Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
02.03.2013 11:43Оповідання
Драма  Про життя і смерть  
20000
З дозволу батьків
© Вернигор

Ніч унизу

Частина II
Вернигор
Опубліковано 02.03.2013 / 15618

Одного дня чоловік прийшов додому пізніше за свою дружину. Так сталося вперше за дуже довгий час. Тим не менш він пришов всього лише на п’ятнадцять хвилин після неї. І сама Марія вперше прийшла додому пізніше восьмої. Було вже біля десятої вечора. Але жоден з подружжя не видзвонював іншого, обоє вони думали, що інший вже вдома. Зайшовши до квартири, Велеслав, мабуть, всього лише вдруге за своє подружнє життя побачив дружину заплаканою. Чоловік зразу ж подумав, що це через нього, бо він не попередив дружину, що запізниться.

- Вибач, що не подзвонив. Час якось непомітно минув, коли я сидів у сквері на лавці. Я справді всього лиш сидів там і трохи задумався. Схаменувся, коли вже стемніло. Вибач будь ласка, не плач. Я зроблю чаю.

Дружина була майже незворушна. Вона не могла дивитись на Велеслава.

- Не треба чаю… - тремтливим голосом сказала Марія. Вона сиділа в кухні за столом, поки чоловік роззувався. Потім він зайшов до кухні і сів навколішки біля її стільця, взявши дружину за руку.

- Я знаю, що тобі дуже боляче через мене… І зі мною. Ти повинна мати те, що хочеш, а я не можу тобі цього дати. Я не можу тебе відмовляти від розлучення.

Марія його перебила.

- Не треба, припини. – сказала вона ледь чутно. – Боляче зробила я. Не хочу тобі брехати. Хоча сама собі не вірю.

- Маріє, в тебе нема жодної провини переді мною.

- Ти помиляєшся. Але як же важко сказати… - сама до себе прошептала жінка.

- Що сказати? – Велеслав стиснув її руку міцніше від нетерплячості.

- Я зрадила тебе. Сьогодні. Щойно… Здається, справді щойно. У клініці. Мені здається, що вийшовши звідти, я зразу увійшла до квартири. Дороги додому ніби й не було.

Почувши це, Велеслав й сам забув, що відбувалося хвилину тому, і що він робив увесь день. Тільки тепер він помітив, що його дружина була на підпитку. Чоловік мовчав, відпустивши руку Марії. Але вона підхопила його руку і притиснула її до себе. Проте йому це вже було неприємно.

- Тепер твоя дорога відкрита. Ми можемо розлучитись. – зітхнувши, мертвим голосом відповів чоловік.

Дружина не заперечувала Велеславові, хоча сама не хотіла розлучення. Потім вона розповіла йому, що ще до весілля, коли вони зустрічались, на дні народження своєї подруги вона кілька разів цілувалась з якимось знайомим хлопцем. Це добило чоловіка. Але він не викричався, не випустив емоцій, а, як завжди, стримався. Що тепер йому залишилось? Батьків нестало ще за два роки до того, а в селі пустував старий занедбаний дім, до якого пан Воронко аж ніяк не хотів повертатись.

Коли подружжя вже розлучилось, Велеслав сказав Марії на прощання, що йому дуже жаль, але він не зможе її коли-небудь пробачити.

Після розлучення самотній подавлений соціолог змінив номер свого мобільного, продав двокімнатну батьківську квартиру і за ті гроші купив однокімнатну на сьомому поверсі новобудови. На роботі Велеслав просив не говорити його новий телефонний номер і адресу колишній дружині, якщо вона запитає. У новій квартирі він дозволив собі доволі дорогий ремонт з тих грошей що залишились, а ще на решту придбав меблі та побутову техніку, основним експонатом серед якої був той сорокадвохдюймовий телевізор, перед яким Велеслав просиджував і дні, і вечори, і ночі. Він сидів дивлячись в екран, але дуже часто бачив лише образ своєї колишньої дружини. Йому бракувало її ніжності і ласки, але цього йому бракувало навіть, коли вона була поруч у кінці їхнього подружнього життя.

Було вже близько одинадцятої, а Велеслав так і лежав на своєму м’якому дивані не перериваючи тривожних роздумів. За тих два роки після розлучення він ні разу не подзвонив колишній дружині, і хоча кожного дня мав такий намір, беручи до рук телефон, згадував, як боляче і несправедливо вона з ним вчинила. Але більш боляче йому було від того, що вона таки не пробувала його знайти і поговорити. Місяць тому він побачив її з вікна маршрутки, вона проходила повз зупинку. Тоді йому так захотілося вийти й обійняти її, але він був затиснений всередині чужими спинами і животами, і все відбулось так швидко, що чоловік навіть не встиг сказати водієві не від’їжджати.

Одинадцята минула. Наступила північ, а надворі було майже так само задушливо, як і вдень. У приміщенні температура була на градус нижча.

Велеслав лежав на дивані й думав про те, як добре було б кудись поїхати: в гори, на море, за кордон… Вони з дружиною збиралися поїхати в Європу, вибирали готелі, готували маршрути, шукали туристичні агенства. Сам Велеслав тепер не міг при всьому своєму бажанні податись до такого місця. Він жив на одну лише зарплату. Йому пощастило, що від батьків у нього залишилась квартира, яку він зміг продати, але заощаджень, яких вистачило б на комфортний відпочинок, у Велеслава вже не було. Він міг хіба що дім у селі продати. Але чоловікові не хотілося тим займатися. Він не був жадібним до грошей, а після розлучення взагалі втратив будь-яку ціль у житті. На свою зарплату Велеслав купляв продукти, одяг, платив за комунальні послуги, за інтернет, за проїзд у маршрутках. Ось так із зарплати майже нічого не залишалося, а що лишалося, чоловік відкладав на непередбачувані витрати. Він працював рівно на те, щоб вижити. Він бачив лише дім і роботу. І схід сонця. Вікно його спальні виходило на схід. Велеслав того й вибрав ту квартиру. Вільні квартири на східній стороні будинку тоді були на другому, третьому, сьомому і десятому поверхах. Він вибрав сьомий.

Було вже п’ятнадцять на другу ночі. Чоловік вже годину намагався заснути, але було занадто жарко і занадто самотньо. І знову почала мучити спрага. Велеслав піднявся з дивана, пішов до кухні, відкрив холодильник і взяв пляшку з мінералкою. Він перехилив її кілька разів, роблячи по три-чотири ковтки. Потім знову звалився у свою зім’яту постіль. О-пів на другу з надвору почувся шум, хтось викрикував нецензурні слова, намагався співати якісь пісні тюремного характеру, було чути, як розбивалося скло два чи три рази і як гавкав собака. Хулігани… Хтось з нижчого поверху почав висловлювати своє незадоволення через вікно і отримав за це кілька адрес, куди йти, і кілька погроз, щоб йти швидше. Через хвилин десять приїхала міліція, і хулігани начебто розбіглися, але потім знову почали волати і грубіянити темним вікнам новобудови. Велеславові не дуже заважав той шум, але його дратувало те, що люди взагалі можуть так поводитись. «Які ж нікчемні й жалюгідні істоти», - думав собі чоловік. З кожною хвилиною його терпіння згасало. З нижчого поверху до хуліганів вже ніхто не звертався. Велеслав підірвався з ліжка, натягнув шорти і майку, вийшов з квартири і пішов сходами вниз. Навіть і не соціолог міг би зрозуміти, що конфлікт був неминучий. Чоловік вийшов з під’їзду і біля освітленої нічними ліхтарями доріжки побачив за дерев’яним столиком двох молодиків, що допивали вже не першу пляшку горілки. На траві валялося безліч недопалків та іншого сміття. Велеслав хоч і тримав емоції останніх років у собі, але все-таки і тоді намагався бути стриманим. І взагалі, коли він помітив, що ті молодики його побачили, то навіть забув, що збирався робити.

- Ти на шо вилупився, мудило? – запитав один з молодиків.

- Глухий, блять, чи шо?! – агресивно вигукнув другий «джентльмен» і піднявся з лавки.

Велеслав почувався, як в історії із сусідським собакою. Він бачив себе абсолютно безпомічним перед тими двома особами. Для чого він взагалі з дому вийшов?! Погарячкував… І через це вляпався. Ось тому Велеслав завжди старався бути стриманим і не піддаватися негативним емоціям. Але пізно було думати, він стояв беззахисний перед ворогом. Один з тих двох молодиків був худим і мав мішки під очима, схожий на наркомана, сам на сам Велеслав міг би з ним справитись, але другий, що був трохи нижчий за худого, привертав увагу своїми габаритами. І вдвох ці особи становили значну загрозу для чоловіка. Він ні з ким не бився з тринадцяти років. Нічого не відповівши на запитання хуліганів, Велеслав хотів дременути назад до під’їзду, хоча навряд чи встиг би, оскільки, щоб відчинити двері, треба було набрати код, але, крім того, він не знав, що хуліганів було троє. І коли пан Воронко вийшов з приміщення, один з тих молодиків якраз справляв свої природні потреби під будинком. Вже надумавши тікати, Велеслав побачив, як худий кивнув комусь головою. Чоловік не встиг обернутися, хтось міцно зловив його за шию. Соціолог почав пручатись, але вирватись не міг. Худий підійшов збоку і копнув його в зад. Це було не стільки боляче, скільки принизливо. Потім худий ще раз дав чоловікові копняка під зад, і того разу це було так само боляче, як і принизливо. Хуліган продовжував копати Велеслава, хоча й сам не дуже добре тримався на ногах. Габаритний стояв збоку і дико сміявся, наказуючи худому бити точніше, бо його удари потрапляли не тільки по ягодицях, гомілках і стегнах їхньої жертви, а й по ногах того типа, що тримав чоловіка за шию. Велеслав сильно пручався і худий, виснажившись, не міг по ньому попасти. Габаритний підійшов ближче, схопив чоловіка міцніше і плюнув йому на голову. Потім ще раз і ще раз, і ще раз. Такого Велеслав взагалі не чекав, це було для нього найгірше, найпринизливіше. Чоловік остаточно переконався, що в істот, які над ним знущалися немає ні честі, ні гідності, ні права на існування. Той, що тримав Велеслава також плюнув йому на голову. А худий і собі почав плюватися на всі сторони, але інші двоє попросили його припинити. Тоді габаритний заїхав коліном чоловікові в обличчя, потім ще раз. Полилася кров. Той, що тримав Велеслава, зарядив йому кулаком у вухо, після того взяв його за волосся і врізав тим самим кулаком в око. А качок добряче вдарив жертву в живіт. Воронко впав на коліна і задихався. І тоді хтось сильним ударом ногою зарядив йому в обличчя, так сильно, що чоловік аж на спину перекинувся. Тоді він повернувся на бік, затулив обличчя руками і піджав коліна під себе. Лиходії копали чоловіка з усіх сторін. Він уже навіть не відчував, коли вони перестали його лупцювати. У вухах звучав якийсь шум. Якийсь хриплий шум, наче з телевізора. Але Велеслав все ще лежав на асфальті. Він не знав, він не міг почути або побачити, чи є хтось біля нього, проте зробив спробу піднятись. Йому вдалось стати на коліна і спертись ліктями на асфальт. Але тут пришкандибав худий і сильно зарядив ногою чоловікові в промежину. Це було дуже боляче. Велеслав знову впав на бік. Його болів живіт. Після того останнього удару він обробився, як немовля. Але це вже було неважливо. Він вирішив не робити більше спроб піднятися, поки не впевниться, що тих хуліганів нема поблизу.

Чоловік пролежав на асфальті ще хвилин десять. Потім близько двох хвилин намагався підвестися на ноги. Було вже десять на четверту ночі. Велеслав з великими зусиллями добрався до ліфта. Він вперше за два роки користувався в цьому домі ліфтом. Зайшовши до квартири, Велеслав направився в душ. Він боявся скидати білизну, боявся бачити, як йому нашкодили, не хотів дивитися, на те, як сам обробився. Чоловік глянув у дзеркало, на обличчі були гематоми, очі понапухали, і через це йому важко було розгледіти інші свої травми. Було важко вдихати повітря, бо у правому боці щось кололо. Було важко стояти, ноги підкошувались. Тіло було в синцях і засохлій крові, обличчя і руки також були в засохлій крові. Ніс був зламаний, але зуби залишились на місцях, хоча деякі понадщерблювалися. Губи теж порозпухали. Велеслав все-таки наважився скинути білизну, але із заплющеними очима. Він став під напір води, не дивлячись вниз на своє тіло. Йому хотілося відключити свою свідомість. Було дуже соромно за себе. На запухлі очі навертались сльози, наче в дитини. Велеслав знову згадував свою колишню дружину. Вона могла б його розрадити. Але її не було. І він почувався жалюгідно через те, що його так побили. Побили не як чоловіка, а як тварину. Він вже не стримував сліз і заплакав, як тоді, у десять років, коли його покусав собака, але все-таки не переставав думати про Марію і про її подвійну зраду… Враховуючи своє становище, чоловік вирішив, що та зрада може бути виправдана тим, що він завжди був таким жалюгідним, як в момент, коли його лупцювали. Якби це трапилось п’ять років до того, то все одно відбулося б так само. А навіть якщо це не виправдовувало Марію, то виправдовувало дещо інше – те, що вона, як і він сам, і як ті хулігани, всього лиш людина, а людина, як видно, ніяким чином не ідеальна, і, як видно, ніщо не ідеальне, крім наших думок. І як би там не було, Велеслав усе одно її не розлюбив і вирішив пробачити, хоча не знав чи має це якесь значення для когось, крім нього самого.

Чоловік вийшов з душу і навіть не обтирався рушником. Він пішов до холодильника і вийняв звідти лід і мінералку. Усе це він робив дуже повільно, човгаючи ногами по підлозі. Шум у вухах затих, і через декілька хвилин Велеслав знову почув надворі голоси хуліганів. Хоча цього разу вони вже не так часто і голосно волали. Чоловік їх ненавидів. Він почув гавкіт собаки. Потім собака почав жалібно скавчати, йому явно робили боляче. Велеслав ще раз згадав про те, що ті недоумки не мають ні честі, ні гідності, ні права на існування. Ні права на існування… Так, він бере на себе сміливість стверджувати, що ті істоти не варті життя. А хто йому заборонить це стверджувати? Їм же ніхто не заборонив з ним так вчинити! От Велеслав і вирішив піти і заступитись за собаку, а якщо не встигне, бо пса вже не було чути, то принаймні помститись. Чоловік одягнувся, узяв ножа і залізну трубу від пилососа. Здавалося, втрачати було нічого. «А якщо все так і закінчиться»? – думав він. Велеслав гадав, що це було б занадто безглуздо. Якби ж добавити трохи героїчної романтики, як у кіно, у книжках… Він ніколи не був романтиком. Ще в молодості одна дівчина сказала йому, що він «людина без поезії». А Велеслав і справді не писав ні музики, ні віршів, ні малюванням не займався. І він відчув у собі тепер щось поетичне, щось романтичне. Він робить рішучий крок не заради себе… Чоловік повернувся до кімнати, витягнув із шухляди чорний маркер і написав щось на стіні.

Велеслав спустився ліфтом на перший поверх. Вийшов з під’їзду. Світло нічних ліхтарів здавалося набагато яскравішим. Чоловік йшов до дерев’яного столика і зупинився десь метрів за шість-сім перед хуліганами, так, як першого разу. Він дуже погано їх бачив, а вони його тепер і взагалі не помітили. Велеслав стояв на місці і важко дихав. Тоді набрався більше рішучості й попрямував до кривдників так швидко, як тільки міг. Хулігани були вже більше п’яні й не зразу відреагували на постать, що наближалася. Чоловік підійшов майже впритул до п’яної компанії, дуже швидко замахнувся залізною трубою і з усієї сили, що мав, вдарив того, що сидів найближче, по руці, і зразу ж, ступивши ще крок вперед, з такою ж силою вгатив трубою в голову іншому. Худий, що мав тепер зламану руку, намагався піднятись з лавки, але звалився на траву. Інший теж лежав на траві і тримався руками за голову. Залишився габаритний. Він підірвався з місця і зарядив чоловікові кулаком в обличчя. Велеслав упав. Здоровань притиснув йому коліном груди і ще раз замахнувся кулаком, але чоловік вдарив його ножем, якого тримав у лівій руці, в бік. Ніж не ввійшов у тіло, очевидно потрапивши в ребро, але качок голосно закричав і впав збоку. Велеслав був дуже виснажений і ледве піднявся на коліна. Він не міг знайти своєї залізної труби і через мить побачив, як вона виблиснула в руках у хулігана з пораненою головою, що підповз до неї і намагався піднятись. І в той момент габаритний схопив Велеслава за ту руку, в якій був ніж. Чоловік вдарив нападника ліктем в обличчя, але інший постраждалий, що забрав залізну трубу, зумів підібратися ближче і сильно вдарив Велеслава тою трубою прямо по шиї. Від того удару чоловік відкинувся в сторону і страшно захрипів. У ту мить він випустив з руки ножа, якого зразу ж схопив габаритний і вдарив ним Велеслава під праве ребро. Чоловік не міг голосно скрикнути, він все ще страшно хрипів. Спочатку він тримав одну руку в себе шиї, там, куди його вдарили, а потім схопився обома руками за живіт. Уся кров, що була на хуліганах і на Велеславові здавалася дуже темною, але та, що витікала в чоловіка з ножового поранення і просочувалася між пальцями рук, була просто таки чорною. Качок не розумів, що встромив ножа чоловікові в печінку, він просто бачив, що рана була дуже глибока, оскільки ніж увійшов у тіло майже по саму рукоятку. Лиходії дещо злякалася наслідків і втекли забравши ножа і залишивши худого, який потім теж накивав п’ятами, як міг.

Велеслав лежав на траві, втративши свідомість від больового шоку і від втрати крові. Була четверта ночі. Коли була бійка, ніхто з вікон вже не виглядав, але міліцію все ж викликали. Проте цього разу вони їхали довше хвилин на три-чотири хвилини. Чоловіка знайшли майже відразу, він був ще живим, але непритомним. У той момент він бачив себе десятирічним хлопчиком, що сидить на сходах свого старого дому в селі і гладить лютого Біма, а собака дивиться на нього добрими очима, висунувши язика. Велеслав востаннє вдихнув повітря ще до приїзду швидкої допомоги.

Особу чоловіка визначили, і в процесі негайного розслідування міліціонери зі свідками ввійшли до квартири Воронка. Двері були незамкнені, і світло в помешканні горіло. На стіні в кімнаті прихожі побачили напис великими літерами:

«Я вибрав ціль –

Терпіти біль.

Душевно і тілесно.

Несправедливо це було колись,

Але тепер це буде чесно».

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
02.03.2013 Проза / Оповідання
Ніч унизу (Частина I)
02.03.2013 Поезії / Вірш
Жнець
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання Про життя і смерть
25.04.2013 © Тетяна Чорновіл
Рядки неписаного щоденника
02.03.2013
Ніч унизу (Частина II)
31.12.2012 © Юрій Шеляженко
Втеча Діда Мороза
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 113  Коментарів: 6
Тематика: Проза, оповідання, Велеслав, хулігани, бійка, ніч
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.03.2013 14:32  © ... для Тетяна Белімова 

Блоги, на мою думку, актуальні, тільки коли використовуються справді відомими персонами. Інші люди, які заводять блоги, гадаю, страждають дефіцитом спілкування. Тому блог мені поки що ні для чого. І ще раз дякую за критику, буду розвиватись. 

 03.03.2013 12:50  Тетяна Белімова для © ... 

Знаєте, пане Вернигоре, буває так, що людина, не дуже вдала у прозових текстах, може написати ряд блискучих публіцистичних творів. Тут не треба далеко ходити за прикладами. Візьмемо Донцова, який своєю публіцистикою не лише виражав власні ідеї і впливав на становлення суспільної думки, а й навіть причетний до формування поетичної концепції таких відомих авторів, як Олена Теліга, Олег Ольжич, Євген Маланюк. Можна навіть сказати, що смерті двох перших - цілком результат його пропаганди (сам він і не думав дол...

 03.03.2013 03:50  © ... для Тетяна Белімова 

Ну що ж, почну. Про "патологічного невдаху". Чесно, не можу знайти у тексті жодних підтверджень таких слів. Людина сумлінно працювала на державній роботі, що в нас час дорівнює майже рабству, грубо кажучи. Фізична слабкість теж не ознака невдахи, думаю. Яке послання до читача? Ніколи не думати що з ним (читачем) нічого не станеться. Усе має наслідки, навіть вулична бійка (навіть згадати заворушення в одессі у 2000-х роках, це було щось пов`язане з національними подіями, результат - летальний, на очах у десятків людей). Чи повинен читач боятись? Так, звісно, нехай боїться, бо все може статися. Чоловік у творі бився проти нелюдськості і не справедливості. Якщо хтось зазіхає на твоє життя, то може заплатити і власним. І нарешті про прощення, воно все ж таки було. Ні, не обов`язково любити, щоб пробачити, варто розуміти, що ми не ідеальні, "ідеальні тільки наші думки". 

 02.03.2013 20:42  Тетяна Белімова для © ... 

По прочитанню твору виникає природне питання: для чого затрачено стільки зусиль і часу? Що ви хотіли зобразити у творі? Чим здивувати читача? Який посил до нього донести?

Твір про патологічного невдаху, який зациклений на особистих образах, і будучи викладачем соціології, примудряється знайти смертельну пригоду на свою голову...

Якщо це твір екзистенційної безвиході й неможливості досягти у нашому світі хоча б позірної подібності щастя, то чого він написаний таким скупим реалізмом? Загалом для опису такої п...

 02.03.2013 05:38  © ... для Каранда Галина 

Така вже моя фантазія. Або просто не допрацював. Буду старатись. 

 02.03.2013 04:59  Каранда Галина для © ... 

мені психологічний портрет головного героя видався якимось неправдоподібним... не стикується професія, думки і вчинки, особливо дивно, що він вдруге вийшов до тих хуліганів... ну, та це мені, я не психолог, може, хто розумніший скаже, що все виправдано. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди