Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
03.02.2013 15:24Мандрівки та туризм
Мелодрама  Для бабусі [для дідуся]  Для школярів  Для студентів  Для дорослих  Про життя  Про добро  Про сучасність  Про красу  Про землю  
20000
Без обмежень
© Анна Порядинська

Норвегія, або Все, що я знаю про воду

Частина 1
Анна Порядинська
Опубліковано 03.02.2013 / 15249

Мені давно хотілося до фіордів, потоптати їх ногами. І, нарешті, влітку зібрались — я, моя вірна супутниця Висó (ви ж пам’ятаєте, вона — Катя) і Бояна (сербка, отакі там імена, у сербів).

Треба відразу сказати, що в Норвегії все добре, проте є дві проблеми, таких собі два «Д»: дощі і дорожнеча. Від першого ми запаслися водонепроникними куртками, а від другого — зареєструвалися на сайтах безкоштовного хостингу.

Тим, хто не в курсі, поясню: існує величезна кількість сайтів, що дозволяють так чи інакше заощадити на ночівлі та які, як бонус, не тільки зберігають бюджет, але і вселяють віру в людство. Принцип простий: члени спільноти погоджуються надавати одне одному нічліг. Реєстрація на сайті не тягне за собою жодних зобов`язань, ви просто створюєте свій профіль та чекаєте на гостей або ж, навпаки, шукаєте, де б переночувати в іншому місті. Хтось згоден впустити в свій будинок зо п`ять студентів-автостопників, хтось може запросити в гості на вечерю, а хтось — просто зустрітися та розповісти щось корисне і цікаве про своє рідне місто, то справа хазяйська.

Розібратися в тому, з ким маєш справу, дозволяє не лише інформація, надана про себе користувачем, а також система коментарів. Мовляв, «чудовий хлопець: прихистив нас в себе на три ночі, навчив грати на губній гармошці, готувати курку-масала, матюкатися на суахілі та запросив на весілля троюрідної сестри», або, навпаки: «приволочився о другій ночі п`яний, нагидив у вазу та поцупив рушника».

Вперше я почула про хоспіталіті від одного приятеля, який мав дійсний статус членства в такому  клубі та запросив мене на «сходку». Члени клубу періодично організовують зустрічі у своєму місті. Кількість людей, готових надати притулок сторонній, абсолютно невідомій їм людині, вразила мою уяву.

Нормального вигляду чоловік несподівано заявляє, що, оскільки він живе сам-один, а квартира велика та за неї сплачує контора, то чому б не допомогти ближньому? Тим більше, завжди є з ким піти ввечері перехилити стаканчик, поїхати за місто на вихідні або досліджувати ще незнайомі закутки. Та й взагалі, його часто вдома не буває, так що жодних незручностей: залишаєш для гостей ключі та просиш двері зачинити. У мене від почутого на голові волосся ворушилося...

Я тоді винаймала квартирку спільно з подружкою. Тож чом би й ні — ми з нею вирішили іноді надавати свій диван нужденним. Природно, я не відповідала на всі запити, але хто тільки на цьому дивані не спав:

і мандрівні майбутні метри американської прози,

і журналістки, які хвалилися знайомством із самим Шнуровим та мріяли взяти інтерв`ю у Деріда,

і кандидати в прем`єр-міністри Італії (втім, таких там — кожен другий).

Мені також доводилося користуватися чужою гостинністю. Добре пам`ятаю незабутній прийом в Бретані: хлопчик, який сам колись доїхав з рідного Кампера на велосипеді до Лівії, того разу зустрів мене з друзями на вокзалі, привіз до рідного дому, де нас нагодували вечерею з п`яти змін блюд, а наступного дня щедро обдаровував бухтами, мостами, гирлами річок та мегалітами околиць. А чого вартував прийом у сина португальських дипломатів, чия двоповерхова квартира біля Сінтри більше була схожа на музей, аніж на житло простого серфера?

Ось і зараз, прямуючи до Норвегії, не підготувавши як слід маршруту та нічогенько не зарезервувавши, списалися з двійком-трійком каучсерферів.

В Осло нас зустріла парочка: македонський режисер-фахівець з творчості Ібсена, весь такий три дні неголений, у тертому оксамитовому піджаку, та високий рудий юнак з гніздом на голові та «лійкою» на ремені. Обидва  цілком очевидно потерпали від похмілля. Богема, що й казати.

Житло виявилося відповідним: велика, із складною системою коридорів, задимлена квартира, населена трьома холостяками, затятими курцями (один, на щастя, був у Сальвадорі, й ми не мали честі зустрітися).

Тут би нам із Катею (Бояна повинна була приїхати пізніше) одразу ж розпрощатися, з делікатними поклонами шаркнути ніжкою та сказати, мовляв, хлопці, вибачте, але у нас на тютюн алергія, або зовсім забули, що ми вже зарезервували машину, отож, поїдемо просто зараз, або передчуваємо напад епілепсії й нам краще відразу заночувати в госпіталі. На жаль, натомість нами опанувала якась нетипова легкодухість, й тому, скорботно поставивши валізи в куточку, ми витягли подарункову пляшку віскі. Офіційні особи приймаючої сторони відразу засяяли, а ми тихесенько позадкували до виходу, побажавши господарям позбутися головного болю та домовившись зустрітися перед вечерею.

Надвечір розпатланий фотограф дематеріалізувався, а разом з ним і півлітра віскі. Режисер заповнював порожнечу половиною пляшки, сигаретним димом і децибелами балканських мотивів. Сказав, що зараз приїде посол Македонії, й почнемо бенкетувати. Посол з`явився не сам, а у супроводі ще одного літра віскі. Шансів виспатися ставало все менше.

Годинник на міській ратуші пробив на дванадцяту, сповістивши про північ, та на вулицях Осло  все ще було ясно, як серед білого дня, а ми сиділи на терасі якогось кафе в центрі міста, смакуючи коктейлі. Поруч розташувалися троє африканців в растаманських шапках (ми з Висо охрестили їх працівниками дружнього посольства) та з неприхованою зацікавленістю прислухалися до нашої бесіди.

Після того, як сусіди вкотре розсміялися жартам від нашого столу, моя подружка обернулася до них та з властивою їй люб`язністю поцікавилася, звідки вони родом. Тільки-но ми зійшлися на тому, що немає значення, де ти — на Ямайці або в Норвегії, як в повітрі миттєво виник електричний розряд, македонці схопилися і сказали, що ми йдемо.

Потім був ще якийсь клуб з багатьма залами, стилізованими або під західно-американську закусочну, чи під їдальню, чи під курильну кімнату в Порт-Саїді. Тільки в повітрі висіла напруга.

Заковика, як з`ясувалося, була в африканцях. Пристойні дівчата з ними не розмовляють. Тільки остання наволоч приятелюватиме з цим непотребом. Саме так відомий космополіт, який спеціалізувався суто на норвезькій драматургії, і висловився. Особливо наголошував на образливості подібної поведінки в присутності високо-уповноваженого представника Македонії. Виходило так, що публічний прояв расизму дипломатичного скандалу б не викликав. Отаким не простим був режисер!

Після всього почутого ми, звісно, забрали свої валізи та відправилися до готелю. О третій ранку. О четвертій пари сивушних спиртів почали розсіюватись, і режисер взявся друкувати істеричні 

sms-ки, повні каяття. У відповідь хотілося відіслати номер рахунку, куди можна переказати грошей для заспокоєння совісті, проте я утрималася, бог з ними. Серце у мене відхідливе, хоча коментарі залишила.

Після п`яти годин сну в готелі на нас чекало багато приємних сюрпризів.

По правді сказати, від Осло я нічого особливого не чекала, але місто вразило та залишилось для нас міражем — спекотною столицею країни вікінгів.

Нехай твердять, що там всього три сонячних дні на рік, які ми саме і застали, — я не вірю. Для мене Осло — місто, де, вийшовши з офісу о шостій (акцентую, що на катері, який йде на острови, ми познайомилися з працівником пенсійного фонду, який з роботи вийшов ще о третій годині), а через півгодини вже можна зривати з себе труси і бігти купатися в дзеркально чистій воді фіорду. І хоча багато хто так і чинить, та пляж чомусь не засипаний трусами, а також не перекочуються там вітром целофанові пакети. Вийшовши з порома, люди якось розтікаються всюдибіч по острову, кожен знаходить собі затишну бухточку і смажить там собі барбекю в тиші та спокої. У магазинах навіть продають одноразові мангали — ємність з фольги з вугіллям і решіткою. Підпалюємо і споживаємо.

Якщо ж не хочеться на острів, де цвіте шипшина, і навколо плавають човни, то можна сісти на метро, ​​й через п`ятнадцять хвилин ви — вже на озері, швидше на системі озер. А там — хоч рибальте, хоч колами ходіть, хоч на ровері катайтеся — кілометри лісу й, знову ж, мінімум людей на квадратний кілометр.

Беручи до уваги, що темнішає, так, щоб вже зовсім, остаточно, годині о другій ночі (а світає, відповідно, о третій), — часу насолодитися радощами життя хоч відбавляй. До півночі норвезькі дівчата вдягають ще більш короткі шорти, а замість шльопанців стають на запаморочливі підбори, й — хто заховався, той сам винен!

Взагалі народ простий, живе відкрито, без зайвого самокопання. Ібсена не знають, Мунка не люблять. «Подорож на Кон-Тікі», як і раніше, залишається національним бестселером.

Мені один знайомий розповідав, що якось пішов до лісу на лижах побігати і зустрів там короля. Може, ми також його зустрічали — я погано вивчила фотографії вінценосної родини, тому не знаю. Точно бачили парадний виїзд тракторів з королівського палацу. Три штуки, пирхаючи, виїхали через браму, яку притримували драгуни в чорних волохатих шапках, і покотили кудись у справах.

Тим часом бари гримлять музикою, двометрові блондини виникають за кожним поворотом, й смачне морозиво навішують півкілограмовими порціями, але треба їхати далі. Фіорди чекають на нас.

Так, наступного дня до нас з Висо приєдналася сербська подружка Бояна, і в повному складі ми рушили в дорогу.

Не буду розповідати в подробицях, як ми в бюро автопрокату вкотре успішно підтримали міф щодо репутації жінки за кермом, скажу тільки, що коли ми нарешті виїздили звідти, персонал  у повному складі махав нам рукою і, можливо, навіть потайки хрестив нам спину.

Отже, дорога! Треба сказати, що у нас був план, навіть два. Але за жодним з них ми не пішли.

Наша трійця мчала в бік Хенефосса. Дорога стрічкою в`ється вздовж води і з кожним поворотом стає все красивіше і красивіше. Протистояти спокусам сирен було неможливо, тож ми попрямували до якогось супермаркету, накупили солодкуватого сиру кольору вареного згущеного молока, ковбаси з оленини, бебі-морквини, смачного хліба й... отетеріли: пікнічок обійшовся нам десь в п’ятдесят євро. Це нам, звичайно, не завадило насолодитися видом, розтягнувшись на травичці, але змусило задуматися.

На яйлу ми поїхали якоюсь дуже красивою сільською дорогою — вздовж води та через ліс. Природа поступово дрібнішає, на зміну дерев`яним хатинкам приходили відверті землянки, а потім і взагалі почалася тундра. Біля Хардангервідда все ще лежав сніг, а ми, в шортах і майках, розпалені після Осло, радісно грали в сніжки та часом дико верещали, опустивши великий палець ноги в крижану воду.

Проїхавши ще трохи, ми звернули до водоспаду Верінгфоссен — величезної ущелини, в якій  гатить вода з 182-метрової висоти. Система тунелів дає змогу спуститися до самого долу, проте ми цього робити не стали, бо хотіли проїхати більше першого дня — і, мабуть, дарма. Я б усім радила зупинятися в готелі, що розташований нагорі, та погуляти більше довкола — ми туди зазирнули: мисливський будинок з північних казок.

Ну, а ми поїхали далі, в бік Нурхеймсунда та заночували в якомусь кемпінгу на березі озера. Як у справжніх туристів, у нас не було з собою нічого. Дерев`яний будиночок — хютте — на трьох коштував приблизно сотню євро плюс по 100 крон (близько 15 євро) за постіль. Умови можуть суттєво відрізнятись, але скрізь, де ми зупинялися згодом, було дуже затишно і комфортно. Всередині є все аж до кавоварки, щоправда, кажуть, якщо за собою не прибрати, то можуть потім, заднім числом, зняти грошей.

Вранці ми нарешті дісталися до Нурхеймсунда, поруч із ним є дуже гарний водоспад — Стейнсдалсфоссен. Особливо здорово, що за нього можна зайти — там, де потік води відхиляється від скелі на достатню відстань, зроблено оглядовий майданчик. Так що можна пройти під стіною води і подивитися крізь неї на місто. Життєдайну пульверизаторну ванну гарантовано!

Ми мали намір облаштуватися на ніч в Бергені, до якого від Нурхеймсунда вже всього-нічого —  зо дві години їзди, та дідько нас смикнув повернути з дороги, щоб заїхати до баронства Розендаль, куди ми нібито вирішили не їхати. Місце, звісно, красиве: перепливаєш Хардангер-фіорд на поромі та потрапляєш в рибальське село біля підніжжя гори. Ферми, зелені луки, овечки. Ну і, власне, баронство: будиночок, садочок, квіточки. Одним словом, якщо ви ще не відвідали 79 замків і 58 абатств та приїхали до Норвегії більше, ніж на два тижні, — можна заїхати. Проте якщо ж — відвідали, або ж на все-про все у вас менше десяти днів, то не гайте часу, рушайте напрямки до Бергена!

Про те, що Берген — ворота до царства фіордів, ви прочитаєте в будь-якому довіднику. Ще його називають Містом Дощів, і повірте мені, — не дарма.

У нас в Бергені було дві мети: піднятися на фунікулері на оглядовий майданчик та з`їсти найсмачніший у Норвегії хот-дог. Так і зробили, але задоволення отримали тільки від першої справи. Сосиска ж виявилася якоюсь ватяною, і, можливо, це віддзеркалює загальну ситуацію з їжею в Норвегії. Та з норвежцем, який ці сосиски нахвалював, я, про всяк випадок, більше не дружу.

Коли ми приїхали до Бергена, дощу не було, тож нам неймовірно пощастило прогулятися знаменитою набережною, зазирнути до двориків Брігге, насолодитися заходом сонця в порту та  ще й поласувати рибкою на ринку. Та ще нам пофортунило знайти місця в хостелі, розташованому  в самому центрі. Так що гуляти було дуже зручно. Наступного дня з самісінького ранку зарядив дощ, але ми все ж піднялися на Флуйен і навіть щось з гори побачили. Спускатися вирішили пішки і зустріли групу дітей: такі ґудзики років по п`ять дряпались вгору, всі в гумових чоботях та вітрівках, з рюкзаками, запнутими водонепроникними попонами, — виховання вікінгів, одним словом. Потім ми ще не раз дивувалися діточкам, які грають у футбол під проливним дощем, велосипедистам років десяти, які з`являлися з туману і в ньому ж зникали. Так норвежців ще від народження гартують з переконаннями, що погода — це просто стан душі, ну і ще прийнятний одяг. Ми постаралися якнайшвидше засвоїти цю норвезьку аксіому, оскільки дощ як почався, так і не закінчувався, а туман, який залишався, коли з неба не лляло, можна було зачерпувати відрами.

З одного боку, було прикро, що особливо не погуляєш, тим паче по мокрих скелях, та й у віконце не багато побачиш, з іншого — туман надає пейзажу романтичних та неприступних обрисів  північних саг. Згодом фотографії тих озер, що ми бачили по дорозі до Ферді, незмінно спричиняли у всіх приглушені стогони та приплив бажання їхати туди негайно. Тролі десь поруч. Та ще — водоспади Хюльдефоссен і Халбренсфоссен.

Дощ не вгамувався і наступного дня. Ми з`їздили в найзахідніше місто Норвегії Florø —  вимовляється начебто як Флуро (чесно кажучи, більшість географічних назв я так і не подужала). Це місто, в якому гроші пахнуть найсильніше, ніж деінде: основним джерелом багатства регіону є «срібло морів» (оселедець) і «чорне золото» (даю три спроби). Флуро також слугує відправною точкою для багатьох пішохідних маршрутів. Можна займатися океанським рафтингом або поплисти на острів Кінн, де відбувається костюмований фестиваль Кіннаспелет. Ніколи не шукаючи легких та простих шляхів, вирішили забратися на вершину Брандсйоясен, звідки відкривається вид на Флуро та два фіорда (ми, звісно, один одного ледве бачили, а про фіорди і мови бути не могло, при такому тумані). Три години вгору мокрим лісом і по слизькому камінню. На довершення, нас декілька разів обігнали старенькі років по сімдесят. Що ще потрібно для підняття настрою? Хіба що подивитися в Інтернеті, що саме ми не побачили з гори...

Однак наш оптимізм розповсюджувався не тільки на погоду, але і на все людство, тож ми знову вирішили ризикнути скористатися гостинністю каучсерферів. Цього разу на нас чекав Ґерт — німець, хіпі у відставці, власник ферми на березі озера. З ним нам пощастило просто неймовірно! Оскільки діти вже дорослі та з дружиною давно розлучився, й новий шлюб поки що не планує, Ґерт бере активну участь у житті Нордфьорда — він і яхт-клубом керує, і регати організовує, і за маяками стежить, і на дуді грає. У своєму ідеально організованому будинку він відвів для нас  другий поверх, де для кожної з нас знайшлася окрема кімната, і щоб остаточно нас убити, витягнув спрутоподібний апарат для сушки взуття: агрегат, від якого відходять труби-щупальця. Чіпляєш на нього все своє мокре взуття, і тепле повітря висушує його, поки ти чай п`єш. Кажуть, таке приладдя є в кожному пристойному норвезькому будинку, в школах та інших казенних місцях. Виживають, як можуть. До речі, ще у Норвегії повсюди підлога у ванних з підігрівом. Дуже приємно.

Наша віра в краще виправдалася за всіма статтями — погода теж покращилась, і Ґерт доставив нас у Молей, звідки ми прогулялися до маяка. Дорогою Ґерт розповів понад тисячу байок про місцевих жителів та їх звичаї. Крім тролів, основне населення Норвегії цілком толерантно ставиться до абсолютно реальних різноманітних озерних та будинкових чоловічків. Й підтвердженням цьому є безліч бувальщин з життя всіх цих «вигаданих друзів». Існують також і справжні документи: щоденники, власноруч написані всіляким дрібним чортовинням. Ґерт казав, що знайшов в своєму будинку на горищі і в підвалі такі зошити з дивовижними історіями, складеними домовиком. Воно, звісно, зрозуміло, що в Норвегії в умовах довгої зими та найнижчої в Європі щільності населення з’їхати з глузду, мабуть, зовсім нескладно, але щоб так...

Всі маяки вже давно автоматизовані: лампочка самостійно загоряється в потрібний момент без участі людини, тож держава вирішила передати частину маяків деяким асоціаціям, що за ними доглядають, і за це можуть використовувати об`єкти собі на втіху. У будиночку доглядача ми нарахували п`ять спалень, що разом з диванами складало вісімнадцять ліжко-місць, і все це можна зняти за якісь анекдотичні гроші — двісті крон на день (приблизно тридцять євро). Заковика в тому, що до маяка можна або припливти, або прийти пішки від найближчого (кілометрів п`ять) селища. Ну і відповідно, якщо раптом шторм, злива та інша метушня, то заїхати можна на вихідні, а простирчати тиждень. Ми ж там просто випили кави, перекусили хлібом з ожиновим джемом та  кинулися далі — до інших бухт та тропічного вигляду піщаних пляжів.

Ось тільки ідея пожити тиждень на маяку нам в голову запала. Є навіть всілякі «honey moon» маяки на двох.

До вечері ми хотіли купити рибки, щоб підсмажити її на решітці у Ґертовому саду. Та купити рибу  виявилось зовсім не просто в місті, де кожен другий рибалка. У супермаркетах свіжої риби не продають, а рибні лавки рано зачиняються. Як варіант, можна завжди запримітити який-небудь рибальський корабель: продавати свій вилов начебто не мають права, та натомість можуть просто дати пару рибин  добрій людині. Такі ось особливості, звичаї.

Ще ми розсмішили Ґерта пропозицією купити вина — в звичайних магазинах немає нічого алкогольнішого за пиво. Я мала хибну думку щодо монополії, що держава просто бере шалені мита, та тут все набагато гірше: продаж алкоголю ексклюзивно дозволено в мережі Вінмонополен, причому ці магазини є далеко не в кожному місті, працюють вони якусь смішну кількість годин, а в дні релігійних свят і зовсім зачинені. Як жити? Норвежці, звісно, й тут не сумують: багато хто виготовляє вдома сидр або пиво, ба навіть жене самогон. Останнє — нелегально. Втім, мені розповідали, що в школах, на уроках хімії, дохідливо пояснюють схему перегонки. Тому що  монополія — монополією, а масових отруєнь хочеться уникнути.

Увечері до Ґерта в гості прийшов його сусід, з яким вони разом реставрують човен. Вони познайомилися років тридцять тому, коли Ґерт тільки-но приїхав до Норвегії. Тоді вони разом займалися органічними агрокультурами. Розповіли безліч смішних історій про те, як їх підозрювали у виробництві наркотиків, що на ринку дивовижні овочі та особливо трави ніхто не купував, а хліб, який вони випікали з домішками усякого зілля-бадилля, теж викликав підозри. А нині Ґерт сам-один вирощує біля будинку марихуану, і ні в кого, окрім його власних дітей, з цього приводу не виникає жодних питань.

Одним словом, на білій фермі нам дуже сподобалося, й тому ми неохоче поїхали звідти. Тим більше, знову зарядив дощ!

м. Київ 3 лютого 2013 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.01.2013 Проза / Есе
Маленька Віра - мрія інтуриста
04.02.2013 Проза / Есе
Кольорові спогади з виставки
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Дарія Китайгородська / Мандрівки та туризм
Червоно-біле серце Сакартвело
30.11.2016 © роман-мтт / Культура та мистецтво
Глядачі, упередженність і зомбі (і ще про гроші та смаки)
22.09.2016 © Ольга Шнуренко / Мова та література
Вступ до поетичної майстерності
03.07.2016 © Вікторія Івченко / Журналістика та ЗМІ
ВИПРОБУВАННЯ ЧАСОМ І ОБСТАВИНАМИ
03.07.2016 © Галина Галіна / Політика та суспільство
Спадок (31)
Мандрівки та туризм Про землю
04.02.2013
Норвегія, або Все, що я знаю про воду (Частина 2)
03.02.2013
Норвегія, або Все, що я знаю про воду (Частина 1)
21.08.2012 © Тетяна Белімова
Там, де нас нема
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 142  Коментарів: 1
Тематика: Публіцистика, мандрівки та туризм, Осло, Норвегія, фіорди, автостоп, Берген
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.02.2013 21:09  Тетяна Белімова для © ... 

Анно! Дуже сподобалося! Ефект присутності досягнуто! Не знаю, чи прагнули ви цього добитися, але так чи інакше, атмосфера подорожі відтворена настільки реально (із маленькими колоритними подробицями, назвами, іменами), щоб мимохіть виникає відчуття співучасті у ваших мандрах. Дуже сподобалася ідея маяка для двох (на тиждень) - суперромантично!!! Не сподобалося - перманентний дощ із туманом, дорожнеча і прояви расизму...
Коли була у Сербії, теж не могла звикнути до Міланів-Драганів-Деянів, але найбільше мене вразило ім"я Вук - Вовк по-нашому, отак запросто - як тебе звуть? - Вовк. Хоча в нас є такі прізвища!
Успіху вам! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +41
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
24.04.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди