не золото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідний".

Коли Григорій Савич відчув, що вже годі топтати ряст, востаннє пішов він у далеку мандрівку до свого друга і учня М. І. Ковалинського в село Хотетове поблизу Орла. Йому заповів усі свої рукописи. Останню зупинку зробив у селі Іванівка (нині Сковородинівка), в маєтку дідича А. І. Ковалівського. 72-річний філософ помер тут 29 жовтня 1794 року.

Через 20 років прах його було перенесено в сад, до пам`ятника господарям маєтку. Там і нині зберігається його могила з написом на камені: "Світ ловив мене, та не спіймав".

 3.12.12



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Річниця, Для студентів, Для школярів

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Вірш про зиму - Точно по графіку | Каранда Галина». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вірш - Гіпербола | Каранда Галина». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Каранда Галина.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.12.2012 05:19  © ... Закріплений коментар
 03.12.2012 16:29  Тетяна Чорновіл => © 

Дуже вчасна і вдала публікація! Приємно мати таких земляків! 

 03.12.2012 16:27  Ем Скитаній => © 

"всякому городу..." - мій найулюбленіший вірш. дякую, що нагадали. 

 03.12.2012 10:46  Лідія Яр => © 

Наче сьогодні писалося...дійсно, таке все актуальне...мабуть і через 300років після нас буде...та ні...нехай краще не буде.... 

Публікації автора Каранда Галина

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 3
Автор: Каранда Галина
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: біографії;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;