Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.12.2012 07:09Казка
Фантастика  Для студентів  Для дорослих  Для дітей  Для вчителів  Для школярів  Про друзів  Про прекрасне  Про дружбу  Про красу  Про добро  Про казку  Про дитинство  Про життя  
00000
Без обмежень
© Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ

закінчення

казка у дві руки

Юдов
Опубліковано 30.12.2012 / 14754

Мандрівники притиснулись до купки і Лесь намацав Червону Кнопку принца.

- Не дивуйтесь, - повідомив він, - кнопка із позапростору діє не так, як у звичайному просторі. а навиворіт. Ми тапер знаємо шлях, і можемо кнопкою керувати. Це вже не будуть потаємні бажання когось із нас. Це буде шлях до феї Кошмарки. Вона є відправною точкою всіх наших мандрівних негараздів, то ж уперед назад додому!

Лесь натиснув кнопку і…

Троє друзів не встигли і оком моргнути, як опинилися у іншому вимірі, от тільки там було так само темно, як і в шоколадній в’язниці. Крізь густу моторошну ніч де-не-де проглядалися криві силуети велетенських дерев. По сірому небі пропливали рвані хмари, формуючи лячні візерунки. Ні місяця, ні зір не було видно. Оленка і Рома стояли, тримаючись за руки, а у русявому волоссі дівчини завис вухатий принц. Він розплющив спочатку одне  око, потім інше, ніби боячись дізнатися, де знаходиться.

- Невже ми знову тут – в цьому жаб’ячому лісі? – спитала розчаровано Оленка.

- Зараз дізнаємось! – писнув Розгортувач. – Лесь, мабуть, щось переплутав, коли писав в уяві формулу своєї Червоної Кнопки!

- Я нічого не забув! – пролунав у пітьмі голос хлопця. – Моя кнопка така ж, як і твоя…

Раптовий порив сильного вітру змусив підлітків стиснути руки міцніше, і опинитися одне від одного ще ближче. Почувся протяжний неприємний звук, схожий на виття невідомого звіра.

- Не треба було мені винаходити ту кнопку… – мовив він раптом. – Відтоді моє життя стало неспокійним, а голова наповнена такими думками, від яких її щодня розпирало!

Друзі не встигли нічого відповісти, бо зловісний гул наближався, перетворюючись на поліфонію сотень дрібніших, моторошних звуків. Вітер став перехоплювати дихання і збивати з ніг. Оленка і Лесь обнялися і затремтіли, як малі діти. Навіть Розгортувача, який побачив за своє життя стільки різних просторів, пройняв несподіваний панічний страх. Він кутався у волосся дівчинки і лоскотав тремтячими лапками їй шию.

- А я думала, що ви особливі дітлахи! – почувся нізвідки скрипучий пронизливий голос. – Я так довго шукала діток із нестандартним розумом та бажанням, а отримала… звичайнісіньких підлітків, які самі не знають, чого хочуть, чи, точніше, знають, але ці бажання такі банальні! От ти, дівчино, ти мрієш, як і всі дівчата, про красиве життя, дорогі обручки та смачні цукерки! А ти… ти, дурний хлопче! – у тебе такий супер-мега-талант, а ти заглядаєшся на тупих барбі та граєш в азартні ігри! О, до чого ж нудний цей світ людей! І навіть тут, у нереальному просторі та позапросторі ви умудрилися зустрітися і, ще чого доброго, сподобатися один одному!

- Хто ви? – вигукнула Оленка. – Покажіть своє обличчя! Чому ви ховаєтеся?

- Ви справді цього хочете? – промовила невідома жінка.

- Не лякайте нас! – сказав Лесь. – Ми Вам нічого поганого не зробили. Ми просто хочемо додому!

- Дивіться! – проскрипів голос і навколо в мить стало світлішати. Тепер було чіткіше видно манекени голих дерев, схожих на сухі вивернуті коріння, а там, звідки лунав дивний голос, з’явилася велика світло-сіра пляма. Вона спочатку спалахнула яскравим світлом, а потім потьмяніла і освітила фігуру високої худорлявої жінки, одягненої в екстравагантну чорну сукню із червоними бантами. Оленка глянула на її обличчя і заверещала – воно було сухе і поморщене, як у столітньої баби, а замість двох очей, у незнайомки їх було аж три! У пелехатих чорних пасмах дрімали головами вниз мініатюрні летючі миші.

- Це вона… – шепнув на вухо дівчинці Принц. – Кошмарка…

- Хто ви? Не робіть нам зла! – вигукнув Лесь.

- Я та, яку всі бояться. Мене ніхто не бачив, але всі в мене вірять. Мною лякають неслухняних дітей, я насилаю кошмарні сни на тих, у кого нечиста совість… Ох, і багато ж справ у мене! – зітхнула фея. – І навіщо я тільки марную на вас свій час!

- А й дійсно – навіщо? - спитав Лесь. – Відпустіть нас додому.

- Е ні! Ви можете мені ще пригодитися. Хоча бажання у вас такі банальні…

- А що тут такого? – обурилася Оленка. – Що поганого у тому, щоб хотіти ласощів чи простого щастя? Краще бути такими злими, як Ви?

- Краще бути злою, ніж дурною! – самовпевнено промовила Кошмарка. – Ви, певно, не знаєте моєї історії? Так от, колись я була звичайною школяркою, але на відміну від своїх однолітків я могла бачити те, чого не бачили інші. Ніби всі були сліпі, а я – зряча. Та одна темна чаклунка дізналася про це, позаздрила мені, заманила мене у темний ліс і зробила з мене потвору! Натомість сама стала юною і вродливою! Тепер я можу охопити зором мало не увесь світ, але взамін я маю бути страшною!.. негарною… – останні слова вона промовила  подавленим, майже тремтячим голосом. – Я думала, може, і у вас є щось таке, чим ви могли б заплатити за свою молодість і красу!

Підлітки аж підскочили, не розриваючи обіймів.

- До речі, у вас мав бути мій м’ячик-розгортувач! – продовжувала фея. – Цей маленький телепень… Я так люблю ним жбурлятися, коли мені немає що робити! – і Кошмарка зареготала глухим сміхом.

- Я не віддам свого друга! – сказала Оленка. – Не віддам!

- Тоді, може Леся віддаси, га? – спитала вона, блиснувши розширеними зіницями.

Раптом земля злегка колихнулася – таке враження, ніби починався маленький землетрус. Котик-клубок згадав про волохатого Лорда, якого вони залишили у шоколадному місті. Але хто ж це насправді так важко і шумно ступав по лісі?

Кошмарка перестала сміятися і якось прищухла. Шум важких громових кроків чувся звідусіль, неначе хтось наближався відразу з усіх боків. Фея стала тихо скиглити.

- Он, які ви підступні діти! Через вас мене упіймали. Він давно за мною полює і таки вислідив…

Тріск дерев, гупання, що спричиняло трясіння землі, вщухло, але нікого видно не було. У лісовий пейзажі дерев-коренів нічого не змінилося.

- Ти щось розумієш? – збентежено спитала Оленка і притулилася до Леся. Останній Розгортувач-вухань відразу причепився  до голови дівчинки і закутав себе у її волосся. Він співав про своє «о, я нещасний і мізерний, я і моя доля»…

- Нічого не розумію… – відповів хлопець.

З усіх сторін лісу здійнявся вітер, підняв у повітря мілкі сухі гілки, наче чиїмсь подихом, і довкола залунали слова невидимки, розрізаючи простір грубим і владним голосом.

- І що мені тепер робити? – спитав Хтось.

Принц витягнув вухасту голову із розкуйовдженого волосся дівчинки і голосно заявив:

- Доставити мене додому! Ось що треба робити в першу чергу. Я вже невідомо скільки віків блукаю у просторах через таких, як Ви – невидимих, невідомих і незнаючих що робити! Одні розгортають простір, інші його згортають, а Ви взагалі не знаєте, що робити! Коли б Ви знали що робити, моя нещасна доля Останнього Розгортувача…

- Я не у вас питаю, шановний принце, - перебив котика Хтось, - я питаю у прекрасної  феї…

- Прекрасної? – перепитала Оленка, - Яка ж вона прекрасна? Вона злюка і потвора!

- Я не вірю пліткам! – сказав Хтось. – Я знаю, що вона найкрасивіша жінка на світі. У неї щирі і лагідні очі, у неї яскраві і добрі мрії…

- У неї аж три ока і звуть її Кошмарка! – Оленка дивилась на яскраві банти феї, а та затулила руками обличчя і присіла на репаний пеньок. Довкола знявся громовий сміх.

- Ха, ха, ха! Тебе, дівчинко, звати Олена Перемога, і що ця назва тобі дала?  Коли ти десь перемагала? Ти навіть в школі не вчишся, як потрібно і задніх пасеш…

Котик замуркав на вухо.

- Я ж тобі відразу казав, що ви, люди, не відповідаєте своїм назвам…

- І ти туди ж! – обурилась дівчинка.

- Тихіше, - заспокоїв балаканину Лесь, - Тут щось відбувається неймовірне. Цей «Хтось» задумав щось важливе…

Громовий сміх затих, натомість залунав спокійний поміркований голос.

- Слова і назви не відтворюють суті. Слова несуть лише пояснення і емоції. Суть цієї феї, яку ви помилково називаєте Кошмаркою, в її дівочій красі, яку колись давно насильно викрали і, ставши феєю, вона мусить нести свій хрест. Вона бачить все на світі, окрім мене. Мене вона бачити не може, бо я Невидимий Грім.  А я її бачу такою, яка вона є – чарівною, вродливою і доброю дівчинкою, і я її кохаю…

- Ааа, то ти її не бачиш, такою якою вона є, тому що кохаєш її! – ставши у майже офіційну позу, залучився до обговорення Принц.

- Ні! Я кохаю її, тому що бачу такою, якою вона є!  Я не маю очей, щоб бачити мілке, я не маю тіла, щоб відчувати біль, не маю стільки вух, скільки у вас, принце, тому я бачу, відчуваю і чую лише суть та істину.  І питаю у прекрасної феї – що мені тепер робити?

- Я не хочу тебе бачити! – схлипуючи на пеньку, відповіла фея.

- Ти мене і так не бачиш, це твоє прохання я виконав… - погодився  Грім.

- Я потворна, стара, зла Кошмарка!! Мною лякають дітей! Повір дітям – з їх уст мовить істина…

- Діти перебільшують свої страхи. В дитинстві навіть яблуко бачиться розміром кавуна…

- Відпусти мене… – тихо мовила фея.

- Ні, - твердо відповів Грім. – Я весь свій вік полював на тебе. Ти передбачила мене на багато кроків уперед, але завжди ховалася від неминучого. Дякувати цим дітям, ти на хвилинку відволіклася від своїх могутніх талантів і я тебе упіймав… Що ти задумала зробити з цими дітьми, що так захопилася і не помітила мене?

Фея Кошмарка підвелася з пенька, повернулася своїм страхолюдним виглядом до дітей, що так і стояли стулені один до одного. Діти тримали на своїх плечах Розгортувача-Принца, який вже посмілішав і всівся у позу мислячого кота…

- Я хотіла відібрати красу і молодість у Оленки так, як колись це відбулося зі мною, - страшно посміхнулась фея, - та, мабуть, цій дівчинці пощастило.  Заглядаючи ночами у вікна людей я натрапила на щоденник Олени Перемоги і подумала – навіщо їй краса та молодість, коли вона нічого не хоче знати про свій світ і не цікавиться навчанням. Виросте пустою лялькою, яку будуть використовувати лише, як організм…

Від слів Кошмарки Оленці стало моторошно, соромно і огидно, але фея говорила те, про що Оленка лише могла здогадуватись потаємними бажаннями, але зізнатися собі боялась. Кошмарка говорила правду.

- Під руку потрапив блукаючий принц, як на щастя – Останній Розгортувач Простору, і я прорахувала всю цю мандрівку сюди. Лишилося тільки позбавитись її друзів… Я дійсно захопилася і забула про тебе, точніше, про твоє всепоглинаюче, безкорисливе кохання, яке, неначе освячена зброя, висіло наді мною весь час, щоб відтяти мені голову…

- Мені потрібна ти вся, а не лише твоя голова… - сказав Грім.

- Навіщо я тобі потрібна? – спитала фея, а очима тим часом пронизувала Оленку, ніби востаннє роздивляючись свою мрію.

- Ти знаєш це краще мене, – мовив Грім. - Кажи, що тепер мені робити?

- О, якби ж ти міг повернути мені красу і молодість! Але ніхто, ніхто не світі уже не здатен зробити цього! Це можна зробити тільки самій і тільки злим шляхом, скориставшись своєю чаклунською владою… Така тепер моя доля.

- Долю можна змінити, – відказав Грім, – але тільки за умови, якщо ти сама цього хочеш. Долю живих істот формують саме їх таємні бажання, такі, про які вони часто і самі не здогадуються, чи у яких бояться собі зізнатися. Колись ще юною дівчиною ти дуже ображалася на всіх за те, що тебе не розуміли, називали тебе дивною. Ти накопичувала образу в своїй душі, і от із часом в ній укорінилося згубне бажання отримати владу над всіма тими, хто тебе не сприймав, ба більше – над усім світом! Отже, ти стала злою феєю через свої ж потаємні бажання…

Кошмарка важко зітхнула, опустивши голову на груди.

- Ти правий, Громе, – сказала вона. – Коли людям чогось не вистачає у своєму реальному світі, вони прагнуть знайти це в інших просторах та світах. Але разом із цим  вони знаходять і розплату… За все в житі треба платити!

Кошмарна фея гордо випрямила свій тонкий стан і якось жалісно прищурила усі три ока.

- Я згодна! – вигукнула вона. – Забирай мене з собою, добрий друже, щоб я більше ніколи не бачила цих дурних і нікчемних людей!

Знову раптовий порив вітру захопив голі дерева-корені в свою шалену круговерть. Біля Кошмарки і підлітків з’явився височенний сріблястий стовп ущільненого повітря. Він був схожим на велетенський вихор, а повітря, що перекручувалися у ньому проти годинникової стрілки – на бурхливі морські хвилі. Фея простягнула до нього довгі кістляві руки…

- А що ж буде із нами? – вигукнув принц і висунув кирпатого носика із-під Оленчиного волосся. – Зачекайте! Не покидайте нас!

Та ніхто нікого уже не міг почути, бо простір згортався без кнопки. Наївно думати, що простором керує якась Червона Кнопка на грудях котика, який має десяток вух.  Хтось набагато могутніший керує і простором, і долями. Яким би відповідальним  і самовідданим не був Принц Великого Мізерництва, довіряти простір випадковому натисканню на кнопку Велика Сила світу не дозволяє. Лише в окремому випадку нашим мандрівникам було дозволено побувати у кількох світах, побачити іншу сторону життя. А тепер досить. Пора додому… Марно натискав Роман своїм пальцем на кнопку Розгортувача, марно прораховував свої програмні налаштування – котик лише хіхікав, йому було лоскотно. Простір сам себе згортав.

Уявіть собі поета, який за допомогою вишуканого ліричного слова може розгортати душі людей, розчулювати їх потаємне і сокровенне, але який і сам не знає дороги, якою повести цих людей, хоч і коронований талантом та силою творчості. На кого тоді надіятись загубленим у світах темної Невідомості людям, коли їх душі робляться відкритими і вразливими? Інколи нам хочеться віддатися на поталу тим випадковим поетичним настроям, але для кожного визначений свій шлях, що малюється зорями на небі. Не треба тієї дороги лякатися, бо вона для кожного рідна і неповторна.

Із глибини зім’ятого повітряного паперу потягнулися кілька волохатих рук і освітилася потворною щасливою посмішкою голова дикуна Лорда. У нього на губах блистів шоколадний глянець. Він ухопив Принца Розгортувача за спину і весело повідомив:

- Я виграв двадцять п’ять мільярдів тон шоколаду і купив двадцять п’ять мільярдів шоколадних міст! Уявити собі не можеш, Принце, я щасливий від того, що мене вигнали із країни Лонів!  Я тепер керую отим жаб’ячим  оркестром,  а їхній Магістр особисто готує мені коктейлі щастя… Бачиш, яка різна доля у нас з тобою!  Тебе я мушу закинути назад у твою домівку, ти будеш охороняти зібрання старих сліпих Лонів, а я - бавитися із шоколадними дівчатами! Їм вже байдуже, що я потворний. Вони вже придумали новітній стиль краси і моди –  Дикі Монстрики!

- А що то за стиль такий? – здивовано запитав Роман.

- Ага, Ромо-Лесь, і ти хочеш побачити? Значить тобі додому ще рано! Я змінив правила в шоколадному місті і всім засудженим тепер амністія! Натомість генерала поліції залили шоколадом по пояс і він тепер стоїть серед площі, як пам’ятник-бюст самому собі! Його щохвилини поливають сонним шоколадом, щоб не чути, як лається…

- А як же страшні ночі? – спитала Оленка.

- Ми з моїми дівчатками працюємо над цим. Скоро ночі теж будуть гарні і спокійні… Я володар тих ночей, тож постараюся!

На цих словах Лорд потягнув руками котика і Романа за собою. Так простір поглинув їх перелякані очі.

Довкола вирували зоряні порошинки Великого помелу, поступово зникаючи у вирі Всесвітнього танцю. Оленка згадала про маму. А простір розгортався у знайому площину – з’являлися будинки і вулиці, ліхтарі і дерева, засвічені червоною фарбою вечірнього сонця.

Оленка опинилася на лавці біля свого під’їзду,  з повними кишенями смачних цукерок.

Бабуся-сусідка ледь не впала від несподіванки із протилежної лавки.

- Хай йому біс! Звідки ти взялася, Оленко? Я, мабуть, вже не добачаю, але щойно на лавці нікого не було…

- Точно ви не добачаєте!  Я ось повернулася із кондитерського магазину…

І Оленка як доказ витягла жменю цукерок…

Бабуся похитала головою.

- Біжи скоріше додому! Бо твої батьки місця собі не знаходять! Збираються йти і подавати тебе у розшук. От молодь пішла! Що хочуть, те і роблять… Нікого не питають. Що воно буде далі? Мабуть скоро кінець світу…


З тих пір пройшло чимало часу. Оленка стала дорослою жінкою. Вона лікує тварин. Щось у її житті вдається, щось ні. Але вона до чарівності любить котів, захищає їх від жорстокого ставлення, навіть створила благодійну організацію «Котяча мрія». Їй котики завжди когось нагадують і вона інколи з ними розмовляє, як людьми…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.12.2012 Проза / Казка
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (продовження)
03.01.2013 Поезії / Гумореска
Мандрівник
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Казка Про життя
18.01.2014 © Світлана Нестерівська Індіго Лана
Казка про зоопарки
30.12.2012
РОЗГОРТУВАЧ ПРОСТОРУ (закінчення)
19.10.2012 © Бойчук Роман
Легенда про осінь
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 107  Коментарів: 1
Тематика: Проза, казка, Розгортувач простору
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.12.2012 15:42  Сон Блакитного Сонця 

мені подобається 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
18.09.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди