Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.12.2012 07:46Казка
Для студентів  Для дорослих  Для дітей  Для школярів  Про друзів  Про казку  
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ
00000
© Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ

5. Море мовчання

казка у дві руки

Юдов
Опубліковано 20.12.2012 / 14598

Квітка важко зітхнув. На західному схилі гори були так-сяк вимощені дрібненькі східці, вони з’єднували гору із меншим, але таким же сталевим пагорбом, а далі – із ще меншим і ще меншим. Гірська смуга нагадувала хвилю, що убавлялась, стікаючи донизу. Далі за пагорбами виднілася кам’яниста дорога, над якою надвисали скелі, подекуди дуже низько. Похмурий пейзаж велетенської печери підсвічували хаотичні спалахи холодного світла. Здалеку доносились незрозумілі моторошні звуки. Хлопець обережно ступав по слизьких металевих східцях і час від часу озирався, чи не утік його кінь. Юнакові було дуже самотньо…

Зовсім скоро чорний, як смола, силует коня злився із темною картиною пагорбів. Її фарби ніби потрапили під чорний дощ і змішалися в однин сумний і брудний колір… хлопець озирнувся ще раз – тепер у нього за спиною була суцільна порожнеча і темрява. А попереду то ширшою, то вужчою смугою вилася крута стежка до Моря Мовчання. На металево-кам’яних стінах по обидва боки дороги були викарбувані чудернацькі малюнки, що привертали до себе увагу і відволікали. У норах та тріщинах стін ховалися кажани, летючі жаби та інші потвори. Час від часу вони перелітали юнакові дорогу, але він ішов, ні на мить не зупиняючись. Тепер його, як ніколи, тішило переконання, що усі страхи – це не більше, ніж спокуси і облудні витівки Відьми Бажань. «Не треба нічого боятися – подумки запевняв себе він. – Якщо мені судилося стати лицарем Часу і довести свою гідність – я це зроблю. Якщо ж я виявлюсь заслабким і недостойним – я прийму свою гірку долю. І зрештою, якщо все це лише сон, то я нарешті проснусь…»

Пройшовши довгий моторошний коридор, Квітка опинився на скелястому обриві. По обидва боки його піднімались із землі і впиралися кронами у кам’яну стелю сотні чорних дерев. Їх блискуча кора нагадувала вугілля, а гілки були покрученими, із страхітливими наростами у вигляді змій і звіриних пащ. Далеко внизу шуміло Море Мовчання. Юнак ще не міг бачити його звідти, але не тільки чув, але й відчував усіма своїми чуттями його холодну і злу стихію. Таємничий і водночас страхітливий шепіт Моря лоскотав втомлену і змучену душу хлопця, заплутував його думки і бажання. Він пробирався через гострі, а подекуди слизькі скелі, і все більше прочував у тих звуках голоси і стогони людей. Кожен голос ніби плакав, жалівся, проклинав, волав про допомогу… В уяві хлопця вималювувалися картини сотень людських доль, і усі вони були нещасливі по-своєму, розтоптані, приречені. Із цієї поліфонії болю і відчаю не сміла вирватися хоча б одна мажорна нотка надії. Скрізь панувала безмежна трагедія і зневіра. Але найприкрішим було те, що весь цей біль ніби душився там, у жорстоких крижаних хвилях, він був скований вічним мовчанням і не міг вирватися у реальний простір! Цей тягар людських нещасть і пороків лягав на добре і безкорисне серце юнака, і позбавляв останніх сил. Як ніколи раніше, його тепер заполонило співчуття і жалість, але тугий зашморг безвиході і абсурдності людського існування підступно затягнувся на його шиї…

Як хотілося зараз юнакові, щоб поруч із ним був хтось близький чи знайомий, хоча б Ворлик, хоча б маленький наївний ельф або смішний брехунець Рак із солоної крамниці… Згубна порожнеча давила на нього з усіх сторін. «Якщо я провалю свою місію, я навіки осоромлюсь у його очах і сорому цього мені не здасться змити…» – згадав хлопець про свого доброго і мудрого короля, який уже встиг йому замінити батька…

А тим часом ноги самі несли його все нижче і нижче по розлогому, але стрімкому спуску. Тепер шум Моря став голоснішим, а стовбури вугільних дерев почали то засвічуватися, то заснути. Квітка витягнув із кишені шовкову хустинку і вже було хотів зав’язати нею очі, щоб не дивитися донизу, аж тут в нього перед очима замелькала рожево-золотава тінь. За мить він впізнав свою знайому красуню-дівчинку. Її тонкий напівпрозорий силует повільно спливав по скелях і манив за собою.

– Врятуй мого батька! – лунав ласкавий голос. – Дай руку! Я допоможу тобі спуститися!

 «Це знову Відьма дразнить мене!» – роздратувався юнак; його серце м’якло від милого образу, але голос сплів грубе мереживо:

– Іди звідси! Не спокушай!

Враз губи дівчинки боляче скривились, із голубих очей струмками потекли сльози, а рука стала ще сильніше скорочуватись у благальному жесті. Аж раптом вона рвучко наблизилась до хлопця, та із відчайдушною силою вхопила його руку. Він уже думав, що полетить донизу, але іншою рукою встиг зачепитись за скелю. І тоді дівчина не втрималася і відпустила його, але перстень, подарований королем, злетів із пальця і дзвінко покотився у безодню морської стихії…

Вмить напівживого привида не стало, простір підземелля заполонила суцільна темрява, а звуки моря у вухах хлопця намертво затихли…

Спочатку була тиша. Такої щільної тиші Квітка ніколи не відчував. Коли він дряпався на безпечний окраєць скелі, то шарудіння одягу та дихання його легень були споріднені грому. Поступово тиша стала вгамовуватись, хлопець піднявся на високий берег і  звідти бачив як загорілась синьою ниткою тоненька лінія горизонту розділивши темінь на дві половини. Лінія щомиті ширшала і до Мертвого моря Мовчання надходило тепле  світло білого дня.

Перед Квіткою, скільки міг бачити його погляд у яскравому світлі дня, розкинулося скам’яніле море – поле, на якому в хаотичному порядку вирізнялись скам’янілі фігури різних людей і потвор, різних тварин і рослин, точно пам’ятники викарбувані з різнокольорового граніту.

Така цікавість захопила юнака, що він спритно спустився вниз, де нещодавно у темряві  лопотіли об скелі хвилі моря. Тепер же рівнинна кам’яна лава моря завмерла вічністю,  закувавши собою окремі валуни, і за кілька метрів від берега у кам’яній бездиханності  із лави виростала  кам’яна фігура сидячого на кам’яному табуреті одноокого моряка, який вічно розклав на кам’яній діжці перед собою кам’яні листочки гральних карт.

Далі стояла кам’яна фігура дівчини, яка пропонувала своє тіло, вічно оголивши рукою груди. І далі, й далі безліч інших кам’яних постатей у різних позах, з різним обличчям,  в одязі і без нього,  завмерли у кам’яному мовчанні граніту.

Юнак йшов між фігурами як у музеї, дивувався різноманітним  пристрасним звичкам, що стали наочними посібниками у вигляді гранітних пам’ятників. До них не хватало металевих таблиць із назвами тої чи іншої композиції...

А ось побачив і знайоме лице... На якомусь кумедному кам’яному троні, схожому на двох левів з’єднаних хвостами, сидів мер найбільшого у країні Часу міста. У мера здивовано закамяніли очі, він ними дивився у вічність, а точніше на іще один кам’яний пам’ятник – крадія, що хитро крав годинники у довірливих громадян...  А далі на підлабузника із червоного мармуру, що перегнувся у блюзнірському поклоні...

– Оце і є твоя армія, - вирвалося із вуст Квітки, - якою ти хотів перемогти короля Часу... І ти таки його переміг, видно сам став кам’яною вічністю...

Дивлячись у кам’яні очі «царя» юнак зрозумів, що всі, хто хоч якимось чином зв’язувався із володарями моря Мовчання - Жадобою і Пристрастю, і  займався не добрими справами, тепер знайшли свій постійний притулок у музеї гранітних фігур. Десь серед цих фігур, мабуть, скам’янілими є і володарі моря... Та чи варто їх шукати і марнувати на це час? Квітка сміливим поривом душі  витягнув  даровану  йому королем Часу книгу і у весь голос, на весь кам’яний музей прочитав:

«Хто совістю своєю торгував,

Хто з пристрастю про зустріч домовлявся,

Хто жадно крав і час свій марнував –

Так з каменем на камені зостався»

Пройшовши по Мертвому морю Мовчання юнак надивився стільки всього скам’янілого, що, відверто дивитись на все це обридло. Він заліз на якогось гранітного дідугана з кам’яною люлькою в роті і визначив напрямок до берега, бо заблудитися серед скопища людських враз, які гранітно встелили простір скам’янілої лави моря, було дуже просто.

Стомлено пробравшись крізь гранітні експонати, біля самого берега, юнак знову зустрівся  із знайомою особою. На своїй розкараці у колі чотирьох гранітних німф сиділа з відкритим камінним ротом Відьма Бажань...  Що дивно, вона тримала у своїх кам’яних руках мідну табличку на якій наче кислотою було випалено питання:

«Як ти тепер без мене звідси виберешся?»

«Точніше, як я виберусь без Ворлика? – подумав Квітка. – А й справді, як???»

– Ворлику! Ворлику! – заходився був гукати хлопець, але все марно. – Ворлику, ти де?! – але Ворлик не обзивався…

Аж тут серед гнітючої тиші йому почулися якісь дрібненькі кроки. Квітка оглянувся навколо, але одразу нічого не побачив. Потім звуки посилювалися. Вони лунали із низького гроту, вхід до якого вів ще нижче під землю. Тоді хлопець зрозумів у чому річ – по металевій стежині дріботіла ціла варениця маленьких смішних чоловічків. То були Гноми.

Чоловічки причимчикували до трону Відьми і поставали, здивовано роззявивши роти на скам’янілості великої чарівниці. За хвильку із гроту сипнула ще одна партія. Гноми були настільки кумедними, що хлопець мимоволі посміхнувся.

– Ти хто?  - спитав його найголовніший із Гномів.

– Я – Квітка, я Людина! – гордо відповів юнак.

– А ми гноми, – сказав чоловічок, позираючи одним оком то на закам’янілу Відьму, то на море. – Ми живемо далеченько звідси, у Місті Дротяних Будячків, але якраз пополи їх у полі та почули страшенний гамір! Тому й побігли подивитися, що то трапилось. А потім почули, як ти кричав. Ти загубив когось?

– Так, загубив друга… Та, мабуть, назавжди, – сумно признався юнак, обвівши поглядом кам’яний музей. – А хіба ви не боїтеся Моря Мовчання?

– Хех! На нас його чари не діють! Ми ж не звичайні не люди! – похвалився кумедний ватажок. – І проти чар Мовчання у нас є ось такі дротяні дзвіночки.

Гноми затрусили рученятами і весь простір довкола залився срібним камертоном звуку, що навіть у гранітної  відьми із очей бризнула сльозинка.

– То може ви ще знаєте, як вибратися звідси? Я був би вам дуже вдячним…

– Знаємо! – впевнено відповів Гном. – Бачу, хороший ти хлопчина. Якби ще ти розповів нам, що тут сталося? А то ми не підемо звідси, поки не дізнаємося! – Гном обернувся до своїх товаришів і підморгнув їм, а ті в свою чергу схвально закивали головами.

– Увесь цей шум – через мене, – став розповідати хлопець. – Король Часу прислав мене сюди, щоб висипати у Море чарівний пісок і назавжди заспокоїти його…

– Ого! То ти герой! Справжній лицар часу! – радісно залепетали Гноми. – Пішли з нами! Покажемо тобі дорогу у світ горішній.

Ватажок Гномів завзято свиснув і його товариші як то гуси подріботіли назад у грот. За ними, обережно озираючись, ступав Квітка.

– А чому ви живете в цьому похмурому підземеллі? – спитав він по дорозі.

– Тому що від занадто яскравого світла у нас болять очі і нам важко дихати. Хай ельфи пурхають над квітами, а нам любі сутінки.

– Може, ви романтики? – засміявся хлопець.

– О, ще й які! – бадьорився головний Гном. – Не бійся, ми не злі, і доведемо тебе туди, куди тобі треба.

Отож провели веселі Гноми героя Квітку через величезний луг дротяних будячків, що тонкою смугою тягнувся паралельно берегу; потім вони довгенько брели полем, де трудяги-Гноми вирощували синюваті і фіолетові ягоди у напівтемряві підземного простору,  потім ішли через невеличке містечко із маленькими, майже іграшковими кам’яними будиночками. За містечком простягався такий же самий будяковий лужок, а ним – сталева дорога, що заросла із обох боків дротяними чагарниками.

Проте, скільки б не йшли вони через те дивне підземне царство, час для юнака пролетів дуже швидко…

– Он, за тими пагорбами є ще одна дорога, – пояснив хлопцеві Гном. – Вона виведе тебе в розколину, з якої ти бачиш свою землю. Це найкоротший шлях, яким можна було добратися до світла… Далі вже підеш сам.

– Дякую, друзі! – вигукнув Квітка в ту ж мить полетів, як на крилах; маленькі чоловічки помахали йому крихітними долонями.

І справді, йому не прийшлося довго йти, щоб переконатися в словах Гнома. Вкінці дорога різко опускалася донизу, а у товстій стіні, в яку вона впиралася, була вузька тріщина, звідки густими променями вибивалося денне світло поверхні землі. Юнак легко проліз туди і опинився в рідкому хвойному ліску. Звідти він вийшов на прекрасну галявину, де цілими різнобарвними хороводами кружляли метелики і цвіли небаченої краси квіти. Хлопець крокував, куди вели очі, і не пам’ятав себе від щастя. Аж раптом він помітив над собою великого птаха із блискучим і шикарним пір’ям. Той зробив над ним кілька кругів і приземлився.

– О! Так це ж ти – Птах-Зіркорятівник! – весело вигукнув юнак.

– Так це я! А ти, я бачу, вже виріс, маленький дивний хлопчику із торбою всіляких бажань!

– Так! Так! – це я!

– До мене дійшли чутки, – вів далі Птах, – що у нашому королівстві з’явився новий лицар Часу. То це? мабуть, ти?

– Я не знаю… – невпевнено проговорив Квітка. – Я не бачив Короля вже давно.

– Хіхі! – засміявся Птах. – То що, може полетимо до нього?

– А як же! – зрадів хлопець.

– Тоді вперед! – і Птах-Зірколов підхопив його на одне крило і миттю помчався у безмежне небо.

– У мене якраз зараз відпустка, тому можу тебе трохи покатати, – сказав зоряний керманич.

Вони летіли над прекрасною галявиною квітів та ельфів, потім над темним дрімучим лісом, над містами і містечками. Квітка одразу ж упізнав із висоти розкішне місто із сліпучими фонтанами і мармуровими статуями, де колись «царював» його знайомий мер. Нарешті, вони опинилися над його першим «рідним» містечком у країні Часу.

Із того дня, коли Квітка востаннє там був – в місті нічого не змінилося. Все такі ж маленькі, як вулики, будиночки тулилися боками, так само по вузьких вулицях метушилися люди. А он і така знайома крамниця із вивіскою «Сіль, щоб стати людиною…» І звичайно ж, не можна було не помітити дві стрільчасті вежі на центральний площі – Великим Бом і Малий Бім. Зоряний птах наблизився до першої вежі і зафицнув юнака на неї крилом. І сам рвучко полетів далі.

– Ей! Ти куди! Вернися! – загукав здивований юнак.

Аж тут золотий годинник Великого Бома почав щосили пробивати Час… До нього приєднався і Малий Бім. Сидячи на карнизові вежі, хлопець поморщився і закрив вуха руками, бо звук був таким сильним, що здавалося, от-от його заглушить. Та вже через якихось кілька секунд усе навколо стало розмиватися і перемішуватися. Голуба акварель неба і коричнево-жовті відтінки міста сплітатись в хаотичні візерунки, щораз змінюючи форму і об’єм. Нарешті фарби перетворилися на світло-бронзовий туман, який вмить розсіявся.

Квітка стояв посеред величної зали, прямо перед ним на високому кришталевому троні сидів Король…

– Ну що ж, юначе! Вітаю тебе! – мовив він. – Море Мовчання нам більше не дошкулятиме!

– Я вже думав, що ніколи звідти не виберуся! – сказав хлопець і вони обоє засміялися.

– Ти гідно пройшов своє випробування! – хвалив його король. – Але я знаю, що тебе турбує ще дещо… – він клацнув пальцями і в його руці з’явилися окуляри у чудовій срібній оправі. – Ось, бери! Це окуляри Часу. Віддасиш їх бідоласі-Астроному. Вони повернуть йому зір і радість споглядати зірки.

Квітка взяв в руки окуляри і забув про все на світі, окрім того, щоб найскоріше дістатися туди, куди весь час неслися його глибинні думки – до лісової хижі, де останній раз бачив її, мрію і бажання. Ключ до щастя тепер тримав в своїх руках.

– Ет, ні! – із посмішкою заперечив Король Часу. – Спочатку треба виконати іще одну процедуру. Ти став моїм Лицарем Часу, а таке звання потребує певної церемонії.

Король плеснув у долоні і залу почала швидко заповнювати вода. Це була не звичайна вода, а невідома речовина схожа на прозорий голубий мед. У ній розчинилися ноги хлопця, потім його груди і занурившись у цю воду повністю, хлопець щез, як і все що його оточувало – король, стіни замку, та і весь світ.

Натомість світ з`явився, коли вода почала спадати, але вона вже була не голуба а малинового кольору. Разом із світом з’явився Квітка у точно підігнаних для нього золотих шатах, навколо перешіптувався цілий натовп вишукано вдягнених різних службових, військових, громадських чоловіків та жінок. Король стояв напроти хлопця у простій чорно-сірій формі військового командира, без корони і без водяного годинника.

 – Не дивуйся, - мовив він, - у цьому часі я не король, а звичайний чоловік, як всі тут присутні. Тобі сьогодні дарують свої дарунки дійсні  засновники країни Часу.

Спочатку з’явилася жовта, як осінній листок, змія Мудрість Часу. Вона обвила хлопця собою, пронизливо зазирнула йому у вічі, лизнула кінчик носа і кільцями свого тіла упала на підлогу, поклавши голову біля ніг. Із її пащі викотився блискучий перстень, на якому яскраво переливалась кольорами літера «С».

У слід змії в повільному темпі рухів до хлопця причимчикувала червона як ягоди калини черепаха Плин Часу.  Вона обійшла хлопця  і біля персня появився ще один подарунок – пісочний годинник, схожий на з’єднані дві краплі води, де в середині вирували мільярди частинок-пісчинок.

На сам кінець натовп присутніх розступився і до юнака, здригаючи підлогу, підійшов могутній зелений слон Сили Часу. Це був той самий слон, що підкидав  зірки, якого ще хлопчиком Квітка бачив вирізьбленого на дверях, які привели його у цей мрійний чарівний світ. Слон залишив юнаку простий шкіряний пояс, де в різній послідовності були накреслені невідомі знаки і числа, схожі на ті, що є на мантії короля.

Натовп присутніх заходився плескати у долоні і звук овацій ухопив чарівний ритм невідомої пісні, що все повітря стало коливатися в її такт. Пісня запаморочила голову і все довкола завертілося у вирі світлових ліній. Зі звуком цокання більярдних кульок довкола юнака складалися пазли іншого приміщення.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.12.2012 Проза / Казка
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (4. ВІДЬМА БАЖАНЬ)
21.12.2012 Проза / Казка
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (6.Таємниці астрономії)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Казка у дві руки
18.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (1. ХЛОПЧИК КВІТКА)
18.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (3. Ворлик)
20.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (5. Море мовчання)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 75  Коментарів:
Тематика: Казка, лицар зоряного часу, Квітка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +7
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +51
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди