Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.12.2012 21:17Казка
Фантастика  Для студентів  Для дітей  Про дитинство  Про казку  Про друзів  Про дружбу  Про любов  Про добро  Про красу  
00000
Без обмежень
© Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ

продовження

казка у дві руки

Юдов
Опубліковано 28.12.2012 / 14753

- От ми й зустрілися, принце! – єхидно промовив монстр і підійшов до трону. Від його важких кроків тремтіло листя на пальмах і хмари на небі…

- Я ж казав тобі, не покидати мене! – заплакав котик, дивлячись на Оленку, яку тримали попід руки волохаті дикуни.

Дівчинка нічого не відповіла, а лише похнюпилася.

- Тепер моє найбільше бажання здійсниться! – переможно загудів лорд і підняв лапи до неба. – У тебе немає вибору, маленький дурню, зате тепер є шанс повернутися додому!

- Ніколи! – вигукнув котик і заметушився в клітці. – Ніколи я не дозволю тобі потрапити у моє королівство! Я швидше поламаю свою кнопку!

- А я не дозволю образити свого друга! – крикнула Оленка.

- Що ж ти мені зробиш, мала? Ха-ха-ха! Через кілька секунд я буду вже у країні Лонів, а ти назавжди залишишся тут! Ти ж так мріяла про відпочинок на екзотичних островах! Ха-ха-ха! Тепер будеш відпочивати, скільки завгодно! – і велетень просунув свій довгий коричневий палець між дерев’яні спрути і тикнув у саму червону кнопку. Котик вчепився у  пальця лапками і боляче вкусив його.

- Ні! Не залишайте мене! – крикнула Оленка і вхопилася однією рукою за довгу шерсть лорда на його правій нозі. Раптом перед її очима стало темно й пусто, розум і пам`ять упали в глибокий сон. Опам’яталася вона тільки тоді, коли відчула на своїх повіках дотики сліпучого сонця.

Олена розплющила очі. Біля неї у різних смішних позах стояли волохатий лорд та ще троє його людей, один із яких прижимав до себе дерев’яну клітку із маленьким принцом. А навколо вимальовувалося величезне місто із чистісінького шоколаду! Шоколадним там було все – від будинків і годинникових веж до шикарних літаючих автомобілів та одягу. Однак весь той шоколад був настільки твердим, що для того, аби його з’їсти, треба було довго топити шматок на відкритому вогні. Він не танув навіть на сонці! У містечку було безліч магазинів та кав’ярень, де для відвідувачів топили ласощі у спеціальних печах. По вулицях туди й сюди літати та їздили кабріолети із модними дівчатами, схожими на ляльок барбі.

- Де це ми? – спитала дівчинка.

- Прокляття! А й справді, де це ми? – вигукнув монстр. – А ви всі що тут робите? – гримнув він на своїх слуг.

- Ми трималися одне за одного, тому й перемістилися разом! – сказала Оленка. – Невже незрозуміло?

- Але це не країна Лонів!

- Це шоколадне місто, – сказав котик-принц. – Я виконую лише потаємні, істинні бажання. Виходить, влада та помста – це не найзаповітніше твоє бажання, кудлатий лорде! Насправді, ти завжди мріяв про таке солодке місто, де повно красунь та шоколаду, але ти настільки великий і негарний, що для тебе це все було неможливо… Тож ти вирішив компенсуватися владою над моїми бідними Лонами…

Велетень-монстр уже хотів обуритись, але перед самим його носом чмихнув летючий кабріолет, зробив навколо нього два кола і приземлився. Із кабріолета витягнув шию імпозантний дядечко у костюмі із білого шоколаду.

- Що тут відбувається? – спитав він. – А, ви, мабуть, гості із інших просторів! Тоді ходімо до кав’ярні, я пригощу вас шоколадними стравами. Для гостей – усе безкоштовно!

- О ні, ми не гості, – швидко заговорила дівчинка. – Мене викрали оці…

- Так-так-так… – промовив дядечко і по-юнацьки жваво вискочив із машини. – А ви знаєте, що на всіх викрадачів чекає шоколадна в’язниця, яка підігрівається зверху і гарячий шоколад тече на в’язнів, поки не заллє їх! – веселі очі дядечка вмить стали сердитими, а голос погрозливим. – Ви знаєте, що у нашої поліції є меткі шприци із снодійним шоколадом, якими вони затримують навіть найнебезпечніших злочинців! – він говорив, задерши голову на волохатого велетня.

- Та я… я Великий лорд! – вигукнув монстр.

- У нас немає ніяких лордів, ні магістрів, ні подібного непотребу! В нас живуть лише чесні кондитери та громадяни! Це правда, що він тебе викрав, дівчинко? – перевів дядечко погляд на Оленку.

- Він викрав мене і мого котика, – кивнула вона на клітку.

- Неправда! – гукнув напівмавпа. – Я просто хотів помандрувати…

- Так це ж коронований Розгортувач! – аж підстрибнув дядечко. – Він у нас вже бував! Негайно випустіть його із клітки! Так-так, вас треба неодмінно пригостити гарячим тортом із сонячним кремом і коктейлем із шипучого шоколаду!

- Чудово! – Я сьогодні ще нічого не їла… – гукнула Оленка, та раптом помітила, що руки дядечка, які він постійно ховав у карманах, були схожими на жаб’ячі лапи…

Пухнастий принц, як тільки став вільним, стрибнув дівчинці на плече і зашепотів на вухо:

- Ти не бійся цього дядечка поки що. Поки світить сонце, він нічого поганого з нами не зробить. Я вже бував у шоколадному місті і дещо знаю.  Погано буде, коли настане ніч.

- Подивіться, шановний, - зауважив підлесливим голосом монстр, - у вашому демократичному місті, мабуть, вперше, готується заколот! Бачите, як дехто шепочеться між собою. Це не спроста!

- Так, так, це не гарно! – Погодився господар летючого кабріолету, строго подивившись у бік Оленки і котика, - Не можна готувати заколоти у нашому місті. Наше місто спокійне місто – їж, розважайся, відпочивай…

- Так ми підемо пити шипучий шоколад, чи ні?! – Вигукнула Оленка. – Мій друг Розгортувач теж зголоднів.

- О так, добре! – Змінився на саму люб’язність дядечко. – Запрошую вас всіх у нашу центральну кав’ярню Шоколадних Киселів. Там стільки розваг! Можна не тільки попоїсти. Там є шоколадно-мармеладовий боулінг, є карамельно-шоколадна рулетка. Можна виграти мільйон тон шоколадних горішків, а це значить, що все місто стане шанувати мільйонерів.

У Лорда-монстра заіскрились пристрастю мавпячі оченята. Так, це була потаємна мрія,  яку він вже не міг приховувати – виграти мільйон і купити всіх барбі у шоколадному місті… Тому, коли всі гості гуртом йшли через шоколадну площу до кав’ярні, він за дівчинкою не слідкував. Принц-Розгортувач спокійно пояснював дівчинці далі.

- Коли настає ніч, то цей дядечко знову стає жаб’ячим Магістром, та і все це солодке та приємне перетворюється на холодне і гидке. Магістр заманює нас діждатися темноти. Особливо він зацікавився Великим Лордом. Рада семи жаб, яку ми з тобою вже бачили у вивороті,  давно хочуть мати раду восьми. Їм потрібна ще одна жаба, щоб називатися Великою Вісімкою і мати ще більшу владу, Лорд їм підходить найбільше, щоб перетворити його на волохату зелену жабу…

- А як же ми? – запитала Олена.

- Про в’язницю він сказав правду. Хто жабам не потрібен, того присипляють сонним шоколадом і заливають шоколадом у в’язниці.

- А як же ти? Ти ж тут вже бував і вибрався?

- Я потрапив сюди із одним чудовим юнаком, але моя нещасна доля  Принца країни Лонів… Я нікчемний  Останній Розгортувач…

- Знову завівся дурний Принц! – гримнув Лорд-волохань. – Скільки  його знаю, ще з країни Лонів, він плаксива нікчема… Як йому довірили Зібрання…

Хода зупинилася перед дверима величезного шоколадного терему і всі повернули голови на котика Принца, що слізно плакався і перебирав лапкою  волосся своєї супутниці.

- Що витріщилися? – твердо заявила дівчинка, - Принц голодний! Потребує поваги і найкращого місця в кав’ярні.

- Поваги-ги, - перекривив дівчинку монстр, - він потребує…

- Ми шануємо всіх гостей! – зупинив суперечку дядечко, - Прошу, заходьте у зали найкращого в позапросторовому світі кулінарно-шоколадного мистецтва!

Зали дійсно були, що називається, в шоколаді! Скрізь вилиті шоколадні столики і стільчики, на стінах різношоколадні екібано, безліч білих шоколадних дверей із блискучими написами. Та найяскравішою вивіскою на весь зал виділялась: «КАЗИНО «ШОКОЛАДНИЙ ДРУГ» ВИДАЄ БЕЗКОШТОВНІ КРЕДИТИ ДО САМОЇ НОЧІ!».

Волохатий Лорд, не зупиняючись, почовгав разом із своїми підручними шукати вхід в казино. Дядечко хитро посміхнувшись поспішив за ним, кинувши дівчинці та вухастому Принцу єдине побажання:

- Будьте, як дома! Пан коронований Розгортувач тут майже свій, він розбереться…

- Отакої! – розвела руками Оленка, - Ми тепер одні! Розказуй про юнака! Та десь пошукаємо місця і дійсно треба щось перекусити…

Принц знову прийняв задоволений щасливий вигляд і запропонував вчинити обережно.

- Тут ми спокійно не поговоримо, а от поряд із цією кав’ярнею є невеличка книжкова лавка. Там солодощі видають, витягуючи прямо із книжок. Там ми з хлопцем і з’явилися вперше у шоколадному місті. Тож підемо туди.

По дорозі Оленка дізналася від вуханя, що юнак звався Лесь. Комп’ютерний геній! Як він вийшов у простір і поза простір невідомо, але все через фею Кошмарку. Хлопець якось створив комп’ютерну програму Живої Червоної Кнопки, а фея Кошмарка загубила свій штучний гламурний ніготь, ніготь упав із неба прямо на клавішу «вводу» і програма запустила юнака у світи.

- Я думав, що з’явився іще один Розгортувач із країни Лонів, так хотів повернутися додому, що поспішив наздогнати Леся і в оцій лавці ми зустрілися, – принц вказав лапкою на надгризені шоколадні двері книжкової лавки.

У лавці торгував поважний казкар-кондитер, дядечко років п’ятдесяти із хитрими очима та довгими підкрученими вусами. Він носив таку високу кулінарну шапку, що часто зачіплювався нею за верхні полиці або за шоколадні канделябри, що висіли під самою стелею, але вона була там досить низькою. Дядечко став відкривати перед гостями книжки із казковими історіями, але вони були описані не словами, а рухливими малюнками, які озвучував чийсь приємний солодкий голос. В кожній історії обов’язково були присутні солодощі як дійові особи. Головні ролі діставалися славнозвісним плиткам шоколаду чудернацької форми, найвідомішим героєм був чистокровний чорний шоколад без усяких там домішок та начинок. Проте, як тільки казкар перегортав сторінку із черговою історією, усі ці герої вистрибували із книги на стіл і ставали звичайними цукерками, а хазяїн пригощав ними відвідувачів.

Оленка і принц стояли і захоплено слухали історію про Королеву-Шоколадку і Лицаря-Мармелада, які кохали один одного, але не могли бути разом тому, що належали до різних видів солодощів.

- Яка сумна історія! – зітхнула Оленка. – От і мені подобався один хлопець, але він чомусь зник… і ніхто не знає, де він… Ой! – вигукнула вона, опам’ятавшись, і зашарілася.

- Мабуть, не випадково ти про нього згадала! – вигукнув писклявим кумедним голоском принц. – У просторах підсвідомості немає випадкових подій, слів та навіть думок! Але якби ж нам знайти того хлопця, що склав програму комп’ютерної Червоної кнопки! До речі, пане кондитере, Ви часом не знаєте, куди подівся отой дивак, із яким Ви мене бачили вперше?

- Я вже не пам’ятаю, – відповів дядечко. – Але у мене десь була про нього історія…

Казкар полистав чарівну книжку і зупинив увагу на одній яскравій та гучній сторінці. Фігурки танцювали та метушилися, а голос із книги повідомляв:

- Якось у чарівне шоколадне містечко потрапили маленький вухатий принц та хлопець-підліток із ясним чолом та розумними очима. Вони опинилися у книжковій лавці прямо перед носом хазяїна-казкаря. Наслухавшись його казок та поївши цукерків, гості вирушили гуляти містом, та вже через кілька годин принц загубився. Хлопчик став задивлятися на чарівних барбі, моргати їм і посміхатися, а принца ухопив якийсь місцевий бешкетник і побіг невідомо куди.

- Так і було… – промовив котик.

А тим часом книга продовжувала:

- Хлопець зайшов до казино «Шоколадний друг» і став грати. Але в той день йому не везло. Його противниками були дуже досвідчені гравці – карамельні клоуни із цирку «Солодкі викрутаси» та режисери театру «Шоколадна комедія». Бідолаха програвав раз по раз, та все одно не хотів здаватися. Зрештою, він програв стільки грошей, що за них можна було викупити цілу шоколадну фабрику! Клоуни та веселі режисери потішалися над ним та складали про нього смішні пісеньки. А так, як грошей в нього не було, то шоколадна поліція змусила його відробляти у тому ж таки казино. Там він, невдаха, працює і досі…

Історія закінчилась. Солодкі фігурки застрибали на столі, а казкар вдоволено покрутив правого вуса.

- Не повезло йому… – сказала Оленка, облизуючи карамельного клоуна на паличці. – А нам у школі казали, що грати в азартні ігри не слід…

- Тепер ми, принаймні, знаємо, де він! – гукнув котик. – Ходімо в казино!

- Ходіть, але пам’ятайте головне, – застеріг хазяїн. – У цьому казино неможливо виграти чужакам. Там усе продумано, щоб увести їх в оману. Тому навіть і не думайте грати!

Оленка напхала кармани джинсів шоколадками та льодяниками і з щасливим виглядом попрямувала до наступного казкового закладу. Принц-котик, хрумаючи горіховими паличками, вказував їй дорогу.

Перед дверима до казино їх зустрічав великий манекен клоуна, а волохатий Лорд із своїми підданими уже давно розважався всередині. Йому навіть вдалося кілька разів виграти. Звісно, він не збирався зупинятися на досягнутому. У його уяві вже поставали картини розкішного красивого життя із дорогими кабріолетами, красунями-барбі та безліччю смачних десертних страв. От тільки чомусь із його появою усі дівчата з казино повтікали… Проте він вірив, що коли розбагатіє, то у нього обов’язково з’явиться не одна прихильниця. Попиваючи коктейль щастя із меду та амброзії, Великий Лорд незчувся, як став добрим та забудькуватим. Він зовсім забув, як лише півгодини тому так смакував свій підступний план помсти! Не помітив він і того, як Оленка з принцом зайшли у казино.

Дівчина уже хотіла розпитати бармена про того хлопця Леся, але раптом він сам з’явився у гральній залі із великим відром та шваброю.

- Ого! Так я ж знаю його! – шепнула вона принцу. – Це хлопець із паралельного класу… той самий, що зник… Але тоді він звався не Лесь, а Роман…

- Отакої! Ти впевнена, що це він!

- Впевнена, от тільки він мене не впізнає… – сумно сказала дівчинка і опустила очі.

- Ей! – писнув котик і підстрибнув на плечі Оленки. – Це ж я, Розгортувач!

Лесь повернув голову на незнайомців.

- А я – Оленка… – несміливо сказала дівчинка.

- Я вас не знаю… – відповів хлопець. – Хто ви?

- Як це не знаєш! Я ж коронований принц із країни Лонів! Останній Розгортувач простору! Я потрапив до тебе, коли ти запустив свою програму Червоної Кнопки! А потім нас занесло сюди! Ти програв у казино і був покараний безкоштовними роботами!

- Ви що! – обурився юнак. – Я працюю не безкоштовно! Мене тут добре годують, а головне, дають чудодійний коктейль щастя. Раджу і вам спробувати.

- Так он воно що! – вигукнув принц. – Ти обпився коктейлю і втратив пам`ять! Мабуть, так стається тут із кожним… Так-так, Оленко, треба вибиратися звідси, а то, коли нас застане ніч – нам стане непереливки.

- А як же він! Не можна його тут лишати! Треба допомогти…

Через всю гральну залу казино, між гравцями, які товпилися біля гральних столів, шоколадних гральних автоматів, просувався білий і блискучий, виготовлений із самого цукру, манекен-офіціант, заповнений де тільки можна пляшечками з жовтою рідиною, яку і називали у цьому шоколадному місті коктейлем щастя. Коктейль роздавався безкоштовно усім підряд. Коли закінчувалися пляшечки з коктейлем, офіціант повертався у захований в глибині залу склад, а з нього з’являвся вже другий такий же робот-манекен,  заповнений пляшечками під зав’язку.

- Та тут цілий конвеєр щастя! – Помітив коронований котик, - Але чому, все у шоколадному місті із шоколаду, а офіціанти, що роздають коктейль із цукру?

- Це все із-за амброзії… - підказав доброзичливий дядечко з жаб’ячими руками, який  невідомо звідки підійшов до Оленки. – Амброзія, яка є частиною коктейлю, роз’їдає шоколад, неначе черв’як, який згризає яблуко…  Що ми тільки не вигадували, але амброзія руйнує механіку нашого міста! А без амброзії немає щастя! Спробуйте коктейль, вам сподобається!

- Ні, дякую, - відповіла дівчинка, - ми поспішаємо повернутися додому і хочемо забрати з собою Рому, пробачте, Леся, отого хлопця, що тут працює прибиральником.

- Лесь? Рома? Треба вже комусь визначитися! Він відпрацьовує свій програш! – суворо заявив дядечко і його доброзичливість заховалась за маску невдоволення.

Принц на плечах у дівчинки випростався у свій офіційний зріст, зробив представницький уклін і вимовив ноту протесту:

- Я , Останній Розгортувач, коронований Принц із країни Лонів, вимагаю пояснень щодо махінацій, які відбуваються у цьому казковому закладі.  У повідомлені, яке ми читали на вивісках, сказано, що кредити гравцям видаються безкоштовно! Значить і всі виграші, чи програші, у казино мають бути безкоштовними, а це значить нікого і ні до чого програші зобов’язати не можуть! Це все так чарівно зрозуміло, от тільки всі тут присутні забули, що написано перед входом у казино. Мабуть, на них діє коктейль щастя…

Дядечко став не просто незадоволений, на його обличчі  з’явилася гримаса гніву і, перш ніж піти геть, він процідив крізь зуби:

- Як забажаєте, перші непокірні гості нашого демократичного міста! Поговоримо з вами, коли настане ніч. Вже не довго чекати!

Дівчинка і принц поспішили до прибиральника Леся, який щойно отримав від офіціанта пляшечку з чарівним коктейлем і мав намір її випити.

- Не пий амброзію! – Вигукнула дівчинка і вихопила пляшку із рук хлопця.

- Це мед! – обурився хлопчак. – Його всі п’ють, він приносить щастя!

Принц-котик перестрибнув від дівчинки на плечі хлопця і муркотливо зашепотів йому на вухо:

- Ніколи солодкий мед не принесе щастя, якщо його лихі і підступні створіння пропонують разом із амброзією…  Це ж так казково очевидно! Подивись довкола, шановний Лесь! Хіба це той світ, який тобі хочеться бачити щодня? Твоя швабра, відро і пляшка дурного меду хіба замінять твої здобутки і знання комп’ютерних програм? Ти ж не прибиральник, ти комп’ютерний геній! Тобі вдалося штучно створити Червону Кнопку! Ніколи, нікому у просторі і поза простором це не вдавалося, а тобі вдалося… Невже тепер треба все покинути і заливатися коктейлем щастя?

- А що робити? Я ж програв… - хлопець сумно роздивлявся довкола.

- Виграш, програш – це умовності, - муркотів принц, - умовності, які вигадують підступні створіння, розраховуючи на твою казкову совість, хоча самі цієї совісті не мають. Замість неї у них фантастична жадоба влади, пристрасть керувати світом, який вони хочуть нав’язати іншим в такому вигляді, який звикли бачити у своїй особистій мізерності. А ти вирвався за межі світів, створивши Червону Кнопку і так легко дозволив себе ошукати хазяям казкового шоколадного міста…

- Ура-ра-а! – залунало на все казино від волохатого монстра, що сидів за рулеткою. – Я виграв свій перший мільйон! Я, Великий Лорд-вигнанець із країни Лонів, тепер володар шоколадного міста! Я купляю це казино! Я купляю це місто і всіх мешканців цього міста, всіх красунь цього міста!

Волохань на хвильку задумався, а потім додав:

- Але спершу, ще трішки пограю… Принесіть всім коктейль щастя!

- Ходімо звідси! – запропонував Принц, - А то Лорд виграє іще один умовний мільйон і скаже, що купляє нас. А ми не продаємося…

На чарівній центральній площі шоколадного міста, у метушні літаючих кабріолетів, що літали не зважаючи на пішоходів, наших мандрівників - дівчинку, хлопця і Розгортувача обступив цілий полк тамтешньої поліції із наповненими снодійним шоколадом шприцами.  До нещасних гостей підступив сам генерал поліції у чорному шоколадному кашкеті.  

- До вас, дівчино та шановний принце із країни Лонів, поліція претензій не має, можете покинути наше місто, коли завгодно. - Повідомив генерал, ховаючи свої жаб’ячі руки в кишені, - А от Ромо-Лесь порушив порядок нашого міста, покинув працювати прибиральником і не відпрацював програний ним борг. За цю непокору Ромо-Лесь заслуговує в’язниці!

- Нічого він не порушив! – вступила в суперечку Оленка. – Порядок вашого міста змінився! Волохатий Лорд виграв мільйон і купив усе ваше місто разом із вами. А його правила зовсім вже зовсім інші!

На це генерал розсміявся:

- По-перше, дурний Лорд ще не купив місто, він зайнятий грою, хай тішиться… А по-друге, порядки диктує не той, хто мільйонер умовно, а хто має силу реально! У даному випадку реальна сила снодійних шприців на моїй стороні, то ж і порядок у місті мій, і міняти його я не збираюсь, навіть якщо будуть проти щасливі мільйонери, що обпилися коктейлю…

- Ми не покинемо Леся! – гордо заявила Оленка. – Ми разом підемо у в’язницю!

Принц-котик прямо-таки витріщився на Оленку, а потім знову притулився до її волосся і застогнав.

- Я так і знав… Я нещасний Принц країни Лонів, нещаслива моя доля…

- Як забажаєте! – сказав генерал і віддав наказ підлеглим, - Ведіть їх усіх до в’язниці!

В’язниця була схожа на неприступну фортецю із твердого замороженого шоколаду, тому від в’язниці віяло холодом. А коли заливали в’язнів гарячим шоколадом, то від неї несло теплою парою. Поліція передала арештантів у руки охоронців і ті повели новоспечених в’язнів у найглибшу камеру в’язниці. Між собою охоронці перегукувались: «треба швидше влаштовувати гостей у їх «люкс», бо скоро настане ніч».

- А що відбувається тут вночі? – запитала Оленка.

Охоронець, який ставився до в’язнів, як до жалюгідних невдах, пояснив:

- Ми не знаємо. Вночі ми всі спимо міцним сном, таким міцним, що ще ніхто із в’язнів не втік серед ночі. Тим більше, що перед тим, як іти спати, ми заливаємо в’язнів шоколадом і вони теж сплять тільки в шоколаді!

Охоронець зареготав. Від цього реготу пробудився Лесь. Весь час від казино до в’язниці хлопець ішов як пригнічений дідуган, але холод морозного шоколаду та регіт охоронця зробив свою справу і очі хлопчака засвітились розумінням.

- Де я? – тремтячими губами запитав Лесь.

- У шоколадному раю! – реготав охоронець. Він запхнув хлопця і дівчинку, що тримала  котика біля грудей, у камеру в’язниці. – Приготуйтеся, скоро подамо гарячу шоколадну вечерю, спочатку буде не зручно, потім звикнетесь…

Двері зачинилися і запанувала неймовірно холодна темінь.

- Давайте триматися за руки, - запропонувала дівчинка, - в цій темноті не треба загубитися. Темнота схожа на те жовте світло ока, в якому ми були із принцом…

Теплота рук, якими тримались один за одного хлопчик і дівчинка, перетікала до кожного з них, даруючи єдині приємні почуття у чорному просторі.

- Я згадав тебе, - признався Лесь, - ти Перемога?

- Так. Мене звати Олена… - дівчинка знову зашарілась, але темнота її не видавала. - А ти чому Лесь? Ти ж Роман.

- Лесь – це моє ім’я у мережі користувачів Інтернету… На справді я Роман. А що з тобою робить цей нахабний кіт?

- О, я нещасний принц країни Лонів. Мене ображає зухвалий юнак, що покинув мене серед площі і проміняв мене на розмальованих шоколадних ляльок барбі…

У серці Оленки тіпнула іскра ревнощів, підкралась якась колюча байдужість замість приємного вогню спілкування.

- Мені було цікаво, я вперше відірвався від комп’ютера і потрапив до чарівного світу шоколаду і розваг… - говорив Роман.

- Розваги довели тебе до швабри! – не втрималась дошкулити Оленка.

- Головне, що він прогавив мене! О нещасна моя доля Останнього Розгортувача Простору! Він ще у книжковій лавці пообіцяв мені – мовляв, не хвилюйся, котику, я знаю, як Червона Кнопка діє і у просторі і поза простором, пообіцяв мене повернути додому у мою країну Лонів. А сам… мене прогавив! Мене поцупив місцевий крадій шоколаду і я вже був тут у в’язниці із крадієм, як злочинець…

- Ти нахабний кіт! Причепився до мене «негайно відправ у країну Лонів!», а я сам і світу білого не бачив із-за свого комп’ютера… Казав тобі потерпи хвильку… Я роздивлюся що тут до чого…

- Ага, роздивився, і підсів на коктейль щастя! – злословив Принц. - Ти знаєш, скільки мені, Володарю Живої Червоної Кнопки, Хранителю Зібрання, прийшлося крутитися у чужих світах, поки ти насолоджувався помийним щастям!

- Досить, хлопці! – майже криком зупинила суперечку Оленка, в її голосі тремтіла сльоза. – Я, мабуть, чогось не розумію! Один вухастий кіт вже побував скрізь, де тільки можна і знає всі шляхи-виходи… Другий, геній відра і швабри, знає, як діє кнопка… А ми стоїмо у кошмарній темряві і чекаємо, поки нас залиють тут шоколадом… Моя мама, вже, мабуть, побачила, що мене немає у ліжку… Ой, щось діється неймовірне… Які ви всі…

В темноті настала моторошна тиша і підлітки зрозуміли, що руки розірвані. Кожен у цій смоляній темряві опинився сам по собі…

Темнота – тінь великої Невідомості. Ніхто не може перемогти цю тінь, навіть якщо твоє прізвище Перемога… Найстрашніше із всіх потвор, що наплодилися у просторі і поза простором – це потвора самотності. Хто ти є один серед пустої темноти і холоду? Тому і заливають гарячим шоколадом в’язнів, неначе гарячою смолою, бо це найжорстокіше покарання – постати самотнім перед темрявою, яку не можна виміряти  ні розумом, ні душею. У самотніх немає точки відліку, щоб визначити себе, щоб визначити свою дорогу і орієнтири хороших чи поганих вчинків. Навіть на небі темноту засипають порошинками зоряного борошна, щоб світ не був не таким самотнім, щоб він бачив свої дороги і перехрестя, щоб кожен із нас відчував, що він не один серед темряви моторошної тіні Невідомості…

- Де ти, Оленко? – запитав Роман.

- Я шукаю тебе, але знайти не можу, – повторювався голос дівчинки десятки разів у відлунні стін шоколадної темниці.

- Я теж шукаю тебе, але не можу визначити, куди рухатися…

- Ой-йо! – заверещав під ногами коронований Принц Мізерності, - визначайтесь, але не топчіться по мені! О, я нещасний принц, моя доля… До речі, я в темноті бачу не погано. Тому я і є Хранитель Зібрання Одинокого Лона. У моїй країні старість настає, коли ми втрачаємо зір. Тому всі жителі поважного віку сліпі, а я їх хранитель і охоронець. Розумієте, як важливо мені бути не тут, у чужих світах, а у себе дома, там де мене потребують, там де я необхідний, там де мене не жбурляють куди попало, там, де по мені не топчуться, там де я Принц, а не нахабний кіт…

- То зведи нас у купу! – прямо таки наказав Роман, - А я вже тебе відправлю додому…

У стороні дверей щось ляснуло і в темницю увірвалася гаряча пара розтопленого шоколаду.

- Швидше збираймося! – захвилювалась дівчинка, - шоколад заливають, значить вже настає ніч.

(далі буде)

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.12.2012 Проза / Казка
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (Початок)
30.12.2012 Проза / Казка
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (закінчення)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
11.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Синє, майже чорне
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
Казка Про красу
05.04.2013 © Тетяна Чорновіл
КВІТЧАСТА КАЗОЧКА
28.12.2012
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (продовження)
21.12.2012
ЛИЦАР ЗОРЯНОГО ЧАСУ (6.Таємниці астрономії)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 116  Коментарів:
Тематика: Казка, Розгортач Простору
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
03.12.2011 © Т.Белімова
11.12.2016 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди