Левко-Місто
Місто вже не спить.. Лише сонно потягуються віття дерев, струшуючи пилинки сну… Розправляють свої плечі дахи назустріч сонцю. Місто протирає заспані очі вітрин, позіває відчиненими дверима під’їздів, і чухає нечесану потилицю, на якій вмостились голубині зграї.. Місто вигинає свою спинку, якою роз’їжджають автомобілі, простягає руки звивистими вуличками, обіймаючи кожного перехожого. Складає ноги між деревами у парках та скверах..
Місто гріється на сонечку, ніби кішка по підвіконню… Місто любить котів.. Вони снують його руками.. Боками кудлатими труться об них, запускаючи пазурки попід шкіру..
Місто прокинулось, вдихаючи ніздрями-димарями аромати кави.. Потяглося змочити сухі губи у джерелах фонтанів.. І знову дивитись у небо…
Вона шнурувала черевички, і закинувши на спину смугастий ранець, бігла в школу… Дорогою зломивши віточку цвітучої липи, заманила джмеля за собою…
Любила, коли Місто підморгувало їй блискучими куполами церков. Вона натомість тішила його своїм дзвінким сміхом, а небо відбивалось у її джерельних очах…
Левко, як я люблю тебе! Її біляві кучерики звивались по вітру, а вона кружляла, простягаючи долоньки ввись.. Левко… Так Вона, ще малою, назвала Місто.. Уявляла його могутнім бронзовим звіром, чимось схожим на лева, що простягнувся пагорбом.. Левко.. Звучить так ніжно і тепло.. Це було її перше кохання, якесь таке ненав’язливе, легке.. Наче любов до полуничного морозива.. Але це почуття чомусь залишалося надовго…
За вікном лився дощ… Місто так сумувало.. Вікнами-очима текли струмені, з хлипом розбиваючись об бруківку… Вода бігла мокрою спиною, ніздрями парував дим, безсило стелячись туманом вгору… Місто ридало.. З його рук люди бігли до ротів-під’їздів, намагаючись сховатись там… Місто вишкірило зуби, що білявими склепіннями готичних соборів світились крізь туман… Ляснуло хвостом, і грім покотився його плечима і шипистою спиною…
Гірко…. Сумно.. Скорбно.. Місто плакало.. .
Білява небесноока дівчинка вже виросла… Її дрібні звивисті кучерики елегантно лягли локонами на плечі… Дзвінкий сміх змінила легка, дещо сором’язлива усмішка..
Вона поїхала у Столицю навчатись.. Турботлива, колись буде чудовим лікарем..
Стоячи біля вікна, засмутилась… Так скучила за рідними шпилями костелів, холодом кам’яниць, блиском бруківки, шумом дощу, ароматом кави.. За шоколадними кроликами, що готувались в майстерні, чудними вуличними артистами, заповзятими художниками, що брали штурмом місто, і за Містом.. Левко.. Як же вона скучила.. Так хочеться обійняти його, послухати, як б’ється Його серце-годинник на ратуші, як видихають ніздрі-димарі, як обіймають шерохуваті вулиці-руки.. Левко…
Вона колись запитувала мами, чи можна закохатись в Місто.. Та усміхалась, погладжуючи доньчину біляву голівоньку.. Яка ти в мене ще маленька - казала вона…..
А Дівчинка любила всім серцем.. І здавалось, Місто відповідало їй взаємністю…
Тепер вона далеко…. Місто так часто лляло сльози, що порівнювали його з центром Туманного Альбіону… Левко.. Луна відбивала у пам’яті Його ті слова…… Левко…
Наступила зима…. Місто вкрилось льодяною шкурою і одяглось в пухнастий святковий білий вовняно-сніжний светр, шапку хутряно-снігову, тапочки шерстяно-льодові… Пахло корицею і пряниками – Наближалось Різдво кольоровими ліхтариками, ятками обабіч оперного театру з медом і гарячим вином, червонощокою дітворою, дзвінкими колядками і туристами…
І Вона… Всіяна білими сніжинками-кристалами по золотаво-сонячному волоссі, що пахло медом… Тримаючи за руку чорнявого хлопчину, закохано дивилась вдаль…
Місто мружило від щастя кольоровими вогниками свої очі-вітрини.. Вигинало спину смугастою магістраллю, простягало бруковані руки-вулиці між задумливих кам’яниць, усміхалось гірляндами і кульками новорічної ялинки..
А Вона.. В душі та ж Дівчинка-закохана-в-Місто…
Подумки обнімала його, торкалась висі дахів, сонних дерев, голубів-пустунів і дрімаючих фонтанів…
Шепотіла тихо: люблю, тебе, Левко.. Так сильно люблю…
І я тебе.. Дуже-дуже.. Юнак усміхнувшись, обійняв Її…
А Місто…. Підморгнуло Їй святковим феєрверком.
Львів, 11.08.2011, 02:00
