04.04.2013 10:47
18+
360
    
  1 | 1  
 © Кміть-Балицька Юлія-Анна

Лялькар

За вікном Ніч оголювала тендітні плечі і кидала свою чорну, мережану золотими зорями атласову сукню у безкрає небо. Прекрасний клапоть драперії застилав небосхил і стікав по землі, утворюючи химерні тіні. Усе навколо потемніло і поринуло в солодкі сни, лише тендітний профіль Ночі сяяв у небі, кидаючи блідий відблиск по ніжній тканині.

Крім самої Ночі була ще одна душа, яка також не зімкнула повік. Ця душа невгамовно ворушила своїми тендітними, блідими і тонкими пальцями, роблячи справжній витвір мистецтва.

Олексій, студент Академії Мистецтв, підробляв собі на життя тим, що створював дерев’яні ляльки, та продавав їх на вернісажі. У нього було безліч покупців –                    туристи, колекціонери, і прості люди, яким подобалися його ляльки.

Він вдихав душу у дерево, робив цей матеріал слухняним і пластичним у своїх руках, а дерев’яна лялечка оживала, її оченята блищали, неначе справжні, вона щиро і привітно усміхалася до нього, махаючи дерев’яною рученькою. Він просто відчував себе казковим Татком – Карлом.

Повільно спливала друга година ночі. Олексій усе майстрував ніжки для дерев’яної пастушки. Овечки стояли слухняним шнурочком обабіч стопки книжок, які він так недбало розкинув по старенькому, порепаному, ще за бабусі-прабабусі дубовому столику.

Олекса спішив, і у нього від цього легко тряслись руки. Йому потрібно було встигнути до завтра зробити шість ляльок, бо до стипендії далеко, і нічим заплатити за квартиру. Матір турбувати він не хотів – вона і так занадто старалася для нього, складаючи копієчку до копійки, щоб допомогти йому з навчанням. Батько в Олексія помер від « аква віти», і самотня матір з усіх сил намагалася витягти сина «в люди».

Він витесував гострим ножиком і маленьким лобзиком з дерев’яного бруска тендітну ніженьку.  Позаду нього, на кривій поличці, зроблені власноруч з неотесаних липових дощок красувалися його шедеври – дерев’яні ангелята, діти з котиками та собачками, хор дівиць у вишиванках, русалонька, вертеп, і багато інших.

Олексі подобалася ця робота, він докладав до неї усіх зусиль. Його тішила кожна нова лялька, що народжувалася з його долонь, і вона була для нього неначе найперша. Він одягав їх у найкращі вбрання, власноруч шиті ним, прикрашав сушеними квітами, вигадливими плетивами з ниток, соломи, бусинками і усім, що мав.

Це була вже шоста лялька, яку він закінчив, і задоволений собою, поплентався до ліжка.

Олекса спав у невеличкій, темній і понурій кімнаті. Його квартира була на п’ятому поверсі, і він щодня чув сварки горобців на даху. Проте усі вікна виходили на південь, і хлопця щоранку будили сонячні промінчики, що пробивалися через тоненькі шибки.


Одежа скорботної панянки-Ночі розтанула у свіжому, прохолодному повітрі. Натомість прийшов жвавий юнак – Ранок. Він розбудив невгамовних пташок, і вони понесли радісну звістку про його прихід. Його нова, чиста блакитна сорочина застилала усе небо, а вродливе, круглолице обличчя сяяло, і дарувало світло і життя усьому навколо. Його норовливий сміх відлунням розлетівся по вулиці, стряхнув шерсть сонних котів, що дрімали на порогах, підняв купки опалого зеленого листя, і полетів углиб міста.

Олексій прокинувся. Була вже восьма ранку, і він побіг хутко на кухню заварювати каву. Поволі, ще не проснувшись, покипував чайник, а хлопчина тим часом жарив яєчню. Заливши дрібно змелені зерна окропом, Олексій з задоволенням втягнув аромат кави, що рознісся по всій квартирі. Він любив цей живий напій, бо після нього почував себе бадьорим.

Поснідавши, Олесь швиденько одягнувся, бережно поскладав свої творіння у коробку, і вибіг з квартири.

Він йшов швидкою ходою, обминаючи фонтан і прекрасні будинки, оформлені в готичному стилі. Під його ногами пурхали і злітали ввись десятки голубів, але він не зважав на це. В його думках було лише одне – як швидше добратися до Вернісажу. Сьогодні на екскурсію повинні були приїхати японці, і вони неодмінно завітають туди. Олекса поважав японців, але більше за те, що вони завжди купували його товар. Вони чудувалися, яким чином він це робить, і хлопчина люб’язно відповідав їм,  - у нього були добрі навики англійської мови. Отже, не варто проґавити такий шанс заробітку, якщо ще й зважити на те, що у гаманці гуляє вітер, і на банківському рахунку теж.

Олесь зайшов на Вернісаж, рухаючись у добре знайомому напрямку до своєї ятки, як відразу завмер на місці….

…Він побачив німфу. Не дівчину, а прекрасну німфу. Вона легко пурхала між рядами, придивляючись до прикрас з бісеру. Вона мала довге, аж по пояс, волосся кольору місячного сяйва, що легкими кучериками спадало по її тонких плечах і прямій спинці. У неї була надзвичайно тендітна фігурка, тоненькі рученята, якими вона тримала намисто, і розглядала своїми прекрасними очима. А очі…. Сині, неначе два потічки чистої, кришталевої гірської води. Вони дивилися сумно, але так чарівно… Їх обрамляв віночок густих чорних вій, що аж торкалися блідих щічок. А над ними – чорні брови, тонкі, як шнурочки. Носик був прямий і прекрасний, ніби непокірний Еверест, а губки складалися в ідеальне сердечко, і мали колір свіжої крові. Шкіра у німфи була біла та тонка, як папір, і здавалося, що найменший необережний дотик міг розірвати її. Дівчина зодягнулась в легке шовкове платтячко кольору неба, що його безсовісний вітер так розвівав і пестив контури її довершеної постаті, що від неї неможливо було відірвати погляду…

Олесь не ворушився і з тим же здивованим і натхненним обличчям спостерігав за нею. Його свідомість остаточно очистилась від усіляких думок, що були до цього. Залишилась лише одна думка, а точніше – спогад. Олекса згадав про ту ляльку, що зробив замовлення музею минулого літа. Вона чимось нагадувала оцю німфу. Це була копія якоїсь французької принцеси, і витесана з тонкої деревини молодої акації, що добре дається для вибілювання. Але ця лялька була так далека від довершеності – від Неї..

Дівчина продовжувала розглядати намисто, навіть не підозрюючи, що Олексій просто поїдає її поглядом, а він стояв, як вкопаний, і вже нікуди не поспішав. Вона легко повернула свою голівку вбік, і глянула на нього своїми бездонними очима, і зразу же злякано відвела їх. За цей час через шкіру хлопця пройшов розряд як не в 220 Вт, то більше.

Люди здивовано озиралися на нього, і він поволі почав приходити до себе. Згадав, куди прямує, і з поспіхом кинувся продовжувати свій маршрут. Японці вже точно приїхали, оскільки він вже хвилин сорок милувався неймовірною красою німфи. Хлопець з усіх ніг забіг у свій павільйончик, хутко порозкладав ляльки, над якими трудився вчора, і ті, що ще залишилися з попереднього дня, та почав чекати покупців. Він ніяк не міг зосередитися – з голови не виходив образ прекрасної незнайомки, що так запала йому в душу.

Робота йшла непогано – японці з захватом купували ляльки. Але Олексу так і не відпускала думка про Неї.

По закінченню роботи він поплентався додому. Сьогодні получив хороший заробіток – буде що віддати хазяїнам за квартиру, і заповнити холодильник, бо там уже миша від голоду повісилася. Проте це його ніскілечки не тішило – він ішов і вдивлявся у кожну постать, кожне обличчя, намагаючись побачити її.

Його пройняв на секунду неймовірний холод, затрималась кров, дихання, і затерпли кінцівки… У вітрині книжкового магазину, неподалік від площі Міцкевича він побачив Її… На мить, крізь дзеркало скляної поверхні виднілася його німфа, що розкладала стопку книжок на стелажі. Проте через двері ринув потік покупців, і її тендітна постать загубилась там…

Олексій так і не зрозумів – чи це була реальність, чи марево. Його життя на той момент стало схоже на дві паралельні прямі, які не очікувано зійшлися в одну точку. І вона стала тією точкою.

. За вікном сутеніло. Це молодша сестра Ночі гуляла вулицями, і її сіро – синя, довга й мережана циганська спідниця волочилася вулицями, змітаючи пилюку і наповнюючи нею і без того втомлене повітря. Вона випивала сили з усього живого, і воно стомлене, готувалось до приходу Ночі, щоб відпочити, а її сестра затягувала пісню з кониками – стрибунцями, що поодиноко сиділи на міських клумбах. Тому її так не любили люди, за що і прозвали Сутінками.

Він повернувся в квартиру. Там було понуро і темно. Включивши світло, Олекса безсило повалився на канапу. Він лежав, втупивши погляд в стелю. Звичайно, йому це нічого не давало, бо на душі просто шкребли кішки. Його світло-русяве волосся, що вже встигло добре відрости, безладно спадало по обличчі, а смарагдові очі задумливо ковзали поглядом по кімнаті. На мить вони зупинилися на саморобній поличці з ляльками. Вони засяяли диким вогником, і хлопець ривком зстрибнув з канапи і прожогом побіг у кімнату, що правила йому за майстерню.

Він витягнув з шухлядки свої інструменти, і брусок дерева. Він тримав його в руках і задумливо дивився на нього. Це був кусок, який він зберігав років три, якщо не більше. Його дав в якості подарунку ще викладач з академії, коли хлопець здав найкраще з усієї групи екзамен. Він розповідав цілу легенду і довжелезну історію про цей брусок, яку Олекса прослухав швидше з ввічливості, ніж з цікавості. Викладач відрізнявся своєю занудливістю і балакучістю, а юний студент – неймовірною сонливістю…

Проте дерево було хороше, нічого сказати… Воно було дуже біле, і Олекса пошкодував, що не послухав старого, звідки воно взялося. Та хлопець часу не гаяв, і взявся до роботи.

Перед його очима весь час стояв образ тієї німфи, і Олексій намагався відтворити його в дереві. Робота кипіла: у його умілих руках брусок перетворювався на тендітну фігурку, витесувалися рученята, що держали намисто, і ті неймовірні, сині і бездонні очі…

Олекса зодягнув її у те ж шовкове плаття і почав розфарбовувати личко і інші де тальки. Він вже закінчував роботу і надворі стояла повна ніч. Парубок не відчув втоми, проте покрокував до ліжка спати – врешті-решт, потрібно відновити сили перед завтрашнім днем.

Ніч видалася спокійна, але не для Олекси: то він у снах ганявся за тією німфою по усьому Вернісажі, то допомагав їй складати книги на стелажах, а під ранок йому взагалі наснилося, що та лялька, яку він зробив вчора ожила, і якимось чином стала тією німфою.

Він від несподіванки швидко прокинувся, і заплутався у постелі так, що всім тілом повалився на підлогу. Добряче вдарившись, парубок ледве визволив свої ноги із заплутаної ковдри і побіг з усіх сил в майстерню. Він обдивився ляльку, що її робив учора, і посміявшись з власної наївності поплентався спати далі.

Звісно, сон до нього так і не доторкнувся, проте Олексій лежав, витягнувшись на ліжку, і обдумував план подій. «Як її побачити знову? Хто вона така? І чому я весь час про неї думаю, чорт візьми!?»

Безнадійно. Надворі весело сяяло сонце, переливаючись райдугами у водах фонтана, безжальні горобці торохкотіли на горищі, а з вікна було чутно життєрадісний сміх і жваві перемови городян. Прислухавшись до цього, Олекса зірвався з ліжка, і побіг одягатися. Він розумів, що шанс зустріти її сьогодні – один до ста тисяч, проте якщо зважити на те, що сьогодні неділя і проходить знову якийсь фестиваль, не можна втрачати нагоди.

Олекса одягнувся і вибіг на вулицю. Крокував у напрямку того ж магазину, де вона попереднього разу показалась, чи то примарилась йому. Проте фортуна сьогодні не усміхнулась йому, - магазин був зачинений, і він пішов у парк. Самотньо сидів на лавочці і вдивлявся у небо. В парку пустовало – усі пішли на концерт. Навіть не було молодиць з колясками, що завжди перебували тут. Хіба білки прудко перестрибували поміж дерев, воюючи за горішки. Хлопець сумував, і розсівшись на лаві, розглядав хмаринки, що пливли небом.

-        Вибачте, ви не підкажете, котра година? – промовив якийсь милий дівочий голосок.

Олекса знехотя відвернув голову, глянув на годинник, і повернув погляд на незнайомку, і аж затерп від несподіванки…

Це була вона… Це була вона… Це була вонаааа!!!! Хлопець беззвучно ворушив ротом, намагаючись вимовити: « пів на третю». Безуспішно. Дівчина терпляче чекала, коли він все ж – таки це промовить. Невідомо, чи вона очікувала такої реакції, чи лише з ввічливості так чекала, але хлопчина добився неймовірного успіху! Всього за десять з половиною хвилин він промовив щось подібне на це. Вона подякувала, і попливла своєю чарівною ходою в напрямку центру міста. 

Олекса зрозумів, що Господь посилає йому шанс, і вирішив якось скористатись ним. Він побіг услід на дівчиною.

-        Е-е, я перепрошую, а… хммм… - затинався він, напружено мислячи, що робити далі.

Спрацювало! Вона обернулась, і її прекрасне волосся оксамитовою хвилею стекло по його щоці.

-        Що? – вона запитливо зазирнула йому у вічі, але вже без того переляку, що був раніше.

-        Чи можна тебе.. хмм… тобто, вас, провести? – він так мило усміхався, що і її обличчя вкрила така ж сяюча усмішка.

Вона засміялася, і це було схоже на дзюркотіння весняного потічка – такого живого і жвавого.

-        А, звичайно, можна.

-        А ви куди направляєтесь?

-        Я іду в церкву святого Юрія. Можете скласти мені компанію.

-        Я? Та залюбки!

Вони ішли вулицею, і Олексій почував себе найщасливішою людиною на світі. Вона поряд… Ще вчора він і приблизно навіть не міг мріяти про таке. А тут – така удача, таке щастя! Це навіть не вкладалося у його голові, і йому здавалося, що він просто марить.

Він думав, що коли доторкнеться до неї, вона розчиниться в повітрі. Проте, вона залишалася на місці, і це його неймовірно дивувало.

Вони помолилися у церкві, і пішли гуляти містом. Розмовляли про погоду, і усілякі небилиці, що кояться в світі. По дорозі зайшли на виставку картин, присвячених пам’яті Голодомору. Німфа, як її про себе назвав Олесь, дуже тонко відчувала настрій картин, і на її прекрасному чолі між брів щоразу з’являлися ледь помітні складочки – вона замислювалася над змістом побаченого. А коли підійшли до картини, де зображені голодні діти, що просять хліба, на прекрасні блакитні німфині очі набігли сльози. Олесь зрозумів помилку – не варто водити чутливих натур на виставки такого типу.   

Але він швидко виправився, і пара покрокувала в кав’ярню. Виявилося, що дівчина також любить каву, і вони насолоджувались в затишній, зробленій в стилі « під старовину» кав’ярні цим ароматним напоєм.

Проте усе хороше колись закінчується. Вже минули  сутінки, і впала густа і непроглядна ніч, неначе та ж кава.

Вони вийшли на вулицю. Було вже пізно, і не чутно шуму. Лише десь вдалині, на площі, виднілися проблиски світла і акорди музики.

-        Вже так пізно.. Мені потрібно йти..

Олекса не встиг промовити ні слова, як вона щезла. Він встиг лишень рукою схопити повітря. Вона неначе розтанула в темряві, як клубок диму. Його здивуванню не було меж.

Він понуро поплентався додому. Вулиці опустошились, усе ніби поринуло в сон. А він відтворював у спогадах її обличчя, вуста, голос, погляд..  Він ішов, і одразу аж підстрибнув від здивування.

-        Чорт! Я ж забув спитати, як звати її! От дірява голова! Як я ж тепер шукати її буду? По усьому великому Львові? Чи вона сама р-раз і отак наткнеться на мене знову, як сьогодні? Це смішно! Дурник ти, дурник! Так тобі і треба! – сперечався сам з собою.

-          Прекрасно! Тепер в тебе ще й роздвоєння особистості! Просто хеппі – енд! З таким успіхом не додому іти треба, а прямісінько в лікарню на Кульпарківську! – не вгамовувався Олекса, і на ватяних ногах почовгав додому.

Йому знову снився той самий божевільний сон – неначе та лялька ожила знову. Коли він прокинувся, то побіг глянути на неї у майстерню. Але на його превелике здивування, її там не було. Він обшукав геть усе, кожну шухлядку, кожну шпаринку, але ляльки наче провалилась крізь землю.

Проте це був вже понеділок, і йому потрібно було іти на пари. В повному відчаї, з неймовірним безладом думок в голові він вийшов з дому в академію.

День пройшов так-сяк. Фактично, Олекса не прожив його, а проіснував. У думках – лише прекрасна німфа, і більш нічого.

Олексій намагався віднайти ляльку. Він побував навіть у своїй ятці на Вернісажі, але її там не було. А німфу він хотів знайти тим паче. Він зайшов у той самий книжковий магазин, де попереднього разу побачив її. І йому усміхнулася удача усмішкою красуні – німфи, з блакитними очима і місячним волоссям. Його аж пройняв жар і неймовірний трепіт від радості.

-        Привіт.. – тихо промовила вона, і несміливо усміхнулася.

-        Пприввіт.. – аж затнувся хлопець. Він був просто охмелілий від щастя.

-        Як тебе звати? Я… я забув.. забув спитати попереднього разу… - він аж тремтів від хвилювання.

-        Немфидора.. Але усі називають мене Неля.. - вона аж засяяла.

-        А я.. я Олексій.. І звуть мене всі Олексієм..

Вони стояли дивлячись одне на одного.

-        Може підемо прогуляємось? – запропонував Олекса.

-        Залюбки.

Вони гуляли містом, як і в попередній раз, годували батоном голубів, і просто розмовляли. Олекса збирався запитати безліч усього про неї, проте це вилетіло йому з голови. Він знав про Нелю тільки те, що її так звати. Більше нічого..

Було вже пізно, і вони навіть не помічали, як швидко летить час.

Але несподівано небо пронизав грім. Він з гуркотом покотився брукованими вуличками, і зник поміж них. Натомість сонне місто на мить осяяла блискавка. Вона освітила Нелине обличчя, і воно стало ще дужче блідим і тонким. Блискавка була, неначе сварлива молодиця, що сперечалася з своїм чоловіком. А грім – і був тим самим чоловіком, що не менш ласкаво відповідав на жінчині крики. Вони кричали, гурчали і світились разом, створюючи неймовірний оркестр. І тут молодиця здалася, і голосно заридала. Вона лила чисті, кришталеві сльози, і змочувала ними нічні постаті двох молодих людей, що так нерішуче стояли і мокли під дощем.

-        Як холодно… - прошепотіла Неля, потираючи своїми тонкими пальчиками лікті, які аж посиніли від холоду.

-        Пора іти додому.. А де ти живеш? – турботливо запитав Олексій.

-        На Личаківській..

-        Та це ж так далеко! Давай ти заночуєш в мене, а то замерзнеш, поки дійдеш додому.

-        Нне знаю… - невпевнено відповіла Неля.

Проте хлопець вже тягнув її за руку до своєї квартири. Вона була недалеко, і вони не дуже промокли. Зайшовши у під’їзд, Неля полегшено видихнула.

Вони піднімалися крутими дубовими сходами, що покрутились і посохли від старості вгору. Неля ненароком зачепилась за перило і поранилась в литку ноги.

Олекса не помітив цього – він вже прокручував ключ у своїх дверях.

Вони зайшли всередину, і хлопець кинувся робити чай для дівчини, щоб зігріти її. А вона за цей час розглядала його роботи, що красувалися на поличці.

-        Тут немає найкрасивішої ляльки. Вона пропала кудись.. Я її десь дня два тому зробив. Шкода… Красивою була лялька.. Чимось дуже схожа на тебе.. – задумливо промовив він, глянувши на Нелю. – Давай краще підемо чай пити.. Я тобі за ляльки пізніше розповім.

Вони пішли на маленьку кухню, що чимось нагадувала комору. Меблі були з старого граба, що вже побляк від часу, на стінах красувалися старі пожовклі шпалери, а на підлозі – добре збережений паркет.

Коли Неля сідала на стареньке крісло, обшите зеленою матерією, Олексій помітив рану.

-        Що це? Де ти так поранилася?

-        Пусте, я за перило зачепилася..

-        Його негайно потрібно промити.. Нелю, лялечко моя, чому ти швидше не сказала? Поглянь, ти ж і платтячко забруднила… - він оглядав рану, з якої юшила кров.

-        Як скажеш, хазяїне.. – сухо відповіла Неля. Олекса не звернув уваги на ті слова, і побіг у ванну шукати перекис водню і бинт.


Він повернувся буквально через дві хвилини. Нелі вже не було…. Натомість на стільці лежала Олексина лялька. Та ж сама, що пропала…

-        Неля! Не… - Олекса замовк, присів, і провів пальцем по тендітній дерев’яній ніжці ляльки, на якій здерлася покраска і виднілась пляма крові.

-        Лялька… Ти ж лялька…



Самбір, 2009

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 18.04.2013 14:57  Деркач Олександр => © 

я думаю фільм Вам би сподобався...

 05.04.2013 01:24  ФЕМІДА => © 

Я б ще згадала тут класику... Галатея і Пігмаліон... Алюзія більш ніж очевидна...

 04.04.2013 22:54  Деркач Олександр => © 

Написано не погано, мені недостатньо глибини, атмосфери, поверхневий опис історії...сюжет якої трохи перегукується з "Сірим авто" Гріна, ну і природньо з фільмом `Господин оформитель", до речі дуже не поганим...

 04.04.2013 20:52  Тетяна Белімова => © 

Пані Юліє-Анно! Я прочитала ваш твір... Діалоги у нас з вами не дуже виходять вдалі. Може, ви й не зрадієте моєму коментарю...
Скажу, що ваш твір викликав суперечливі почуття...
З одного боку - сподобалося у плані задумки. Дійсно цікаво!
Але манера викладу... Ну, не знаю, якось так надумано... 40 хвилин дивитися на дівчину... Вона що впала у ступор? Це такі думки виникли... Може, це така ваша манера - продовження сентиментальної прози Квітки-Основ"яненка?