Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.04.2013 10:10Оповідання
 
20000
Без обмежень
© Дебелий Леонід Семенович

ВІРУЮ

Вічної пам`яті моїй дорогій матусі Анастасії Андріївні

Дебелий Леонід Семенович
Опубліковано 13.04.2013 / 16421

Давно це було… Загорнулося все товстою ковдрою років… Настільки, що боюся втратити деталі, але головну суть так хочеться передати.. І хочеться розповісти все так, як було, без прикрас… До того ж в голові вирують, товпляться без черги, тісняться тільки одні емоції і кожна промовляє щось своє, найсокровенніше, найважливіше…і, здається, що я вже все розповів… Але…треба ще ж слова…

Було у наших тата і мами шестеро дітей: четверо синів і двоє дочок. Росли ми трійцями: троє довоєнних і троє – після… Було ще двоє… але щоб не тривожити мамині спогади і не завдавати їй болю, який завжди плив густим туманом з її очей, коли я надоїдав своїми розпитуваннями, можна, я не буду про це…

А розпочиналося все, що стосується розповіді, з моєї великої, всепоглинаючої любові до коней. Багато хто розповідав про них, всяких, але щоб так любити їх – о, ні! – так , крім мене ніхто не міг – це моє глибоке переконання.

В той далекий рік прийшов з армії мій гаряче любимий, менший серед старшої трійці брат Шура. Був він (вічний йому спокій) високий, гарний, звичайно ж, дебелий, веселий, щирий. Дивиться з фотографії, яку прислав з місця служби, ставний, вправний і, чомусь на неземної краси караковому коневі… Служив же в автомобільних військах… Мабуть, теж не міг там… Дали йому автомобіль, пам’ятаю, брав з собою на оглядини. Біг, ледве встигаючи за його широчезними кроками, уявляючи, який він блискучий, з круглим кермом, великими вікнами. Я підійду, доторкнуся до туго накачаних шин і, якщо поталанить, покатаюсь… Біля дверей лежала ж всього-на-всього якась в іржі чотирикутна залізяка-рама. Це був мій омріяний автомобіль… його треба було ще скласти з металолому, який валявся скрізь навкруги. Та й добре, хай його Шурко й складає, на те його три роки і вчили в армії, зате, поки він у вільний від роботи час робитиме те, я з ним покатаюсь на конях. Ото щастя! Призначили його возити вершки на щось таке, яке називалося молокозаводом і було воно аж за за сім кілометрів від нашого села. Добре, але могло б бути і подалі – це наскільки б довше я потримав би віжки. Але нічого, хай буде і так, буду все робити, щоб тільки чим-небудь не розгнівити братика…

Як мені хочеться розповісти про поїздки, як я навчився трохи їздити верхи, відганяти коней на нічне пасовисько, путати їх (а це зовсім не легко, це так тільки здається, а я умів). Та не буду нестися манівцями.. 

В той день у п’ятому класі ми здавали перший у своєму житті екзамен з української мови, диктант. Мову я любив, як і коней, до неї мене заохотили світлої пам’яті мама і бабуся. Стою собі на колодочці і розповідаю віршика… Обов’язково з інтонацією і наперед знаю, як тільки вона буде достойною, посадять тоді за невеличкого столика, який стояв тут же біля плити в садочку і дадуть повну сковорідку пахнючої зажарки з мукою, цибулею і товченими помідорами. Смак – найкращий у світі! У бабусі були свої методи… А ще дуже любив співати, як я співав!!! Залізу на Шуркову грушу (посадили тато з мамою в честь його родин, моя тоді була ще маленькою) і співаю «А молодість не вернеться…» мого тезка Леоніда Глібова (це я тепер вичитав, а тоді була мамина). Співаю, натхненно так виводжу, сумуючи за втраченими роками, а люди йдуть по дорозі і хвалять: «Як гарно дитина співає, чуттєво так, видко, готується стати артистом… декламатором»… Так от написав я диктант, як і потрібно було, на п’ятірку і з святом всередині підійшов до Шурка: «А можна я на нічне… коней… верхи?» Поглянув зверху: «А що є за що?» «Аякже!» 

Сьоме небо було поруч: от тільки підведу свого улюбленця солового з великою білою плямою на лобі до скали, всядуся і помчуся… Обов’язково галопом. Так і швидше і краще. А риссю – витрясе всю душу, не люблю, не хочу… До того ж у вирі денних турбот забув, чи й їв сьогодні… щось млоїть, в голові паморочиться…Сонечко йшло на захід, остання четвертина червоного колеса якось дуже повільно закочувалася за небокрай, посилаючи прощальні поцілунки. До побачення, тепленьке моє, до завтра!... І от я мчуся, тепле і холодне вечірнє повітря навперемінку обдуває обличчя… лечу… сповзаю… доторкаюся лівим ліктем до чогось твердого, чую хряскіт, щось тепле розтікається аж до плеча… кудись пропадаю… Розплющую очі, піднімаю догори, темрява.. наді мною стоїть мій соловий, блискає білою цяточкою, теплими губами торкається чола… на обличчя падає гаряча солона сльоза…

Вранці з розпухлою рукою поїхали до райцентру. І недалеко наче, з десяток якихось кілометрів, але краще я б проїхав риссю сотню: так чогось вона боліла.. І розпухла… Мама з заплаканим обличчям поруч… Вийшла з лікарського кабінету опісля всього: «Будемо, синочку, збиратися, дуже ж уже потрощилися кісточки, поїдемо в Миколаїв.». 

В обласній лікарні нас ніхто не чекав, та й природно… Високий, повнуватий лікар викликав маму в кабінет, наказавши мені побути на лаві в коридорі. Мама сполохано вбігли туди, ледь причинивши за собою двері.

- Кістки дуже роздроблені, розпочалося зараження, будемо ампутувати …

- Ніколи!!! А життя!!! Попереду… 

І вилетіли чайкою надвір… Я вслід… У лікарняному скверику сиділи, дивлячись на мене якось дивно, небачено досі, пригортаючи до себе… «Не допустимо цього, хороший мій, ми викарабкаємось, ми сильні… Я, синочку, вірую у тебе, ти зможеш… Чуєш, зможеш…» Подивився на них, майже нічого не розуміючи, але в голосі і на обличчі було щось таке, що зразу ж відповів:»Добре, мамочко, я Вас не підведу, я буду сильним… і дебелим…»

Опісля мама ходили ще до лікаря, підписували якісь документи. А руку закували в гіпс, з яким я не розлучався довгих півтора місяця. Декілька днів кололи якісь уколи… На обході лікар підходив, співчутливо питав:»Ну як козаче, краще?» «Я витерплю, мама казали, що я сильний» «Твоя правда, синку». 

За цей час я дуже змарнів. З другом по палаті якось сфотографувалися. Сидить у гіпсі, як і я, з підв’язаною ручкою, в якій повисихали всі сухожилля… навіки. Після того, на жаль, не зустрічав його ніколи. Як у нього склалася доля?..

А я вивчився, відслужив армію… Словом, все як у людей… Підніму тільки інколи щось лівою рукою, погляну на неї і чую: «Я вірую у тебе, синочку, ДУЖЕ, ти в мене сильний…» 

І я, найдорожчі мої, ВІРУЮ і ДУЖЕ-ДУЖЕ, що десь там, високо-високо ангели носять ВАС на руках…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
12.04.2013 Поезії / Вірш
Прощальне
14.04.2013 Поезії / Вірш
Ницість
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Оповідання
23.04.2013
Корогов
13.04.2013
ВІРУЮ
09.04.2013
Ниточка
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 104  Коментарів: 2
Тематика: Проза, оповідання, омріяний автомобіль, диктант, верхи, лікарня, гіпс
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.04.2013 13:14  Тетяна Чорновіл для © ... 

Розчулили! Царство Небесне Вашій Мамі....
А Вам - триматися і надалі. Як мама заповідали! 

 13.04.2013 08:57  Каранда Галина для © ... 

аж мурашки... Мамі в таких ситуаціях надзвичайно складно і страшно прийняти рішення... Коли шановані поважні лікарі кажуть ТРЕБА, бо інакше - смерть!!!! і тримати на терезах свого рішення всю долю своєї дитини... ЯК ЖЕ ЦЕ СТРАШНО!!!!.... молодець Ваша мама...
увесь твір дуже світло написаний. Такі спогади потрібні ще й тому, що вони якнайчесніше, без будь-яких художніх домислів змальовують реальне життя покоління... Уже й мені важко його уявити, як жили мої батьки в дитинстві, що вже казати про молодь. Їм не уявити життя без гаджетів) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди