Іще стоїш...
Торкаючись плечима синіх ліній
На висоті засніженого даху,
Ступаєш в невідомість, божевільний,
Зрікаючись зв’язку із власним страхом.
Щезають, завмираючи із криком
Істерик малолітніх відголоски,
Театр школи, хтось за руки смикав
І вихованням переймався жорстко.
А вулиці! Як прихисток щоночі,
Щедріших педагогів не буває!
З тюремних вікон - небо, ледь молочне,
Матрац під ліжком видається раєм.
Важке нестерпно, висотою тисне,
Хоч вільне, недосяжне, синє небо,
Дивитись в нього хочеться, навмисне.
Іще стоїш? Не рухайся. Не треба.
м. Кривий Ріг, 2013р
