Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.12.2012 07:16Казка
Фантастика  Для студентів  Для дітей  Для вчителів  Для школярів  Про добро  Про красу  Про казку  Про друзів  Про дружбу  Про прекрасне  
20000
Без обмежень
© Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ

Початок

казка у дві руки

Юдов
Опубліковано 28.12.2012 / 14752

Коли закриваються віконниці і весь навколишній світ занурюється у тінь великої Невідомості, на небі розсипаються крупинки людських доль. Вони складаються в шляхи-дороги, для кожного непередбачувано цікаві, інколи важкі. Серед доріг є свої тупики і перехрестя, є мости і обхідні шляхи, є засідки і поля брані, є тихі заводі спокою і бурхливі танці-карнавали святкових площ.

Так от, коли на небі розсипалася зоряне борошно Великого помелу, дівчинка вже спала безтурботним сном. Так, мабуть, було би завжди до самого її повноліття, а після – до заміжжя. А ще після – до отримання медалі за звичайне прожите життя.

Однак сталося те, що могло б і не статися, але трапляється тому, що, мабуть, десь чхнув маленький комарик, а на небі через це спотикнулась фея Кошмарка. Ясна річ, фея нахилилась і підібрала те, за що спотикнулась. Покрутивши «те» або «це» у руці, і не убачивши в ньому якої-небудь потрібності, жбурнула його куди подалі.

І полетіло «те» або «це» куди очі дивляться, а саме в кімнату, де спала наша дівчинка. Воно всю ніч тихо лежало на краю письмового столу, біля розкритого шкільного щоденника із оцінками. Щасливе сонце і прекрасний ранок розбудили усіх.

Дівчинка граційно потягнулася у своєму ліжечку і відчула, що на неї хтось дивиться, від чого їй стало незручно, бо хтось її роздивляється розніженою після сну, відкриту і неприховану, як цукерку без обгортки. Залишивши під ковдрою щілинку, дівчинка стала підглядати у свою кімнату і таки помітила на своєму письмовому столі, де вона завжди готує домашнє завдання, чудернацьке створіння…

Створіння нагадувало білу плямисту кішку, згорнуту в клубок, із лапками, як у їжачка, ще й мало до десятка кругленьких вушок… Допитливі оченята, що поблискували над кумедним кирпатим носиком з цікавістю вивчали все довкола і час від часу задивлялись на дівчинку.

- Ти що таке? – Поборовши свою несміливість спитала дівчинка, скинула ковдру з обличчя і сіла на ліжку.

Створіння посміхнулося безмежно веселою і довірливою посмішкою і дивно полохливою мовою заговорило.

- Я не «що», а «хто», і не «таке», а «такий». А ти, судячи із твого щоденника, є Олена Перемога, учениця сьомого «А» класу. Цікаве у тебе прізвище, а оцінки йому не відповідають. Правильно було б, щоб тебе називали Олена Задніх-пасе… Хе-хе… Та світ людей, я так зрозумів, не любить правди…

- Ти хто такий і чому нишпориш у моїй кімнаті? – Обурилась дівчинка. – Я тебе не просила заглядати у щоденник.

- Гаразд, я представлюся…

Створіння виструнчилося на задні лапки, підійшло ближче до краю стола, нахилило свою вухасту голову.

- Я Останній Розгортувач Простору, коронований Принц Великого Мізерництва у Необчислених Територіях Лонів, Володар Живої Червоної Кнопки, Хранитель Зібрання…

- Стоп! Коротше! – Перебила принца дівчинка.

- Зрозумів. У тебе слабенька пам`ять. Коротше, звати мене Розгорт із країни Лонів.

- То що ти робиш у моїй кімнаті?

- О, я нещасний принц, - вухастий котик став щиро сумний і згорьований, голос затремтів так, що міг пробити на сльозу, - Я нікому не потрібний. Мене жбурляють кому не лінь і куди не лінь, особливо це стосується дурної Кошмарки…  Це вона мене кинула куди-небудь, аби з-під ніг…  Така моя нещасна доля…

- Як це куди-небудь? Ти у моїй кімнаті і нишпориш у моєму щоденнику, стоїш на моєму столі! – Дівчинка отямилася від перших вражень і вже з цікавістю будувала взаємовідносини із непроханим гостем, а заодно вдягала джинси і футболку. – Можеш повертатися додому, я тебе не тримаю.

- О, моя нікчемна доля! Я не можу повернутися додому, бо я Останній Розгортувач Простору. Якби був іще хоча б один Розгортувач, тоді я міг би повернутися додому у свою чарівну країну Лонів, до своїх безпосередніх обов’язків принца, до своєї…

- Не розумію, до чого тут іще один? – Знов перебила дівчинка плаксиву мову гостя.

- Що тут не зрозумілого! Ось бачиш у мене на грудях червону кнопку. Натисни її і нічого не бійся.

Дівчинка кілька секунд вагалася, але ж вигляд котика став такий сумирний і щасливий, що нічого поганого не передбачав. Вона підійшла і натиснула кнопку.

Враз у кімнаті стало так темно, що не було видно нікого і нічого, лише зорі, мов крупинки, розсипані довкола, але і вони поблискували не довго. Спалахнуло світло і дівчинка разом із принцом опинилася на мальовничій лісовій галявині. Дерева лісу були схожі на людські руки із багатьма пальцями. Листочками для дерев слугували каблучки різноманітних форм. Каблучок було так багато, як листя на деревах. Вони дзвеніли золотим блискучим шаленим дзвоном, опадали у траву, і кожна травинка була золотим ланцюжком на кінці якої блистів діамант. Враження було таке, що весь світ довкола – це чиясь скарбниця… Принц-котик знайшов місце на поваленому сухому дереві серед галявини, що нагадувало пластмасову руку манекена.

Дівчинка з безмежним переляком роздивлялася чудасію незвичного пейзажу і через силу вимовила питання:

   - Де я?

         -   А я звідки знаю?  - знову сумно говорив принц, - я Розгортувач Простору. Ти натискаєш кнопку, а я розгортую простір, згідно твоїх потаємних думок. А де це знаходиться, як звідси вибратись – я не знаю. О, це моя нікчемна доля – розгортати простір для усіх,  крім себе! Тому я не можу потрапити додому. Кожен розгортає своє і дуже далеке від країни Лонів.  А хто ще й знає, що я розгортаю простір, той просто мене викидає, як непотріб. О, я нещасний, нікому не потрібний принц…

-               Як я повернуся додому? – страх дівчинки перетікав у гнів на невеликого вухастого котика, - Говори, як мені бути вдома!

-               Не знаю я! Ми потрапили туди, куди хотіло твоє потаємне… Може колись ти позаздрила комусь і тобі закортіло мати каблучку. Бажання забулося, а потаємний слід бажання залишився. І ось ми тут.

-               Я бажаю додому! Давай швидко натисну кнопку! Я хочу додому!

- А це точно твоє потаємне? – знову котик став щасливий і потрібний, - бо якщо у тебе є багато інших потаємних думок, то знову розгорнеться простір, який невідомо де і невідомо що…

Дівчинка важко зітхнула, втомлена надоїдливим базіканням чарівного кота. Вона підійшла до принца, протягнула тоненький вказівний пальчик і натиснула на кнопку так, що котик аж затремтів, як старий будильник. Золотий пейзаж коштовної галявини почав згортатися, ніби листок паперу в чиїсь міцній руці. Дівчинку і принца тягнуло униз, у темне провалля Невідомості. Вони намагалися зачепитися за пластмасові гілки, але ті ставали слизькими та мокрими, і блистіли, наче омиті золотим дощем.

- Не треба було так сильно тиснути на кнопку! Ой лишенько нам! Тепер ти не розгорнула, а згорнула простір! – приповідав котик, падаючи у темряву.

-  Схопися хоч за мене, щоб ми не загубилися! – кричала перелякана дівчинка.

Котик-принц вчепився лапкою за її розпатлане волосся і так вони ще кілька невідомих часових одиниць летіли по якомусь темному коридору із пухкими, ніби ватними стінами… Невдахи приземлилися на таку ж ватну підлогу, що пахла гнилим листям та чорнилом. Та не встигли вони встати, як їх стала огортати з усіх сторін темна в’язка маса, ніби рідкий пластилін. Дівчинка пручалася, намагалася крикнути, але її голос не виходив далі губ. Нарешті, вона нащупала у цьому в’язкому покривалі дірку і просунула туди руку. Діра поступово збільшувалась. Тепер дівчинка могла звільнити другу руку і вилізти сама. Вона підвелася на ноги і огляділася. Довкола плив лише чорний-пречорний туман, а під ногами похитувалася рихла земля. Дівчинка зробила кілька кроків і зупинилася. Заплутавшись у її русявому волоссі, тремтів маленький вухань.

- Ну в тебе і бажання! – нарешті пискнув він. – Такого зі мною ще не було! Тепер ми поза простором!

- Ану вибирайся із мого волосся! – гримнула дівчинка. – Це ти у всьому винен! Ти мене сюди привів!

- Ну гаразд, винен я, – сказав котик і перебрався до неї на плече. – Але це ж твої бажання, твої потаємні світи. Я лише допоміг тобі потрапити сюди.

- Ти заманив мене в халепу! Треба негайно повернутися додому!

- Постривай! Якщо вже ми сюди потрапили, то не просто так, – сказав котик облесним голоском. – Поза простором теж є багато окремих світів, цивілізацій і королівств. Матерія Всесвіту безкінечна і кожен її сантиметр наповнений своїм, хай і найабсурднішим, змістом…

- Що ж ти пропонуєш?

- Хіба тобі не цікаво дізнатися, куди ти потрапила? Зроби ще кілька кроків.

Дівчинка пішла вперед, протягнувши перед собою руки, бо в чорному тумані не було видно далі свого носа. Але по мірі, як вона ішла, туман розсіювався і вже через кілька метрів перед її очима постали густі зарослі нічного лісу. Але то був ліс незвичайний, дерева там росли корінням догори, а гіллям – у землю. По голих коренях гуляли таємничі відблиски невідомого сяйва. Між тим чудернацьким «гіллям» туди й сюди шастали летючі риби. Дівчинка ступила ще кілька кроків і розгледіла невелике лісове озерце, на якому погойдувались якісь дивні предмети. Коли вона підійшла ближче, предмети перетворилися на широкий стіл, завалений різними їствами та сім величезних банькатих жаб, одягнених у людські одежі. Жаби сидіти на круглих листах чорного лісового латаття та важливо роздували свої щоки та підборіддя. Найголовніша із жаб сиділа по центрі, всі решта – по троє зліва та справа від неї. У всіх жаб на голові були високі капелюхи-циліндри, а в якості одягу їм слугували зелені оксамитові фраки.

Дівчинка ахнула і приклала руку до губ. Вухань на її плечі самовдоволено прижмурився.

- Хто ти, дівчинко? – спитала найголовніша жаба.

- Я Оленка… – пролепетала вона. – А ви хто? І де це я?

- Ми – рада семи, я її Магістр, а це ліс, де ми постійно засідаємо. Але що ви тут робите – ти і це багатовухе дурне створіння? Це вперше таке трапляється, щоб нас під час ради хтось турбував!

- Що? – обурився котик і загострив усі свої десять вух. – Це ж я - Останній Розгортувач Простору! Я коронований принц…

- Ааа… – перебив його голова жаб’ячої ради. – Принц… Розгортувая… Чули ми таких! Толку із вас ніякого, тільки морочите голову наївним хлопчикам та дівчаткам!

- О, лиха моя доля! О горе мені! – захникав котик. – Та я ж собі не підвладний, я роблю тільки те, що мені наказують інші, ті, хто нажимає на мою кнопку!

- Хм… Все це дуже дивно, – сказала жаба. – Ти кажеш, що ти Розгортувач, але ж ти з дівчинкою потрапив поза простір! Ти не повинен був цього робити, ну хіба що лише в тому випадку, якщо це особлива дівчинка, – жаба задумалася і почесала лапкою надуте підборіддя. – Тобі цікаво дізнатися, що це за світ, дівчинко? – спитала вона нарешті.

Оленка вже  хотіла відмовитися, але жаба зрозуміла, чого вона насправді бажає.

- Добре-добре! Але для початку може пригостишся? У нас є смачний напій із синьо-буро-фіотетових водоростей, пудинг із комариних крилець, торт із очеретяного пуху…

- Фу! – вигукнула дівчинка. – Я не буду цього всього їсти! Краще розкажіть, що мені робити далі!

- Все дуже просто. Ти потрапила у позапросторовий вимір. Але не бійся. Ти існуєш у ньому, і не існуєш одночасно. Тому тебе не можна ні впіймати, ні вбити… Але все, що ти будеш робити тут, буде відображатися на твоєму реальному житті. Крім того, тобі вже не вдасться так просто повернутися у свій реальний простір, адже червона кнопка твого друга у цих широтах не діє.

- Нічого не розумію… Що тут можна робити, якщо тут нічого немає, крім темряви та вивернутого коріння? Кажіть, хто ви такі і чого від мене хочете?

- Ми – рада семи, – спокійно повторив Магістр. – Ми поза земним простором таємно управляємо світом людей, тобто вирішуємо, як їх випробовувати різними земними слабостями… Я відповідаю за байдужість, тому мене так і називають – пан Байдужість. Далі від мене сидять Лінь, Заздрощі, Дурість, Жадібність, Гордість та Нудьга, – жаби у фраках по черзі закивали.

- Але як жаби можуть керувати людьми! – обурилась Оленка. – Це безглуздя якесь!

- Світ людей теж виглядає безглуздо, – сказала жаба. – Якщо на нього дивитися із вивороті. Саме таким його і роблять цих сім поганих якостей.

- Можливо… Але я-то тут до чого? – вигукнула дівчинка. – Я не хотіла сюди потрапляти! Я хочу повернутися додому! Що подумає мама, коли помітить, що я зникла!

- Ти потрапиш додому, дівчинко, але після того, як дійдеш до виходу позапросторового королівства. У ньому є багато виходів, найближчий он там, – показав Магістр семи лапою позад себе. – Іди прямо по стежці, яка потім перейде в дорогу і нікуди не звертай, навіть якщо тебе буде щось або хтось спокушати. Не підбирай нічого і не чіпай, просто йди! Ти зрозуміла мене?

- Так… – відповіла Оленка.

Вона обійшла маленьке озерце і оглянулася на дивних незнайомців, але не побачила нічого, крім пустоти та чорного туману. Натомість попереду її чекала широка лісова стежка поміж тисячолітніх дерев-коренів.

- Ну і як ти це все поясниш? – спитала вона свого вухастого супутника. – Я хотіла сюди, до цих дурних жаб?

- Зачекай, не все так просто! Ти бачиш світло? Он там, вже близько! – застрибав вухатий принц у неї на плечі.

- Ні, не бачу…

- Та он там! Хутчіш туди!

Олена пришвидшила ходу. І справді в кінці лісового коридору, між сплетеним угорі корінням, виднілася велика дірка, через яку сочилося яскраве стигле проміння, жовте та іскристе, як лимонад.

Чим ближче підходили мандрівники, тим більше жовта дірка нагадувала велетенське скам’яніле око якоїсь потвори, чиє тіло губилось у темряві довкола. Око світилося лимонадним відтінком, якось хворобливо і безпритульно.

- І що тепер? – Оленка роздивлялася око, яке освітлювало її пригнічену розчаруванням фігуру.

- Я знаю що! - Танцював на плечах дівчинки котик-принц. – Треба лізти у око. Бачиш – там, де зіниця, є отвір, якраз для твого розміру, можна протиснутись! А з ока ми вже точно побачимо куди іти. Око вкаже нам дорогу!

Іншого виходу не було. Стоять і міркувати серед гнітючої темноти не хотілося. Дівчинка полізла першою, за нею вухань.

Коли обоє протиснулися у середину ока, вони опинилися у центрі безмежного золотого світла і лише чорна дірка, з якої вони вилізли, нагадувала про вихід, але не довго. Дірку наче хтось почав заштопувати золотими нитками, вона вмить перетворилася у зім’яту латку, а потім зникла зовсім … Дорога назад була зашита.  

А вперед іти було нікуди, бо попереду не було нічого, крім яскравого золотого полотна – з усіх боків, над головою, і під ногами. Оленка крутилася довкола і заніміла у розпачі.  Першим порушив мовчанку Розгортувач.

- О, я нещасний принц із країни Лонів. Це все через мене. Бачиш на мені чорно-білі плями? Спочатку чорне, потім біле… Я нікчемний Останній Розгортувач, моя несправедлива доля закидає мене у чиєсь око…

Скиглення котика привело до тями дівчинку і їй спала на думку здогадка, що коли принц починає плакатися, то мабуть, кнопка у цей час діє. Олена швидко ухопилася за принца і щосили стала натискати кнопку. Та нічого не змінилося.

- Сказано тобі, що кнопка не діє! – Обурився котик і перестав скиглити. Натомість у його очах з’явилась впевненість, він звеселів. – Краще би вже ішли куди-небудь.

- Куди? Навкруги немає куди іти, ти що не бачиш?!

- На  голос треба іти, ось куди! Ти що не чуєш, що нас гукають?

- Ні не чую. – зізналася Оленка.

- Ага! Це тому, що у тебе лише два вуха. – Став весело базікати котик. - Ви люди, особи дещо не досконалі, тому і не можете чути все необхідне.  От якби у тебе було стільки вух, як у мене…

Тут вже і Оленка засміялась, бо уявила себе із такою ж кількістю вух, як у принца…

- Шановний принце, Розгорт із країни Лонів, а скільки ти насправді маєш вух?

Котик звівся у поважну благородну позу, поклав лапку до серця.

- Я, коронований Принц Великого Мізерницва, маю десять зовнішніх і дев’ять внутрішніх вух. А ще тому, що я володар Живої Червоної Кнопки, я маю два додаткових вуха Тривожного Серця, і я Хранитель Зібрання…

- Досить! Я зрозуміла, що вух у тебе цілий склад. Гайда вже! Кажи, куди іти.

Котик почав стрибати довкола Оленки і доповідати що він чує.

- Тут ось, гукають до столу жаби, жаб’ячий Магістр оголосив десерт – мурашині хоботки різані соломкою у киселі із соку калабатниці. А ось фея Кошмарка розводить свої жахи і нахваляється «я тебе з’їм, дитино!». Тут ось гукають, мабуть, тебе - «Оленко, ти йдеш у школу? Вже о пів на восьму!»…

- Так, це гукають на мене!  - Зраділа дівчинка. – Це моя мама, думає, що я ще сплю… Швидше ідемо туди.

Але пройшовши десяток кроків дівчинка вперлася руками у золоту тканину, яка не пускала далі. Принц взагалі буцнувся у перешкоду із розбігу, і його прямо таки  відкинуло назад, як м’ячик. Він сердито почухав колінце і порадив:

- Це просто тканина. Я знаю що робити! Треба розпороти щілину і тоді ми виберемося із цієї золотої пастки.

Тільки розпороти тканину було нічим. Оленка вдягалась у джинси, і як водиться у дівчаток, нічого зайвого у кишенях не носила. Принц не мав при собі практично нічого, окрім Живої Кнопки… Хоч зубами гризи золоту перешкоду!

- Що робити? Що робити? – Бурчав Останній Розгортувач, - Будемо витягувати нитку.

Своїми маленькими пальчиками вухань перебирав золоту матерію і таки намацав невеличкий кінчик золотої ниточки. Дівчинка кинулася йому на допомогу і вони удвох, як бурлаки, що тягнуть баржу, стали тягти нитку. Від цього у золотому світлі, яке їх оточувало неначе полотно, утворювався незвичний, наче чиїсь губи, отвір.

Та все було так чудернацько – тільки-но нитку покидали, щоб заглянути у отвір, губи отвору закривались…

- Тепер я скажу, що робити! – впевнено заявила Олена. – Давай натягнемо нитку, отвір відкриється. А це що значить?

- Що значить? – перепитав її коронований котик.

- Це значить, що ми пробилися із позапростору  у простір. І можна спокійно натиснути твою кнопку!

- Яка ти розумна! – Вигукнув принц, що аж впустив нитку. – Ось чим мені подобаються люди – вони знаходять вихід навіть із цього дурного золотого ока. Я візьму тебе у міністри моєї країни Лонів, згодна?

Пропозиція Оленці сподобалась. Провести стільки часу із таким плаксивим і водночас веселим практичним принцом, то будь хто прив’язався б до нього своєю дитячою повагою. Але не зараз. Зараз неодмінно треба потрапити додому, щоб батьки не хвилювалися про те, що їх дитина кудись зникла прямісінько із своєї кімнати…

- Буду твоїм міністром, якщо попадемо додому! – Запевнила котика Оленка і вони разом взялися відкривати губи. А коли отвір був достатньо відкритим, дівчинка дотягнулася до кнопки і натиснула її…

Крізь губи у золоте світло увірвалися порошинки-зорі Невідомого небесного борошна. Зорі закружляли навколо дівчинки та її супутника, захопили, неначе злизали язиком, і, лише єдиним причмоком,  губи отвору закрились, залишивши золоте світло порожнім…

Та не судилося Оленці так відразу потрапити додому. Простір захопив її, але розгорнувся чудовим морським берегом на який хлюпали тихі хвилі моря. Пейзаж нагадував фотографію курортних пляжів із рекламного журналу, який вона листала ще на початку вересня на уроці математики. На уроці Олена Перемога отримала двійку за неуважність, і журнал прийшлося віддати товаришу по парті. Але потаємне бажання не зникло. Воно залишило слід свій і тепер розгорнулося у всій своїй чарівній красі.

Дівчинка стояла по кісточки у теплому морському пісочку. Поряд на цьому ж пісочку малював кумедні візерунки своїми лапками коронований Принц Мізерництва…

Олена, мов зачарована, роздивлялася високі пальми та лагідне яскраво-блакитне плесо моря. Від захвату вона аж рота відкрила. «Отут би я жила! – подумалось їй. – Але ж це неможливо… Дома мене чекає мама з татом, а у школі – друзі». Оленка, здавалось, зовсім забула про свого пухнатого друга, і бадьоро закрокувала по піщаному березі.

- Ей-ей! – озвався принц. – Далеко від мене не відходь, бо мало що… Ей, ти куди! – писнув котик, а дівчинка так і кинулася в протилежний бік, ніби за нею хтось гнався. Справа в тому, що піднявши голову, вона побачила на небі чудернацьку різнокольорову хмару, що так і сипала цукерками, як дощем. Яких там цукерків тільки не було – і шоколадні, і карамельки, і мармеладки, – і всі без обгорток, смачні та красиві! Кілька штук гупнулися Оленці об лоба, але потім хмара почала плисти далі. Коли ж цукерки падали на пісок, вони зникали. Треба було зловити їх у повітрі. Оленка бігла, підставляючи руки, і не зупиняючись, ковтала цукерки цілими.

Дівчинка так захопилася полюванням на солодощі, що незчулася, як заблудилась. Її вухатий друг залишився десь далеко позаду. Натомість її чекала інша халепа – із тропічних чагарників несподівано вискочила якась здоровенна потвора – напівлюдина-напівзвір. Монстр мав добрячих три метри зросту, міцне волохате тіло, кудлату голову, та замість двох рук – аж шість! Маленькі, ніби мавпячі очі, тим не менше були такими пронизливими, ніби гіпнотизували кожного, то в них погляне.

- Ехе-хе-хе! – подав скрипучий голос незнайомець. – От я вас і знайшов!

- Хто ви такі і чого хочете? – вигукнула Оленка, намагаючись бути сміливою, хоч у самої тремтіли коліна від страху.

- Я – вигнанець із країни Лонів, один із могутніх лордів, якого Державне Зібрання засудило і відправило у заслання. Ти і твій дурновухий принц потрапили на мій острів! Аха-хах! – засміявся монстр, показавши всі свої п’ятдесят чотири зуба. – Кошмарка знала, куди його жбурнути! Тепер ти, сама того не усвідомлюючи, привела його до мене! Тепер я зможу нажати на його кнопку і повернутися у країну Лонів, щоб помститися своїм ворогам! Ха-ха-ха! І взагалі, ти все ще знаходишся поза простором! Жаби обманули тебе. Не можна так легко вірити чужим… особливо жабам!

В переляканої Оленки застукали зуби.

- Принце! Розгортувач, ти де? – закричала вона і стала відступати до води.

- Його вже, мабуть, зловили, – сказав волохатий лорд і протяжно свиснув.

Вмить із заростів вискочило десятків два дивних створінь, дуже схожих на лорда, але значно нижчих за нього. Вони швидко оточили Оленку і потягли її за собою в ліс. Там, на просторій, штучно створеній галявині, поміж безлічі пальмових пеньків стояв велетенський дерев’яний трон - ароматна ложа монстра, усипана пелюстками екзотичних квітів та пір’ям райських птахів. З усіх боків галявину оточувала почесна варта із людей-мавп. Біля самого трону вже стояв один із вірних слуг лорда і тримав невелику клітку. У ній сидів котик-принц і тихенько схлипував. 

(далі буде)

2012
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.12.2012 Проза / Казка
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (6.Таємниці астрономії)
28.12.2012 Проза / Казка
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (продовження)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Казка Про прекрасне
30.12.2012
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (закінчення)
28.12.2012
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (Початок)
18.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (3. Ворлик)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 79  Коментарів: 3
Тематика: Казка, Розгортач Простору
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 29.12.2012 18:10  Олександр Новіков 

на роботі почав читати, але не дочитав бо з телефону. дуже цікаво, теж чимось нагадало Алісу, сподіваюсь прочитаю все 

 28.12.2012 13:52  Ника Жикол для © ... 

Сподобалось, нагадує "Алісу"... 

 28.12.2012 13:36  Недрукована для © ... 

Фух, дочитала!)
Що сподобалсь: описи усіх цих дивних місць, куди потрапляли герої; дуже потішили страви на Жаб’ячому зібранні ("мурашині хоботки різані соломкою у киселі із соку калабатниці"!!! треба ж таке придумати!)))
Не зовсім такою я собі уявляю дівчинку-семикласницю. Як на мене цей образ не дуже вдалий, але це суб’єктивне.
Ще що потішило, то це око і губи, через які треба було пролазити.
Загалом сподобалось, хоча поки й не дуже зрозуміло чим ця пригода закінчиться і до чого все йде. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди