Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.01.2013 10:42Повість
Про життя  Про добро  Про природу  
20000
Без обмежень
© Анна Порядинська

Світ від кінця до краю

частина четверта
Анна Порядинська
Опубліковано 18.01.2013 / 15008

День п’ятнадцятий

Сьогодні за планом має бути похід на натуральні газовані джерела у форматі великого марафону: ― «Чотирнадцять кілометрів в один кінець, чик-чик, о восьмій годині вечора повернемося назад». Андрюшончик сказав, що якщо подужаємо добігти до джерел за дві години, то він тоді остаточно переконається в наших силах та ризикне потім пройти сорок чотири кілометри за один день, а також зварить завтра рисову кашу з курагою. І ось ми із Сарделлю, дві перестаркуваті тітки, в примарній гонитві за славою та зеленнооким втіленням юного грецького бога, припустили підтюпцем долинами та узгір’ями, вгору-вниз, вгору-вниз, періодично переходячи на біг, мокрісінькі мов хлющ, а язик вже навіть не за плечима, а десь на рівні коліна... Дійшли за дві години, тобто зі швидкістю у сім кілометрів за годину. (імітуючи щирість говоримо: ― «Андрійко, чудовий ритм, нам дуже, дуже подобається»). Особисто я почуваюся монстром та гігантом, й принципово не бажаю анічогеньки знати про кенійських марафонців. 

Біля джерел на нас вже звично чекали самарські самаритяни Сергій з Андрієм. Випили їхній компот з жимолості та домовилися, щоби на вечерю риба була, та ― шубовсть в мінеральні води. 

Ніколи в житті своєму не бачила, щоб з-під землі била натуральна газована вода; коли нахиляєшся зачерпнути мінералки, ― відчутно щипає за обличчя. Називають джерела дуже промовисто - Аагськими нарзанами. 

Потім ходили до водоспаду, хоча справедливіше було б сказати, повзли, оскільки дорога була жахливою: брудною, слизькою та з практично бездоганним перпендикулярним нахилом. Мусиш триматися за мотузку та спускатися у протиприродній спосіб: рачкуючи назад спиною. 

На Камчатці, повторюся, дуже гарно усюди, та ти цю красу ще більше починаєш цінувати, оскільки можливість спостерігати всі шедевральні види досягається ціною неймовірних фізичних зусиль. Ось начебто водоспад як водоспад, та, після тридцятихвилинного лазіння, це ― мега-водоспад-водоспадище!

Зворотною дорогою наштовхнулися на цілісіньке поле чорниці та жимолості, причому жимолость була розміром зі сливу (так, правду казав Інтернет, не збрехав...). Лягаєш животом на землю, милуєшся вулканом та в цей час двома руками ягоди до рота загортаєш. 

Кажуть, що ведмеді якось дуже технічно засмоктують в себе ягоди з кущів, та так, що лише одні листочки залишаються. Ось такі вони спритники, ці ведмедики.

Висо так захопилася збиранням ягід, що не відгукнулася на заклики Андрійка: 

― «Чик-чик, нам час рушати, бо інакше на восьму годину вечора не встигнемо», ― та залишилася одна-самісінька посеред цього ягідного поля. А ми із Батарейкою заговорилися та... Соромно мені, коротше кажучи... 

Катюха нас наздогнала через півгодини: смертельно ображена та перелякана, проте від гарячої вечері вирішила не відмовлятися.

Самарські бандити не підкачали, й на вечерю знову була горбуша. Цього разу запікав рибку наш персональній гід-повар: у нього, нарівні із порошковим пюре, тушонкою та рештою малоїстівних концентратів, знайшлися якісь спеції, тож вийшло просто божественно. Проковтнули разом із пальцями. 

Чик-чик знову розчулився, прохопившись, між іншим, що ось, мовляв, як це знаменито ходити з молодими дівчатами (це він про нас). 

Потім він, щиро сподіваюсь, що без жодного побічного асоціативного зв’язку, розповів смішну історію, як дві подружки пенсійного віку (по сімдесят п’ять та сімдесят років відповідно) з Німеччини придбали собі путівки на Камчатку, щоби помилуватися на тамтешні красоти. Бабусям сказали, що на Камчатці на них чекатимуть шик-блиск-красота, тра-та-та, тра-та-та, асфальт біля трапу та повний сервіс. Кажуть, що бундесові пенсіонерки виграли згодом скажену купу грошей у турфірми...

День шістнадцятий

Хоча ми і здали норматив на швидкість бігу на пересіченій місцевості, вихід у зворотній путь все одно було призначено на сьогодні. Андрюшончик, щоб він був здоровий, десь роздобув свистунця, перетворившись на такого собі Мартина з дудочкою. Так що тепер ми все робимо по сигналу: 

«Сні-да-нок!», «Під-йом!», «При-вал!», «В гір-ку-у-у!» . 

План «чик-чик, зараз швиденько поснідаємо та о восьмій вечора будемо на місці», як завжди, благополучно провалився. 

Сходили знову до джерел, познайомилися з молодими вченими з Москви (у них гід «топ-топ-топ і якось та дійдемо»; ну до чого ж нам пощастило з Андрійком!), під’їли чистенько всі ягоди в радіусі одного кілометра, не менше, від нашого будиночка, побраталися навіки із самарськими бандитами та вийшли приблизно о третій годині дня. А йти дуже не хотілося...

Врешті-решт, природно, йшли у суцільній темряві, із ліхтариками, й тому навіть не зауважили, що тією ж самою дорогою. 

На ночівлі зустріли нашу куховарку Юльку: вона саме супроводжувала до Наличевого на тиждень групу невдячних сімейних зануд, котрі майже нічого не хотіли їсти, пленталися абияк, та й взагалі, хіба їх можна порівнювати із нами!.. 

Сльози, соплі, заздрість... 

Ех, але ж нам ще день дороги та все, край, Камчатка закінчується! 

Традиційно, спальних місць нам знову не вистачило, так що нас із Висо підселили до єгеря в будиночок. Хоча єгер хропів та, як би це елегантно висловитись, дуже натурально пахнув тим самим горезвісним руським духом, проте людиною виявився доброю, розповідав про приручену лису та показував фотографії жуків, якими він захоплюється, зробив уже понад тисячу знімків та видав пишнобарвний фотоальбом настільного розміру, шукайте на прилавках. 

Оце життя в людини: ходиш собі лісом, споглядаєш-контролюєш, де з’явилося свіженьке ведмеже лайно, де куріпочка пройшла, чи де міст зробився непридатним, а потім, по селектору, розповідаєш всі ці новини колегам-подільникам, які десь недалечко, в радіусі п’ятдесяти кілометрів теж бурлакують.

День сімнадцятий

Вранці Андрюшончик безрезультатно свистів приблизно десять хвилин; від думки, що час нашої подорожі добігає кінця, прокидатися не хотілося. Ми рухалися навмисно повільно: мляво, ледве-ледве пакували свої речі, не поспішаючи снідали, йшли, заплітаючи ноги, не пропускали жодної ягоди, милувалися кожним листочком... 

Та все одно для нас ці двадцять кілометрів пролетіли, наче за одну мить. Дорогою зустрічали туристів, які дибали нам назустріч; ми дивилися на них начебто із презирством: ― «Новачки!», та, насправді, із невимовним сумом: ― для них вся мандрівка ще попереду... 

На останньому привалі чай був особливо смачним, а сало з крекерами: ― будь-яка фуа-гра з фіговим варенням в порівнянні з таким салом ― ніщо, фігня повна. 

На «базі» нас чекали: дружелюбний травознавець в екстравагантних штанях, життєрадісний Коля та, гм, батько нашого Андрюшончика із невдоволеною міною, бо ж він теж досвідчений гід-похідник, й тому вважає, що ми повинні були прийти ще до полудня, а не о шостій годині вечора. 

Такий ось чик-чик. Але ж з кучерями він ще красивіший. Е-е-ех.

Ми із Сарделлю мали наполеонівські плани щодо цього вечора: заманити Андрійка до нашого теплого басейну, підпоїти пивом та... Та його татусь не відпустив. 

Та й взагалі, виявилося, що базар уже закрито, в магазині риби не купити (така вона, гірка правда життя, соцреалізЬм). Тож ми вдалися до крайнощів: купили в магазині все, що нас не налякало. Проте аргентинське вино було явно того ж китайського виробництва, що й яблука. Ми з Висо навіть жодного бокалу не випили. Та що там Катька, ― я, навіть я не випила жодного бокалу. Нудьга! 

Так і заснула в сльозах.

День вісімнадцятий

Скільки ж ми всього не встигли, страшно подумати... Толбачик, Дзендзур, Голубі озера... Горілий, знову ж таки... Боже, як же не хочеться звідси їхати, хоч плач. 

Вранці до нашого готельчика приїхав Чик-чик в людській подобі: модні штанці, піжонська курточка, кеди, ― повний глянець (й лише очі видавали в ньому непогамовного камчадала). 

Чи ж буде він нам писати? (Коли ми з ним грали в «контакт», його варіантами було: «бОлет» та «рИтузи»).

Та-а-ак, ми з Катериною вже плануємо з’їздити до Пітера, того, що на материку...

Коля, в результаті, за руки й за ноги намагався витягти нас з номера, бо ми встали в положення Х, та аж ніяк не хотіли нікуди звідти йти. Добре хоч, що Коля не знав достеменно, коли саме у нас літак, ― він гадав, що на годину пізніше, ― а то б не бачити нам базару з ікрою та рибкою як своїх вух. 

Ми швидше за кулю помчалися на ринок, не маючи часу на роздуми, закупили там майже весь асортимент, навіщось придбали купу магнітів на холодильник, та ― прожогом до аеропорту ― все ж таки встигли отримати останніми свої талони на посадку. 

Гарячі обійми, щирі обіцянки писати, приїздити, любити вічно… 

Грає прощання слов’янки, трап піднімають...

День як день

Метро, ліфт, стіл, електричний чайник, ніж та виделка, ноутбук, стілець, унітаз, диван…А чи є вона, Камчатка? 

м. Київ 17 січня 2013 року
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.01.2013 Проза / Повість
Світ від кінця до краю (частина третя)
19.01.2013 Проза / Оповідання
Манікюр в Парижі, або шлях воїна
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
11.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Синє, майже чорне
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
Світ від кінця до краю
17.01.2013
Світ від кінця до краю (частина друга)
18.01.2013
Світ від кінця до краю (частина четверта)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 88  Коментарів: 2
Тематика: Проза, повість, кінець світу, Камчатка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.01.2013 01:42  © ... для Недрукована 

Дуже Вам вдячна за гарні слова Одразу ж хочеться запитати: а Ви там зустріли Андрійка? :)

 17.01.2013 17:01  Недрукована для © ... 

Суперовий текст!
Купа вражень (щойно повернулась з Камчатки))), гарна історія, гарно написана, гарно лягла. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +90
ВИБІР ЧИТАЧІВ
06.01.2012 © Т. Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
11.12.2016 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди