В тому краї, де звично шукати поживи вовкам

Де самі вже вовки, мов пожива для дикого звіра,

Без мети і притулку лихими стежками блукав

І дивився на небо від осені чорне та сіре.

Я не вірив нікому і жоден не вірив мені,

Я жінок цілував, не вчуваючи в тім насолоди,

А зраділий мертвяк прокричав чудернацькі пісні,

А підступна ріка поміняла прадавнії броди.

Щось не так. Нісенітниця. Розпач. Болить голова.

Я немов би не я. Світ спотворено злою рукою.

Ось радію: рослина собою асфальт пробива.

Придивився: блекота асфальт пробиває собою.

Хочу жити, знайти острівець серед повені зрад.

Князь абсурду нехай помирає самотньо і швидко.

Щоб на півночі сніг, а на півдні п’янкий виноград,

Сонце зранку - червоне, опівночі - зоряні злитки.

Візьміть участь в обговоренні