Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.12.2012 23:51Оповідання
Для дорослих  Про час  
101100
© Арсеній Троян

Я не знаю, що це за кіт

Харківській Трагедії присвячується...

«That cat`s something I can`t explain» (Pink Floyd, «Lucifer Sam»)
Арсеній Троян
Опубліковано 20.12.2012 / 14652

Було нестерпно спекотно від палаючого тропічного сонця. Ми з Оленою йшли м’яким узбережжям, обережно переступаючи брухт, який за ніч намило штормом. Не зважаючи на те, що минуло лише кілька годин після того, як ми врятувались, не зважаючи на те, що вимиті речі встелили білуватий пісок хаотичним сіро-брудним шаром, та проте у нас був гарний настрій, особливо в Олени: вона бігала по пляжу, хвацько перестрибуючи то поколупаний каменюками комод, то старий телевізор, від якого залишився лише корпус, то купи битого посуду, то ще щось, що вже і не скажеш, чим воно було, і сміялась, як дитина. Або щось мугикала, пісню якусь чи щось таке.

—              Ну що може підемо в тінь? — мляво запропонував я, зариваючись по кісточки в гарячий пісок.

—              Та зара… — почала Олена, але раптом зупинилась, як вкопана, і нахилилась над якимось предметом серед уламків.

—              Що там? — прискорив я, відчуваючи як пісок до болю обпікає ноги. Олена нічого не відповіла, бо підняла з піску те, що її так збентежило. Я підбіг ближче і побачив, що вона тримає дитячу іграшку, невелику панду, чорну від гарі, з відірваним вухом. Олена обережно пригорнула іграшку і заплакала.

—              Така сама у нашої Віки, пам’ятаєш? — сказала вона, хлипаючи.

—              І що? — дещо розгублено запитав я.

—              Та ні. Нічого. Я просто згадала про неї. І про Тарасика. Як вони там без нас? — і вона знову заплакала.

Я підійшов і пригорнув її, відчуваючи, як промені пропікають мою спину крізь футболку.

—              Ну чого ти плачеш, зайчику? Вони дома, у великому місті, сидять вдома, в своєму Інтернеті. Що з ними може статись в Інтернеті?

—              Та я знаю, що все добре. — сказала Олена, горнучись. — Просто якось подумалось: що якби вони були з нами на тому кораблі. Я б не витримала, коли б побачила Віку таку ж обгорілу як і ця…

Вона не змогла договорити, бо знову заплакала. На її танцюючі від горя плечі одна за одною падали краплини поту з моєї голови.

—              Це просто шок, — сказав я

Вона підняла голову. На її ще заповнених сльозами очах почала з’являтись знайома раціональність.

—              Я теж так думаю, — сказала вона, дивлячись повз мене на уламки.

—              Отож! — радісно сказав я. — Головне, що ми живі, і будемо жити так вічно, поки смерть не розлучить нас. — і я засміявся.

—              Брись! — спокійно сказала Олена кудись до уламків.

—              Що? — насторожився я.

—              Та я не тобі. — так само спокійно сказала Олена і кивнула головою в сторону уламків. — Он там кіт лазив, здоровий і чорний, звідки такі тільки беруться.

Я відчув, що палаю.

—              Треба в тінь, тобі напекло, — сказав я, мацаючи Оленину голову.

—              Та нормально все, — промовила вона і втупилась в море

Я став відчувати, що тут занадто спекотно. Спочатку трохи поболювали ноги, в тих місцях, де на них потрапляв пісок, а тепер боліла спина і шия.

—              Може скупаємось? — запропонував я.

—              Та ні, вода дуже гаряча, — мляво відказала Олена. — Краще ходімо в тінь.

І ми пішли вглиб острова. З кожним нашим кроком пальми густішала, з’являлись ліани, цілі сітки із ліан та ще якісь високі рослини із великим листям, схожі на ті, що у нас росли на балконі. Проте, не зважаючи на цю густу рослинність, жаданої прохолоди ми так і не знайшли: повітря стало густішим, я пітнів ще гірше і зняв футболку.

—              Що це за запах? — спитала Олена, принюхуючись.

Я шумно втягнув ніздрями повітря — пахло горілим.

—              Таке як горить щось, — випередила хід моїх думок Олена, нюхаючи все, як собачка.

Я знову і собі втягнув повітря і детальніше проаналізував запах. Дійсно, пахло горілим, але якось по-дивному. Запах був занадто знайомий. Я знову став рознюхуватись, став ходити поміж дерев, пригинався, ловив різні шари, порівнював, зіставляв і нарешті зрозумів, чому мене насторожив цей запах, бо пахло горілою сосною і … меблевим лаком. Якщо щодо сосни можна було зробити якісь здогадки, то звідки у джунглях лак? Та і чому диму немає, якщо горілим тхне?

— Фу, смердить! — озвалась Олена звідкись з хащів.

— Я десь читав, що рослини можуть виділяти досить різні запахи. — згадав раптом я. — Є якась рослина, що тхне зіпсованим м’ясом.

— Фу! — прокоментувала це Олена.

—              Отож, десь поряд є рослина, що пахне горілими меблями! — спробував пожартувати я.

—              Чим? — Олена зупинилась.

—              Та то я так, пожартував, — сказав я і спробував усміхнутись.

Олена подивилась на мене виряченими очима, я вже був не радий за своє «відкриття».

Ми пройшли ще кілька сотень метрів і зупинились перед великою галявиною. Дерева знову стали рідішати, натомість попереду виднівся пагорб з нагромадженнями скель, за якими шумів океан. В одній зі скель виднівся темний отвір, обплутаний ліанами. Це була печера.

—              Побігли, в печерах завжди холодно! — завищала Олена і почала стрибати як і на пляжі.

Я кивнув головою і ми помчали до печери, хоча і печерою її було важко назвати — невеличке заглиблення в скелі, із невеликим скелясто-ліановим дашком. Проте тут було набагато прохолодніше, бо з океану дув бриз. Олена розвела руки і стала обличчям до цього бризу, задоволено мружачись.

—              А ти правда кота бачила? — обережно запитав я.

Олена повернула хитре личико грайливо гмикнула. А потім сказала:

—              Як добре, що діти залишились в місті.

—              Так, так… — протягнув я. — Пошвидше нас знайшли…

Олена сіла поряд і пригорнулась до мене. Я став її цілувати, а вона почала відпихались

—              Ну, не зараз. Давай б хоча в літери якісь виклади чи що там роблять в таких випадках, — тихо сказала вона.

Я напружився. От чому вона завжди такий майстер романтичних обломів, тільки-но була така ігрива і свіжа, а тут через секунду перетворюється в домашню стерву.

—              Літери я викладати не буду. — сказав я.

—              Чого? — уже без тіні лагідності сказала Олена.

—              Тому що. Непотрібні вони.

Олена блиснула очима.

—              Ну що мені це робити? — з натиском спитала вона.

—              Роби що хочеш.

Олена підвелась

—              Образали, хлопчика!

—              Роби що хочеш!

Я відчув, що починаємо вести себе як завжди, але не міг зупинитись. Не могла і Олена: вона швидко завелась на сварку, готова була гримнути дверима, якби такі були чи влаштувати лекцію на тему моєї непридатності як чоловіка, але замість цього мовчки швидко почимчикувала за скелю.

—              Якщо ти не зробиш того, що я просила, то це зроблю. — сказала вона гнівно. — Як завжди.

Вона зникла за скелею і через секунду по моїх вухах вдарив нелюдський крик.

Я схопився на ноги, хотів побігти до неї, але вона перша вибігла з-за скелі, тримаючи в руках ту обгорілу панду з пляжа. Я закам’янів, а вона стояла, її трясло і вона кричала на весь острів:

—              Звідки вона тут? Звідки вона тут?

Я почав поволі підходити до неї, намагаючись заспокоїти, але вона почала поволі відходити, міцно обхопивши панду.

—              Звідки вона тут? Звідки… — і раптом завмерла, втупивши погляд в скелю, де ми тільки що сиділи. — Брись! Брись!

Я різко повернувся і побачив біля скелі величезного чорного кота, який вилизував свого чорного хвоста і блискав пекельними очима-жаринками.

На мить я отетерів, всього на мить, але цієї миті вистачило Олені, щоб зірватись з місця і побігти до обриву.

—              Стій! — заричав я.

Олена мчала до обриву, перестрибуючи меблі, збиваючи вазони, тримаючи в обіймах Віку.

—              Стій, зараз пожежники драбину підійматимуть! — ледве сказав я, кашляючи від диму.

Весь поверх палав. За стіною в сусідів вже лопалось скло, а наші двері в спальні підсвічувалось вогнем з низу. Я підвівся з ліжка і кинувся за Оленою, але та вже летіла донизу під рев публіки, перевертаючись спиною, а Віка поряд борсала маленькими рученятами, у сні шукаючи улюблену панду.

Удар двох тіл об асфальт вивів мене зі ступору. Я згадав про сина, який спав у сусідній кімнаті. Я рвонув до дверей, схопив за гарячу клямку, навіть не відчуваючи болю, рвонув її до себе. В кімнату ввірвався вогонь. Я інстинктивно відступив, закриваючи обличчя рукою, хотів знову кинутись вперед, але на моєму шляху стояв наш семирічний син, весь у вогні. Він лише зміг витягнути руки до мене, його обличчя зжер вогонь, одне око звисало на тоненькій ниточці, палала піжама і волосся, а об його ноги терся величезний чорний кіт із пекельними очима-жаринками.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.11.2012 Проза / Есе
Самогонівка FM
24.01.2013 Проза / Мініатюра
Вишневі хвилі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Оповідання Про час
30.04.2013 © Джері Фіцджеральд
Чорний Уроборос
20.12.2012
Я не знаю, що це за кіт
09.11.2012 © Зав`ялова Валентина
НОВА ВЕРАНДА
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.75 (МАКС. 5) Голосів: 12 (10+1+1+0+0)
Переглядів: 576  Коментарів: 12
Тематика: Оповідання, кіт, час
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.01.2013 23:58  © ... для лапко С. 

дякую))) 

 27.12.2012 18:36  лапко С. 

Просто супер. Аж мороз по шкыры.спастбы, Арсене! 

 21.12.2012 14:06  © ... для Володимир Пірнач 

Дякую 

 21.12.2012 14:06  © ... для Тетяна Белімова 

Вам теж дякую) 

 21.12.2012 11:27  Володимир Пірнач для © ... 

Звкінчення просто шикарне, справді крутий поворот і така несподівана розв"язка.
Підтримую Тетяну, дуже круто описано початок сварки.
Загалом гарний текст.
Плюсую. 

 21.12.2012 03:10  Тетяна Белімова для © ... 

Фінал вразив... Правдиво, як у Едгара По. А от початок і середина були не дуже цікавими, на жаль. Але ж Ви пояснили, що не мали досить часу...
Так, це страшна трагедія! Дай Бог, щоб ніколи не повторилася.
Сподобалося про "домашню стерву" і те, як Ви описали початок сварки - дуже вдало, без виправдань "чоловічої" позиції.
Дякую Вам! 

 21.12.2012 00:58  © ... для юлія 

ну все у мене манія величі) 

 21.12.2012 00:58  © ... для юлія 

ого, дякую *соромиться* 

 21.12.2012 00:43  юлія 

навіть не "неперевершено", а повна перемога над словом! 

 21.12.2012 00:32  юлія 

Нарешті я тобі скажу-неперевершенно!!! 

 20.12.2012 23:34  © ... для Каранда Галина 

дякую) 

 20.12.2012 23:15  Каранда Галина 

по-перше, рада Вашому поверненню на Портал.
по-друге.... твір дуже сильний. Я не знаю, чи змогла б я все правильно зрозуміти без присвяти і передогляду, але з ними справді сильно. жахлива трагедія, і Ви зуміли передати всю ірреальність, безглуздість і жах її. дякую. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди