Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.12.2012 09:15Казка
Для студентів  Для дорослих  Для дітей  Для школярів  Про дружбу  Про прекрасне  Про красу  Про казку  Про друзів  Про час  
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ
00000
© Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ

2. Бджолиний Пастух

казка у дві руки

Юдов
Опубліковано 18.12.2012 / 14595

2 частина


Чистоту дитячих мрій плекають ніжність і лагідність. І, мабуть, про це знали маленькі чарівні ельфи із прозорими крильцями, що почали кружляти навколо Квітки, посміхатися, гладити русявого чубчика. Один ельф показав йому на книгу рукою, мовляв, не плач, там є те, що ти шукаєш!

Хлопчик посміхнувся у відповідь, підняв із трави книжку і відкрив її на першій сторінці.

«Мудрець, і той, не кожен зрозуміє,

Що письмена оці донести хочуть,

Лиш серце, у якому світла мрія,

Лиш добрі розпізнають правду очі.»

Перші рядки на сторінці немовби випромінювали дивне срібне сяйво, а її краї обрамлювали тоненькі лаврові стебла із гострими золотими листочками. На кожному листочку було щось написано, але так дрібненько, що прочитати те було неможливо.

Під віршем хлопчик побачив чудернацький малюнок. На ньому людиноподібні фігурки повзали взад-вперед, як комашня, – одні сердиті, інші злі й голодні, треті байдужі і відчужені… «Світ – це великий мурашник, – було написано під картинкою. – І не кожній мурашці вдається відростити крила і полетіти. Якщо не знаєш, як це зробити – відкрий книгу навмання. Там і знайдеш відповідь.»

Хлопчик так і зробив. І не встиг він знову відкрити книгу, як звідти почали вилітати сотні різнокольорових жучків. Вони були такі гарні і схожі на усі коштовності світу, чарували блиском і барвами своїх тріскотливих крилець. Жучки кружляли, танцювали у повітрі, робили чудернацькі фігурки, а потім знову розсипалися казковим хаотичним дощем. Їх дзвінка метушня лунала звідусіль і, здається, заповнювала кожну клітину простору…

Потім жучки порозліталися і кожен сховався на свою квітку. Хлопчик подивився навкруги і знітився. А де ж відповідь? Тоді він знов зазирнув у свою книгу. «Квіти – це краса. Краса мистецтва і таланту. Вона безтурботна, легка, досконала, проте, щоб досягти її, потрібно бути бджілкою. І не тільки постійно трудитися і збирати цінний нектар, але й уміти вибирати добрі і щирі квіти. Інакше зібраний мед буде гірким і отруйним!»

Тут хлопчик помітив, що у нього на носі сидить кумедний мініатюрний ельф і теж із цікавістю читає загадкові рядки.

– Кожна квітка у цій долині – жива, – сказав він, затріпотівши крильцями у хлопчика перед очима. – Але замість пелюсток у цих квітів пір’я. Цього не видно на перший погляд. Це чарівні квіти-парашутики, які можуть і цвісти, і літати, коли їм захочеться. Будеш іти і кожна квітка даватиме тобі по пір’їнці. Бери лише білі пір’їнки і тоді у тебе самого з’являться великі білосніжні крила і ти зможеш полетіти у свою омріяну країну Долі. Але тут є і злі, і підступні квіти. Ти відчуєш це сам. Якщо спокусишся прийняти від них дарунок, твої крила вийдуть ненадійними, і ти упадеш…

– Дякую тобі, добрий учителю! – сказав малий і радісно помчався через безкінечну долину…

Довго Квітка ходив і торкався прекрасних квітів, аж поки не відчув, що в нього за спиною шелестять великі дужі крила, тай зростом він був уже куди більший, ніж себе пам’ятає. Зростав, як виявилося,  не по днях, а по квітках… «Коли клопітливо перебираєш квіти обов’язково виростеш на цілу голову, ще й матимеш крила! Тепер я полечу!» – радісно пронеслось у його голові. «Не загуби компас!» – сріблився в повітрі лагідний голос ельфа. «Дякую, друзі! Бувайте!» – загукав хлопчина і помахав рукою. Ноги його стрімко відірвались від землі, а дужі крила понесли в акварельне небо, де ще здалеку виднівся величний палац могутньої королеви-Долі.

Варто було злетіти над землею, щоб побачити палац королеви, увінчаний бронзовим шпилем, на якому гойдався на вітрі золотий флюгер, а під ним вказувала напрямки, виготовлена із різнокольорових топазів, роза вітрів. Але якщо уважно подивитись, то за палацом, у блакиті повітря, можна було бачити іще один точнісінько такий же величний палац. Та і навкруги, у туманах горизонту виднілися ще з десятка півтора таких же палаців королеви-Долі і з такими ж золотими флюгерами.

Діставшись найближчого палацу, хлопчик точно пронизав його собою, а крилами ще й роздмухав, перетворивши на дим, шпиль та флюгер, бо, мабуть, це була мара, виткана із краплинок води і світла…

– Ось яка маячня! – майже слізно зойкнув Квітка, - це витівки Відьми Бажань. Котрий із цих палаців справдішній? 

І неначе голосом небесної хмари довкола почувся веселенький шепіт:

– Х-ха! А ти що хотів, відразу отримати все, що хочеш? Треба було правильно обирати двері, юначе…

Луною серед неба  рознеслося «наче… наче… наче…»

Хлопчик, втрачаючи сили і крила, спустився вниз на землю, та вже не на квіткову долину, а прямісінько на вулицю невеличкого містечка, з дивними будиночками, що мали різнокольорові вікна. Чимось будиночки нагадували вулики, що пасічник їх наставив один на один навколо центральної площі.

Неодмінною спорудою у містечках країни Часу були годинникові вежі, а в цьому містечку таких веж було аж дві – малий Бім і великий Бом.

Містечко було безлюдним, на вулицях і площі жодного мешканця, тільки тихе клацання годинникових механізмів «тік-так».

Хлопець знову відчув самотність і десь далеко в душі народжувалась хвиля сумнівів, а чи вірно вибрав свій шлях? Може помилилися і компас, і серце?

Крізь пелену розчарування і певною мірою втоми від вражень, отриманих за такий відносно короткий час, він побачив на іншій стороні площі крамницю, що білими ламаними літерами на вивісці зазивала: «Сіль, щоб стати людиною»… 

Хлопець не весело почимчикував туди.

В середині крамниці теж панував розмірений спокій і лінивість. Дивуватися вже не було сили, після стількох емоційний знайомств з країною Часу, але дива продовжувалися.

В крамниці торгував крамом червоний Рак. І мабуть, став червоним із-за здатності соромитися за дещо не зовсім чесну торгівлю. Рак ліниво кинув оком на відвідувача і хрипло гримнув:

– Чого вештаєшся по місту? Саме зараз у нашому місті тиха година і великий Бом ще не бомкав на всі вуха і сторони…

– Я хотів би купити… – замимрив юнак. – Еммм… Квиток у країну Долі.

– Хі-хіх! – засміявся Рак. – Ти що дивний чи дурний? У нас таких не продають, а тим більше у мене в крамниці. 

– Але ж на вивісці написано «Сіль, щоб стати людиною…»

– Правильно! – відповів Рак. – У мене багато видів солі. І морська, і йодована… Гірка, кисла, навіть солодка! Тобі яку?

– Напевне ту, що найгіркіша… 

– Нема питань!

Невправний кумедний Рак завзято подибав до найдальшої полиці, протягнув клешню і обережно, щоб не пошкодити упаковку, вхопив важку білу пачку.

– Десять лірів! – сказав він.

Аж тут хлопчина згадав, що в нього за душею нема ані гроша…

– Ой… А чим же я заплачу? В мене немає...

– Нічого, можеш віддати свою книгу або компас, – смаковито мовив продавець. – В господарстві мені все пригодиться! 

– Е ні! Їх я тобі не можу віддати…

– Ото чудний! – вів своє Рак. – У нашому місті тобі точно не знадобляться ані компас, а тим більше – книга. У нас не прийнято читати, хіба розпалювати книжками каміни! Тут працюють, хитрують, їдять, ну і… звісно, сплять! Ну гаразд, гаразд, – змінив тон продавець, помітивши на обличчі хлопця стійку незгоду. – Якщо допоможеш мені сьогодні із розгрузкою товару, то я тобі дам сіль безкоштовно.

– Чудово! – зрадів хлопець. – Так і зробимо!

А тим часом у містечку тривала тиха година. Продавець-хитрюга закуняв за прилавком, час від часу відкриваючи одне око і рефлекторно рухаючи лівим вусом. Хлопець теж задрімав, сидячи на лаві біля дверей, міцно обійнявши свої безцінні речі… Аж раптом сонну тишу порушив раптовий гамір за вікнами. Великий Бом почав щосили бомкати, ніби сповіщаючи народ про якусь небезпеку. Із його маленьких дверцят, розташованих у верхній частині вежі – над та під овальним золотим годинником, почали вискакувати бронзові худорляві пташки із довгими витягнутими язиками. Вони створювали такий скрип, ніби по місту проїжджало одночасно десятки старезних возів. Жителі повиходили із будиночків і заметушилися в різні боки.

За якихось хвилин десять до крамнички Рака під’їхав віз із новою партією солі. Хлопець допоміг йому, забрав свою сіль і подався далі…

Довго він гуляв тісними вуличками і думав. Але його думки весь час заплутувались та лаялися між собою. Втомившись від марних роздумів, він присів на колоду, що слугувала місцевому пиріжковому ресторану замість лавки, і відкрив чарівну книгу…

Враз крижаним холодом війнуло із її сторінок і хлопець одразу відчув, що на цей раз його випробовування будуть ще важчими…

Вверху сторінки так і писалося: «Щоб стати Людиною, треба з’їсти не один пуд солі… Але, щоб дізнатися, хто навколо є Людьми, цю сіль прийдеться вживати колективом. Тільки так можна визначити, хто твої друзі та однодумці, а хто заздрісники і недруги…»

Важко зітхнув Квітка, але зібрався силами, встав і закрокував далі… до мрії…

Він заходив у кожен будиночок, майстерню, магазин чи кав’ярню, знайомився та пропонував людям… сіль. А також розповідав про своє дитинство, пригоди у країні Часу та нестримне бажання здобути скриньку із сімома талантами. Але, на жаль, скрізь він наштовхувався на нерозуміння та насмішки… Правда, зустрічалися рідко й такі, що співчували йому та хотіли допомогти, але звісно, не знали як…

Проте, за досить короткий час Квітку знали у місті майже всі. Про нього почали говорити, пліткувати та навіть сперечатися в трактирах, магазинах та просто на вулицях: «ти диви, Квітка задумав стати Людиною! Краще б вже був би бджолопасом!»

Він помітив це і знову занурився в глибокі роздуми. «Я придумав! – прийшла до нього блискавична ідея. – Я відкрию свою майстерню і буду там малювати! Не потрібно чекати, поки примарна королева-Доля вручить мені такий же примарний подарунок, який, можливо, в ту саму мить розвіється рожевим туманом… Треба самому діяти і вчитись! – а раптом вийде!»

Так Квітка і зробив. Спочатку він найнявся працювати пастухом бджіл. Бджоли мігрували по країні Часу із однієї галявини квітів на іншу перетинаючи містечко у різні сторони. У містечку потрібен був координатор таких перельотів – бджолопас. А коли вже зібрав трохи грошей, Квітка найняв невелику кімнату (майже у центрі міста!) і день за днем, годину за годиною вчився виводити на білому полотнищі красиві і правильні лінії… Спочатку це виходило недолуго, коряво, але хлопець не падав духом! І дуже швидко він зловив себе на тому, що таки дійсно має неабиякий хист до малювання! З кожним наступним штрихом його творіння ставали все кращими і досконалішими, і, вже зовсім скоро його маленька майстерня була вся закладена чудовими картинами…

Одна була у хлопця проблема. Ті картини ніхто не хотів купувати. Ба більше – навіть дивитися на них. Як він тільки не запрошував і не припрошував перехожих завітати до нього в гості – та все марно… Він чув лише образи та нарікання.

– О! Це той бджолиний пастух, що пропонує усім сіль замість кави! – говорили одні.

– Немає, щоб працювати, як усі! – толкували інші.

– І яким вітром його сюди занесло? – казали треті.

Лише поодинокі перехожі заглядали в його «галерею», співчутливо кивали головою, хвалили, але казали, що придбати бодай-що їм не дозволяють кошти. Решта жителів таких теж вважали диваками…

Дивна річ час у країні Часу. Ми всі звикли час міряти днями і роками – обертанням планети. В країні Часу сонця не було. Світло було,  але ніщо ніяк не оберталось. Лише великий Бом галасливо міряв дні відомим лише йому рахунком. А у містечку, де став мешкати новоспечений маляр, ще й маленький Бім терпеливо мовчав. Казали,  що маленький Бім задзвенить лише в особливих випадках. За всю історію, яку практично ніхто із місцевих не пам’ятав, Бім дзвенів один раз, коли на трон зійшов король Часу.

То ж визначити вік хлопчика, чи вже тепер юнака, земними мірками було важко. Вік тут визначався, як для всіх – лірами… Грошовими одиницями. Чи навпаки, гроші в країні були названі в честь одиниць часу.  А заробив грошей юнак, як кіт наплакав. Основний заробіток для проживання у нього був невеликий – він фарбував різнокольорові вікна у містечку за мізерну плату, тим самим приваблював або відганяв бджолині рої, що снували через містечко, шукаючи квіткові долини – одним словом «бджолиний пастух», хоча вже і не «бур’янець-пустунець»….

У порівнянні із мером містечка, котрий на бюджетних повинностях мав солідний вік у лірах, чи із торгашем Раком, котрий взагалі мав статус ліричного діда, юнак так і залишався маленьким хлопчиком…

Ще було незвичним те, що незважаючи на працю і витрати на створення своєї, нікому у місті не потрібної галереї картин, юнак, дивлячись на свої художні витвори, дивувався тому, що вони ніби існували завжди. Його картини, на яких він зобразив всі свої хвилювання баченого в країні Часу, розмістилися в кімнаті і зайняли давно заготовлені місця вічності…

Та от є на шкалі подій відмітки, які зрушують час, заставляють його хвилюватися і утворюється нова точка відліку, новий поштовх до руху на новому рівні, нові напрямки векторної ходи… Мабуть це щось подібне до моменту, коли хлопчик вирішив покинути домівку і побіг у гори шукати змін. На казковій мові це значить – посмішка королеви-Долі.

Все почалося з того, що юнак створив  нову свою картину, як то портрет короля Часу… Він довго працював над портретом, згадуючи в уяві його добрі і водночас владні очі, його вельможні королівські рухи, числа і знаки на королівській мантії. Багато чого по пам’яті згадати не зміг, але загальний образ короля із водяним годинником у руках вдався, як сказав випадковий перехожий, що ненароком заглянув в галерею, - непогано…

У містечку, з моменту коли проскреготав і пробомкав побудку великий Бом, здійнявся великий бум.

– Він намалював нашого короля! – Подія шокувала мешканців так, як то, мабуть, ріка Мить потекла у зворотному напрямку.

Частина мешканців звинувачувала художника в тому, що той посягнув на святе своєю мазнею, що не його малярського бездарного рівня потребують портрети королів! Інші потайки вознесли бджолиного пастуха у майстри художньої справи, як неймовірного таланта, який відкриває очі сліпцям, котрі ніколи не бачили королів!  З’явилися і ворожі, і дружні настрої, а все це  є передвісниками слави…

Навіть мер містечка Довговухий особисто відвідав галерею. Чому він був довговухим ніхто не мав уяви, бо у мера взагалі вух не існувало,  він мав два маленьких слухових отвори. Тай обирався мером саме за цієї якості, щоб завжди проблеми пропускати мимо вух. Проте ім’я понаписував на всіх гаслах: «Я всіх вас почую, бо я Довговухий!»

– Чув… Чув… - кехкав мер перед портретом короля, абсолютно не кліпаючи очима, як у сома. - Талановито зображаєш історичну особу, нашого Рятівника у вирі часу! Мабуть, і дозвіл на зображення коронованих постатей є?

– Є! – Впевнено заявив юнак. Він показав меру книжку, дарунок короля, ще й відкрив на тій сторінці, де серед  музики кольорів та орнаментів візерунчасто грали слова:

«Творити -  дозвіл кожному дається,

Якщо до творчості ще й розум додається!»

– О! То ти є друг нашого Вседержителя! – не моргнувши очима урочисто повідомив мер. – На честь особистого портретиста Його Величності, Володаря лівого і правого берега Миті, Архіватора всіх часів і народів, людей і нелюдей часу, мушу оголосити у нашому містечку Карнавал Слави! Карнавал відбудеться через три ліричні дні о п’ятій ліричній годині після того, як великий Бом проспіває гімн королю! Якщо я про нього не забуду…

Після мера галерею відвідували всі кому не лінь.

– Ось у мене є чотири ліри, можна я за ці гроші лише доторкнуся до ваших найперших малюнків? Я пам’ятаю вас, пане художнику, ще коли ви маленьким хлопчиком, як дивний ангел, спустилися з неба у наше щасливе місто… Це я був у третьому зеленому вікні знизу від жовтого, хіба ви мене не пам’ятаєте?

– Ми є представниками підпільного всечасного несчасного Ордена «Тут Колись Був Мед». На своєму засіданні  Нещасних Голів  ми обрали вас почесним Черевцем нашого Ордену. Ось вам грамота!

Приходили і за сіллю: «Ви колись харчувались сіллю, чи не залишилося хоча б крупинки для мого бездарного сина, щоб телепень став Людиною?»

Та із всіх прихожан, котрі переповняли візитами оселю художника, юнаку королева-Доля подарувала зустріч особливу, яку Квітка не міг стерти з пам’яті через всі майбутні ліричні і буденні роки…

До його галереї завітала дівчинка з металевим обручем. Чарівно легка, як степовий дзвіночок, дівчинка з веселими річковими очима спитала:

– Ви тут, кажуть, маляр? Мій батько просить пофарбувати оцей обруч у фіолетовий колір…

Квітка зашарівся. Тільки-но став звикати до славного звання таланту, пересипаного епітетами, як якась дівчина, своїм простим проханням опустила його на дійсно малярський фундамент.

– Для чого фарбувати? - задихаючись від невідомих почуттів, запинаючись в словах, спитав юнак.

- Мій батько пан Астроном, живе в лісі за десять годинникових лір звідси. Він дивиться на зорі у телескопи і йому конче потрібен фіолетовий спектр…

– Ну гаразд, – відповів хлопець. – Я пофарбую… – голос його лився сором’язливо і тихо, він зловив себе на тому, що постійно хотів опустити очі, і водночас безкінечно дивитися на дівчину. Вона була така юна і прекрасна, і така схожа на ту, що він колись бачив у дверях овальної кімнати королівського палацу! Рум’янець на ніжних щоках розгорівся ще більше, ласкаві звабливі очі так і сипали солодкими гострими стрілами. «Що зі мною?» – подумав хлопець…

Постоявши мить (а хлопцеві здавалося, що це тривало довгі години), дівчинка подякувала, кокетливо посміхнулася і пурхнула, як той метелик, надвір…

А хлопець одразу взявся фарбувати обруч. За якихось кілька ліричних хвилин робота була завершена. Але все це ніяк не виходило із його голови. Хлопець не міг ні їсти, ні спати, все думав про дівчину і про її обруч. Багато разів брав його в руки, роздивлявся, та все чекав, що вона повернеться за ним. Але…

 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
18.12.2012 Проза / Казка
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (1. ХЛОПЧИК КВІТКА)
18.12.2012 Проза / Казка
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (3. Ворлик)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
Казка у дві руки
18.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (2. Бджолиний Пастух)
19.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (4. ВІДЬМА БАЖАНЬ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 46  Коментарів:
Тематика: Казка, лицар зоряного часу, Квітка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди