Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.04.2013 01:42Есе
Фантастика  Про минуле  Про волю  Про час  
ПРИВИД КОРЧМИ
10000
Без обмежень
© Юдов

ПРИВИД КОРЧМИ

відносність

Юдов
Опубліковано 09.04.2013 / 16348

Завжди безмежний степ. Ніде сховатися. Сонце пече. Вітри дмуть. А ти як на долоні комарик. А ніч розкриває небо на всі руки, що аж вдихнути зорі можна. Та могили чорніють і видно: і Шпіль, і Розмерицьку.

Я єврей. І корчму назвав «Приют», аби  подорожники душу могли сховати, та й мені якась копійка крутиться.

Що той тракт біля корчми? Звичайна чумацька дорога з півдня на північ, або навпаки. Катаються воликами по сіль у Крим, або якийсь там Пушкін мимо проїде на Лису гору, щоб вірша накатонить з пам’яті про Одесу. Чи орел пролетить, щоб у степових бур’янах мишу піймати.

Це з часом Пушкін класиком зробився, а тоді араб арабом! Чумаки і ті перехрестились, побачивши. А він забіг за горілкою, кинув п’ятак і: «Прощай Мойша! Петербург ждьот!»

Та й Карла в нас був – дід розказував. Той Карла, що дванадцятий, і під Полтавою з Петром, що перший, редутами мірявся. Може з того Карла та з наших курганів, що як голови стирчать серед степу, араб і придумав казку про Чорномора і Людмилу.

Макар Пузо після кварти розказував, що бачив араба Пушкіна із списом перед могилою – поет, п’яний в дризг, вірші декламував. Ще й до Лисої гори не доїхав, а вже очманів   на імперській мові: «Чудесний холм как будто дишет...» А от де поет списа взяв? Та може з могили і витягнув... П’яному поету і могили по коліна!

Пізніше, ще один класик Тарасик весь «Кобзар» курганами обвіршував:

...Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає...

Заборгував віршувальник Шевченко за горілку цілий червінець мені, бо тільки пив питво та плакав сльозно і Макара цілував. Макар за нього і підписався, мене попередив:

-Якщо ти, Мойша, будеш ображати оцей нерв нашого народу нагадуванням про борг, будеш мати справу не з ним, а зі мною, а я плакати не люблю! Знайдеш свою могилу на могилі, серед степу широкого... 

А степ всепоглинаючий:  бур’яни,  бур’яни і могили-кургани. 

Одне бачити, друге жити із степом.

Я тут живу, хоч і єврей. А  взагалі – жид! Так мене Макар Пузо називав, коли кварту хотів випити:

-Наливай жидівська морда! – Волав Макар.

Одначе, платив справно, чи то дукатами, чи то сріблом, чи то китайським шовковим полотном. У турків і шляхтичів добро відвойовував. То ж наливав я, хоч і був для нього «морда жидівська». Добре, що хоч не турок! До турків у Макара своє відношення. Не любив він їх. Та і себе також не любив, бо казав: «у нас із турками єдина скажена кров півдня, от тільки віри різні...»

-Тільки тебе, Мойша, я поважаю, - говорив Макар і падав головою на столи... Може йому боляче в середині бувало.   Бо потім заповзав із корчми у бур’яни.  А то забирався на курган із шаблюкою, ставав, закривши очі, і нудно  мовчав.

А я йому:

-Злізь на землю, Макаре, бо якби тобі ще й коня додати та пістоль  – статуя вийшла б не гірша за Хмельницького. А ти ж не гетьман...

Врубель, той взагалі пропонував:

-Макар, я з тебе пана намалюю! Не стій на могилі. Присядь.

-Панів шаблюкою малювати я і сам вмію, - відповідав Макар, -  ти  Мойшу  намалюй і степ коло нього, корчму нашу біля тракту.  Може хто зглянеться.

Не зглянувся ніхто, бо не намалював  Врубель Мойшу  (мене значить).  Вірніше, почав малювати мене, а в нього «Демон» вийшов. Ото тільки місяць для «Пана» з наших курганів етюдом стягнув і подався у Володимирський собор в Києві святі образи виводити – ото вся й пам’ять по степ та мою корчму.

Єдиний, хто зважився намалювати мене, та й то не фарбами, а словами, це Микола Васильович, вічна йому від мене пам’ять, Гоголь.

Заявився він у нас на кобилячому тарантасі якраз тоді, коли Макар з кургану зліз, а я, за особливостями своєї жидівської душі, про борг Шевченка якось ляпнув: «якби всіх кріпаків та червінцями дарувати...»

Тож і Макар мене ляпнув у пику по-совісті... Очі запливли синяками так, що брови на щоки впали... Ото з мене Гоголь і створив Вія.  Бо коли літератор запросив «рюмку водкі»,  то, щоб я бачив кому ту «рюмку» налити,  Макар мені брову від щоки ложкою піднімав.

Давно все це було. Волелюбний і всепрощаючий степ не пам’ятає зла та образ. Вижити в ньому можуть лише сміливці.

А я от сміливцем не був. Та й помер не по людські. Поліз у погрібник за вином, а якась наволоч, яка євреїв незлюбила, погрібник заперла. А степ же скрізь! Наволоч похазяйнувала у корчмі так, що навіть Макару й на півкварти не лишилося. І подалася наволоч  по тракту далі – чи на північ, чи на південь, чи на захід, чи на схід....

Жив поки вино сили давало. А коли вже й вино перестало служити людині сонцем енергії, висохло моє тіло біля діжки, а душа ні на небо, ні в землю не потрапила.

Макар Пузо кілька разів в корчму заходив. Покрутиться, покрутиться Макар, а там і пити нема що. Рубонув шаблюкою вивіску «Приют» із криком: «Де ти клята жидівська морда? В мене душа горить!» І подався нещасливий на Лису гору шинки підпирати.

Пізніше взнав я, що Макар шаблюку виміняв на свою останню кварту горілки. Зійшов на курган, за звичай, та вже без шаблюки, обпився горілки і замерз там на лід, стоячи в роздумах. Це з нього потім пам’ятник Тарасу в Каневі зліпили... 

А мене в погрібнику Котовський знайшов, вже стільки років по тому!

В ту пору моя напіврозвалена корчма чомусь полководців приваблювала. Мабуть із-за криниці, яку копав ще мій дід.

Степ широкий і гарячий, а полководці на конях по ньому туди-сюди з револьверами та шаблями один одного ловили. А коняка не людина, їй воду відром подавати треба...  То Петлюра в моїй корчмі штаб зробить, то Махно свою анархоканцелярію розмістить. Котовський все більш у підпіллі, по погрібникам влаштовувався.

-Ага, осьо тут маланець до діжки кістьми присох! – Вигукнув лисий, коли побачив мене і змів мої кісти до долу.

Так і топталися червоноармійці по кістях, аж поки з діжки все вино не видудлили. Потім погрібник зруйнували, а корчму підпалили.

А Котовський до них з промовою:

-Не буде тепер білогвардійська воша де кашляти! Порозводилось по всій країні вшивників і гадючників.  Степ повинен бути чистим і рівним, як  шлях до комунізму! Прийде час і могили розрівняємо!  Зараз ніколи...

І залишився я  без даху.  Лише ковила, вітри суховії та метелиці-фурдилиги. Ото тільки криничка залишилася, де моя душа свій приют знаходила... Криницю котовці не зруйнували, бо коней любили більше ніж людей.

Хто тільки не пив з моєї криниці: і перші трактористи, і перші колгоспники, і перші розкуркулені. А то при Йосипу Віссаріоновичу, вождю усіх народів, Сталіну, тракт біля моєї криниці бруківкою почали встеляти перші жінки-каменярі... Іван Франко мабуть трохи жаліє, що поспішив написати вірш лише про чоловіків-каменярів і помер. Ех, не запирали його в погрібниках, а то б які шедеври можна було б ще почитати!

В мою криницю сам Адольф Гітлер заглядав, зрозуміло, що таємно. Бо була ідея розмістити в криниці шахту для таємної зброї «Фау». Гітлеру це не вдалося, бо побачив в криниці мене – єврея. Відразу схопився за серце, втік у Вінницькі катакомби і мабуть там вирішив програти війну. «Країну перемогти не можливо, якщо в кожній криниці по єврею живе!» – міг би сказати крилату фразу Адольф, за прикладом крилатих висловів Наполеона, та його заціпило і прихопила параноя. Він уявив себе Бонапартом і спішно повернувся в Берлін лікуватися.

А от Микита Сергійович Хрущов мене не злякався, коли заглядав в мою криницю, хоч і кукурудзяний качан впустив. По всьому степу розмножив подібні моїй криниці-шахти з привидами-солдатами. І як би не я, не було б в Союзі третьої лінії стратегічної оборони саме у південних степах. Хіба американці можуть розібрати з космоса: чи то курган-могила, чи то стратегічна точка з ракетами. Чи то криниця серед поля, чи то шахта з солдатами... Ще й лісосмугами  весь степ на прямокутники розбитий, неначе для захисту розорених ґрунтів від вітрів. А насправді для того, щоб американський шпигун, що працює трактористом в колгоспі, не міг побачити скільки машин і до якої могили заїздить...

А я з криниці бачив, як в трубу телескопу, зоряне небо і всі ті супутники-шпигуни, починаючи з першого. А першу людину в космосі Юрія Гагаріна взагалі вітав слізьми. Бач, людина в небо при житті подалась, а я і по смерті не можу.  Тримає мене степ потужними ланцюгами, неначе щось не доробив на цьому світі, або не договорив, або отой Шевченківський борг не отримав...

З розбудовою нових шляхів трактом стали користуватися дуже рідко, а в Брежнєвський період в мою криницю трудяги полів стали кидати порожні пляшки з-під пива та вина. В той період проста кринична вода загубила цінність у роботяг та їхніх керівників.

А в епоху плюралізму взагалі в криницю висипали застарілі агітаційні та політичні плакати та лозунги. Планшет «Гласность, ускорєніє, перестройка» ледь не потягнув мене в засмічені глибини брудної води...

На останнє, в криницю засипали рештки розваленої свиноферми, три потерті скати від трактора, купу вже непотрібних агітаційних листівок з виборів президента вільної України Кучми, і зрівняли мою криницю з степом... А потім почали зрівнювати з степом і ракетні шахти, навіть американців в степи  визвали:

-Дивіться браття демократії, що нічого не заховано в степах – степ голий  спить, як дитина після купелі.

Одначе степ на ці моменти зовсім не спав, а бабахкав вибухами і жбурляв на мирян клаптями шахт, вили сигнали попередження, гарчали бульдозери і вирулював серед нашого степу «форд» американського наглядача... Навіть мне той «форд» зачавив би, би був би я  не ефірним видовищем. А так,  крізь мене прошився, що з фантома візьмеш?

У наглядача накладні зуби випали від подиву і знаменита посмішка запилилась глинищами дороги, коли він побачив мене. Відразу схопився за мобільний телефон і передав керівництву:

-Крім нас, за винищенням ядерного потенціалу в центрі Європи слідкують інопланетні об’єкти. В таких умовах, прошу збільшити оплату в чотири рази!

Це я інопланетянин? Я тут живу!

А тепер я живу в лісосмузі, поряд з гніздом рябої сови. Неабиякий сусід, але днями вона дуже уважно слухає мої спогади, а вночі ми з нею гасаємо по полям степів: вона полює, а я рахую угіддя фермерів – якось треба розважатись. Вона не вірить мені, що колись тут була моя оселя – корчма «Приют» і я був центровим Мойшею на весь степ! З якими тільки людьми не зустрічався... Але не подає недовіри, завжди зі мною згоджується своїм мудрим «Угу!».

А коли набридає мені слухати оте «Угу» сови, молю Господа, коли скінчиться моя маячня привидом? Коли заспокоїться моя душа і полине з цієї праведної землі та грішного світу?

Та ось нещодавно подія трапилась і розвіяла всі мої страждання та сподівання. Зібралися неначе до гурту степові кургани – і Шпиль, і Розмерицька, і інші. Світлові стовби з них до неба потягнулися і почув я голос зверху:

-Неспроста ти, Мойша, серед степів привидом залишився. Бо обраний ти! Бо тільки ти і єврей...

Незабаром степ товаром стане і будуть його шматками продавати. І лише ти, Мойша, ціну степову знаєш, бо і твоя земля це, і з комерцією знайомий – копійку крутити можеш. (Викрутив же ж корчму серед пустельного степу!)  А українці прості люди, на блиск європейський падючі – не євреї, за кіло муки правду продадуть, а на дурнячок кривди собі наміняють.  То що для них ті лани широкополі та могили пращурів своїх?

Тобі, Мойша, високе доручення невидиме дано розпорядитись великими цінностями безмежного степу. І як побачать тебе з рябою совою на плечах нерадивці, хай задумаються, чи варто той шматок чужої крови купляти?! Виконаєш своє доручення – заспокоїться твоя душа.

Ось так сталося. І мушу я слідувати тому голосу, бо і свій інтерес в цьому маю. Скільки ще часу  мені привидом бути не знаю, але для чого це все я зрозумів – за ради пам’яті про всі народи, для яких степ був рідним і любимим світлом дня і тишею ночі.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.04.2013 Проза / Новела
САМКИ ЙОЛОПА
28.04.2013 Проза / Оповідання
УРОК ДЕМОКРАТІЇ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Есе Про час
22.09.2013 © Анна Порядинська
Urbi et orbi
09.04.2013
ПРИВИД КОРЧМИ
30.03.2013 © Екатерина Середина
Безделие
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 90  Коментарів:
Тематика: Проза, есе, Мойша, борг, корчма, шаблюка, криниця, безмежний степ
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +41
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди