Різдвяне бажання
Семилітній маленький хлопчик дивився у вікно. Він спостерігав за пухнастими сніжинками, що танцювали балет у повітрі, і тихо спускались на землю. Він дивився, як внизу дітвора ліпила снігову бабу, як хлопчики й дівчатка кидали сніжками одне в одного. Їхні радісні крики він чув аж на п’ятому поверсі.
Йому знову стало сумно. Він дуже хотів піти до них, покидатись сніговими кульками, повеселитись разом з ними. Але не міг. У нього не було друзів. Можливо, через те, що він бачив світ по – іншому: не дозволяв кривдити немічних звірят, знущатися над кішками, нищити рослини. Він відчував, що у них також є душа, і їм боляче. Через те його часто називали „мімозою”, „дівчиськом”, або ж „маминим синочком”.
Сьогодні Святвечір. Усі підуть колядувати, а він знову сидітиме сам біля вікна, і пальцем розмальовуватиме запотілі шибки.
– Оресте, ну вистачить вже там сидіти! Ходи, ось горіхи допоможи мені чистити!” – кричала до малого матір з кухні.
– Іду-іду, мам!”
Хлопчик підвівся, і пішов на кухню.
- Мамо, а чому у мене немає друзів? Чому мене всі цураються?” – маленький Орест дивився на маму сумними оченятами, і нахнюпивши губки, спитав:
- Хіба я такий поганий?”
- Ні-ні, що ти, синку! Ти ж знаєш – для мене ти найкращий з усіх на світі!” – і вона ніжно поцілувала його у маківку.
– А чому тоді зі мною ніхто не дружить?” – промимрив Орест собі під носик.
–Ну, розумієш, на світі є добрі і не дуже добрі люди, - почала мама, - і тому вони не можуть між собою дружити”.
– Значить, я поганий?” – перебив малий.
–Ні, ти добрий. Он, дивися: Маркіян не хоче дружити з тобою через те, що ти не дозволяєш йому кривдити безпритульного песика, який вештається у дворі. Бо ти є добрий, і розумієш, що так робити не можна”.
– А що, тоді Маркіян поганий?”
-Ні, він не може бути поганим, бо завжди має шанс виправитися.”
- А я колись знайду собі справжнього друга?”
– Неодмінно! Таких, як ти – безліч! Просто ви, напевно, ще не зустрілися.”
– Пошвидше б ми зустрілися. Мені так скучно самому,” – подумав Орест.
- Ой, дивись-но, я усе купила, а про масло забула. Сонце, збігай у магазин, купи. Гроші на столі, он там.”
Орест вдягнувся, замотав шалик, і пострибав східцями униз. Вийшовши на двір, він побачив своїх однокласників, що ліпили з снігу ракету.
Дивися, баба в штанях пішла!”, Мамин синочку, не заблудися!” – глузливо кричали вони услід йому. Та він вже навчився не звертати на це уваги. Він йшов, похнюпивши голову. Але раптом зупинився. Під його ногами лежала найпрекрасніша зірка: - срібна, обкладена діамантовими камінцями, і світилася, ніби справжня. Малий від несподіванки роззявив рота.
– Ц-це знак!” – вигукнув він.
Хлопчик підняв зірку, поклав у кишеню, і забувши, що має купити масло, щодуху побіг додому.
– Мамо, мам, дивися!” – він підбіг ще взутий і витягнув, як найцінніший скарб, зірку.
– Вау, яка гарна! У нас якраз не вистарчало вершечка для ялинки! Нумо, почепимо її зараз!” – мама підсадила Ореста, і він поставив зірку на вершечок ялинки.
– Яка ж вона гарна! Мам, а то правда, як загадати бажання у ніч перед Різдвом, воно збудеться?”
– Так, синку. Але у це потрібно дійсно щиро вірити і тоді воно збудеться”.
– А я вірю, дуже вірю!!!” – подумав малий.
– О, вже і перша зірка на небі зійшла! Ходи вечеряти!”
Мама з Орестом стояли біля стола. Спочатку, як годиться, слід помолитися перед вечерею.
– Боже, дякую тобі за проведений день, за те, що даєш мені їжу, одяг, житло; дякую , що я не каліка, що у мене все добре. Тільки виконай моє одне – єдине бажання – дай, щоб я знайшов друга. Амінь.” – подумки молився Орест.
Давай, сонце, попий борщику. Дивись, який смачний!” – і налила хлопчику у горня.
Настала ніч. Мама вже спала і Орест дрімав у своєму ліжечку. Раптом проснувся і підбіг до вікна. Побачив дивовижну картину: місяць світив на білосніжну снігову перину, яка переливалася мільярдами діамантів. Оресту здалося, що це – доріжка, яка простягається з неба, і по ній повинен зійти ангел.
– Господи, пошли мені друга, будь – ласка, пошли мені друга, пошли мені друга...!” – склавши руки, просив малий.
Настав ранок. Мама готувала сніданок на кухні.
– О, зайченятко, ти вже проснувся? Сідай, я щойно омлет посмажила. Що тобі сьогодні снилося?”
– Мені? Мені снився татко, і казав, що ми скоро побачимося. Але не надовго.”
Матір зблідла. Вона випустила з рук тарілку з омлетом і та розбилась на друзки.
– Щ-що ти таке кажеш!? В тебе часом гарячки немає? Викинь з голови ті дурниці!”
– Господи, хоч би з ним нічого не сталося! Його тато помер ще три роки тому. Як він міг приснитись Оресту, якщо той його навіть не пам’ятає?” – подумалось мамі.
– Мам, можна, я піду вигуляти собаку?”
– Ні, синку, краще посидь вдома”.
– Мам, та він же в туалет хоче. І погуляти.” – переконував Орест маму.
– Ну, гаразд. Але не більше десяти хвилин. І далеко не відходь – щоб біля під’їзду був, чуєш? Обережно там!”
–Добре, мамо!”
Орест вийшов з собакою з під’їзду. Побачив щось дивне: його однокласники забивали у снігу якогось хлопчика.
– Що ви робите? Відпустіть його! А ні, то...” – кричав щосили Орест.
Ані, ти що? Міліцію викличеш, чи сам нас поб’єш? Ти дивися, як знахабнів! Зараз ми тебе провчимо!” – кричали діти.
Вони повалили Ореста з ніг і почали копати у снігу. Тим часом, хлопчина, якого він врятував, безсило поволі викарабкувався з снігу.
– Не бийте його!” – кричав він.
Ей, ти! З-забери ммою соббаку, ббудь-ласочка! Ні, не ппхайся сюди, а то знов поб’ють!” – кричав до нього Орест.
Він не відчував тіла. Воно було налите свинцем, і не хотіло рухатись. Йому було вже не холодно, а гаряче. Очі заплющились, і він втратив свідомість.
Йому здавалося, що він піднімається вгору на неймовірну висоту. Він побачив якусь поверхню і Оресту здалося, що ось – ось розіб’ється об неї.
Але він пролетів крізь і встав на ноги. Орест знаходився у якомусь вузькому і довгому коридорі. В кінці було видно світло. Він попрямував туди. Але з-під землі виринула постать. Малий побачив, що це його батько.
– Тату, тату!!!” – вигукнув він.
Синку! – промовила постать, - як я давно тебе не бачив!”
–Тату! Я хочу побути з тобою!”
–Ні, любий, ти потрібен там, внизу – на землі! Пам’ятаєш ту зірку, яку ти знайшов два дні тому? Це від мене. Вона оберігатиме тебе від усього злого. Це твій талісман. І ще одне, мій любий! Твоє бажання здійсниться!"
–Тату, тат! Я...” – не встиг доказати Орест, як почав стрімко падати вниз. Приземлився у лікарняній палаті на білому ліжку.
– Орест!!! – почулося десь здаля ,- крихітко, сонце моє! Господи, слава Тобі! Як же я хвилювалася!”
-Мамо, що сталося?”
–Ти вже три дні лежав тут без пам’яті і не прокидався! Я ледве не померла зі страху!”
– Ні, мамочко, не треба! А що зі мною?”
–, Не переживай, сонечко, все буде добре!”
Тихо відчинилися двері. Зайшов хлопчина, Одноліток Ореста. Він тримав у руці поводок з собакою.
– Привіт! Ти той самий хлопець, якого ті били у дворі?” – спитав Орест.
– Били? Так, це мабуть, я,” – промовив той.
Чому ти сюди прийшов?”
Хлопчик тихо відповів:
–Я прийшов, щоб віддати собаку і подякувати. І прийшов, щоб...щоб стати твоїм ДРУГОМ...
Самбір, 2010
