Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.05.2013 10:42Новела
Фантастика  Мелодрама  Для дорослих (18+)  Для студентів  Про місто  Про життя і смерть  Про душу  
10001
Для дорослих (18+)
© Кміть-Балицька Юлія-Анна

Гаргулія вечірнього міста

Кміть-Балицька Юлія-Анна
Опубліковано 15.05.2013 / 16941

Вже потроху сутеніло. Вона ішла додому. Сама, як завше. Одинока. Ішла знайомою до болю дорогою, пустою, німою, розбитою. Вечір був надзвичайно теплий, незважаючи на те, що вже середина осені. Вона одягнула свої улюблені туфельки, що тримала для особливого випадку. Йшла, як примара – ніжки беззвучно торкалися землі – ніби пливли над нею. Йшла і думала – ніякого особистого життя, отак ідеш – і знаєш, що ніхто не чекає тебе вдома, не любить. Ніхто не телефонує по 20 разів на день, не пише милі sms. Ніхто. Чи річ у Ній, чи у навколишніх? Можливо, через те, що вона хоче бути незалежною, вільною? Щоб її знали усі, любили, але обходили стороною?

Вона – красуня: висока, струнка, з смуглявою шкірою, довгим каштановим волоссям, що помережане сонцем, і з глибокими, чарівними, голубими очима, сяючою усмішкою. Її любили усі хлопці, вони готові були стовпами падати біля її ніг, тільки заради одного – єдиного погляду. Її любили. Але вона не любила нікого.

                                      


Можливо, через те, що колись розчарувалася у коханні, і тому більше нікого не впускала у своє серце.


Отак, задумавшись, Вона йшла і десь здалеку почула гуркіт вантажівки. Ніби простої вантажівки, та чогось було моторошно. І недарма.

Єдине, що вона запам’ятала – це те, що стало гаряче і мокро, дико заболіла голова, все тіло налилося свинцем, ноги підкосилися, і Вона впала на асфальт. Хіба ще почула крики, вигуки , усі дивилися на неї. Ще мить – і їй вже тепер ніхто не зможе допомогти.

Вона померла...

Отак – раз - і все... Її вже немає. Люди ж подивилися і пішли. Ніхто навіть не захотів відтягти труп, не кажучи про те, щоб викликати міліцію чи ще когось. Усім було байдуже. А Їй вже теж.


Вона прокинулася вся мокра. Було дуже жарко, але все тіло дрижало. Навколо – непроглядна темрява, наче густий сироп. Пахло солодким димом. Вона не пам’ятала нічого, на знала, де знаходиться. Єдине, що з’ясувала по запаху, що рідина, у якій вона вся, – це кров. Її кров. Справжня. Від жаху хотілося втекти, не знаючи, куди саме. Та не вдалося. Піднялася – а ноги навіть не торкалися землі. Вона зависла у повітрі, як осінній листок в пориві вітру. Помітила, що біля неї щось є. Це „щось” лежить непорушно на землі. Підійшла ближче, торкнулася рукою, відчула, що це щось рідне. Відчула, що це Вона. Вона. Що це її тіло лежить бездушне, мертве. Як? Їй хотілося закричати, але з горла виходив тільки холодний, дикий, жорстокий вітер.


На стовпі, що стояв поруч, засвітилася лампочка. У дівчини була можливість оглянути Себе. Вона думала, що вже нічому не здивується, але помилялася.

Повернувши назад голову, Вона помітила, що ззаду стирчать два відростки шкіри. Зовні вони чимось нагадували крила. Одягу на Ній не було – вся покрита  сірою шкірою, стягнутою, що правила за одяг. Вся дівчина світилася якимось неприродним срібним світлом. Її волосся  - чорне, довге і густе ,як смола – сягало аж до колін. Вона була Гаргулія. Це жінка – птах, що завше вирізьблювалася на вежах середньовічних замків. Холодна, кам’яна, вона не спала, а мертво дивилася вдаль. Гаргулія. Колись для неї Гаргулії асоціювалися з мертвими ангелами, що впали з небес, і загубили по дорозі свою чарівну одіж, а їхня шкіра стала сірою, стягнутою і побитою. Вони не знали спокою і тому блукали між світами.

                                      

                                      


Їй було образливо. Їй було жахливо гірко. Вона знала, що померла, і не могла з цим змиритися. Так не справедливо. Вона ще не знайшла свого ідеалу – лицаря на білому коні, не здобула омріяної професії, не зустріла

тих, від кого фанатіла всю ранню юність. Вона плакала, але замість сліз з очей падали сірі камінці.


Вона підлетіла до найближчого будинку, глянула у вікно. Там було затишно, тепло. На кухні парував яблучний пиріг, щойно спечений. Чийсь тато дивився футбол, а мама зайшла до кімнати, де спала маленька дівчинка. Матір ніжно погладила малу по голівці, поправила ковдру і поцілувала в носик.

Так було і у неї. Її теж любили мама і тато. Вона знала, що за декілька будинків звідси її батьки теж чекають. Вони, мабуть, не знаходять собі місця, хвилюються, плачуть. Але Вона не хоче їх бачити. Не хоче ятрити і без того змучене серце, знаючи, що вже нічого не вернути. Їй жаль не так себе, як інших. Як тих, хто ще там десь сумує за нею, ще любить. Вона згадала своє перше, серйозне кохання. Як розчарувалася в ньому зараз! Або останнє… А чи це було кохання? Чи секундна симпатія, як у неї завше буває? А він красивий, чарівний… Старший на 10 років, та… Але які у нього були парфуми!… Від самого аромату можна було втратити голову… Але вона була не з таких – трималася до кінця…І це її погубило. Вона танцювала з ним два рази, а потім з іншими, ще з іншими… Але вони були всі не ті, не такі. Не такі, як він… З ним було добре, затишно, тепло. А з ними – пусто і сумно. Але вона все це зрозуміла запізно. Тоді він пішов і не повернувся… Але вона надіялася на ще якусь випадкову зустріч і вдивлялася в обличчя кожному перехожому, і їй все здавалося, що це він… Він…

Він зараз точно спить, подумала Вона. Йому сниться кар’єра, безліч грошей, дівчата… А може, і Вона? Як недосягнута мрія, що у руки не візьмеш. Але він не знає, що Вона вже давно у його руках. Просто так…


Почало світати. Вона почула, як стало холодно. Сонце тільки-но хотіло визирнути з-за хмари, як Її тіло було прозорим, - воно ставало легким і тонким та розчинилося у ранковому повітрі…

Настав ранок… Міліція, „швидка” - всі метушилися навколо Її тіла. Матір дівчини ридала, мліла. Тато теж не міг стримати сліз. Сусіди співчували, утішали…Та Її вже не повернути…

Тіло забрали. Прибрали кров, що забагрянила увесь тротуар. Водій вантажівки спихнув усе на випадковість.


                                         


Через три дні Її мали би поховати. Таку красиву і молоду, а вже треба віддати землі…

У Її будинку усе було застелене чорним сукном, а фото, на якому вона споглядала з усмішкою, – перетягнуте чорною стрічкою. Тіло лежало в домовині, обкладене квітами, свічками і мокре від чужих сліз.

Вона була одягнена в прекрасне біле плаття. Зовні скидалася на наречену Дракули. Вона була неземної красоти, але холодна, неначе мармур.


Вечоріло...

Вона знову прокинулася на тому ж місці, де вчора померла. Але Її тіла вже не було. Вона захотіла побачити себе востаннє і  полетіла до рідного дому. Побачила, як за Нею побивається матір, побачила Себе в домовині.

Вона залетіла через відчинене вікно – матір завжди вірила, що душа, покидаючи тіло, може вернутися назад. Яка ж це брехня!!! Де тут душа, де тіло??? Її вже не повернути. Жаль...

Вона почала плакати і відчайдушно кричати: „ Я жива! Я ще жива!”

Та це був тільки вітер, дикий, холодний вітер. Матір встала, підійшла до вікна та закрила його. Як же вона постаріла! Всього за два дні обличчя вкрилося сіточкою зморшок, у волоссі блищала сивина, наче попіл.

Схоже, ніхто не бачив і не відчував, що Вона тут. Їй стало образливо, виступили сльози. Вона з розгону вилетіла з дому. Назавжди. Ніхто і ніколи вже не побачить Її там. Ніколи.

Вона тихо летіла вулицею. Втомлені крила ледь змахували. Волосся розпатлане, опущені руки. Глянула на небо – повний місяць. Навколо плило декілька пухнастих хмарок, що гралися з місяцем – то застилали його, то розтилали. Вона згадала, як мріяла в дитинстві відпочити на такій хмарці. Тоді Їй здавалося, що вони вироблені з небесної вати і на них солодко дрімають ангелики.

Вона задумалася: чому б не здійснити дитячу мрію, не полетіти на таку хмаринку і не знайти свій спокій там? Вона змахнула крильми. Летіла з простягнутими руками до мрії. Вже близько... Та яке ж було Її розчарування, коли вона зрозуміла, що це лише дим!!! Дим! Такий же, як і усі Її мрії! Тільки дим. Фальш. Чому все так?

Вона спустилася на землю. Знову блукала вулицею. Вона вже оглянула усі будинки, що були у місті. Випадково побачила папірець, що валявся біля Її ніг. Підняла, розгорнула. Побачила Себе. Точніше, Свою мініатюрну копію.

                                     

                            

Таку ж Гаргулію, що сиділа, прикривши обличчя руками. На зворотній стороні було нашкрябано ім’я і адресу. Вона захотіла знайти ту людину, що намалювала це.


А цікаве  ім’я написано – NN. Хм, NN . Прямо так, як звуть його. Дивно! У неї було якесь дивне передчуття – щастя, страху і сум’яття. Але летіла за  адресою. Їй просто не залишалося вибору. Надворі всього четверта година ночі, а у Його будинку ще горить світло. Схоже, Він тут єдиний з живих, хто ще не спить.

Вона пройшла крізь стіну. Він задумано сидів за столом.

„ Цікаво, чи Він знає, що я померла?” – подумала Вона. „ Але Йому це, мабуть, все – одно”.


Вона підійшла ближче. Їй було цікаво заглянути Йому у вічі, (бо тоді вона не встигла), почути легкий аромат його парфум. Тих самих, таких же чаруючих.

- Ти прийшла. Я знав.

Вона від несподіванки здригнулася. Вони знову стояли впритул одне до одного, як тоді, тільки музики вже не було. Вперше, після смерті, Її хтось побачив, та ще й заговорив. Тільки Її більше здивувало, що це був Він.

- Чого Ти хочеш? – сухо спитала Вона. Вона вже не вірила в чудо, тому і не здивувалася би, якщо б і це стало брехнею.

- А ти не здогадуєшся? Я покохав Тебе з першого погляду. Мені здавалося, що чарівнішої істоти за Тебе вже ніколи не знайти. Ти – просто довершеність. Я за ті два танці з Тобою почувався найщасливішою людиною на світі. Я закохався. Вперше і востаннє. Побачивши Тебе з іншими, Я просто не  витримав.

 - Я відчув, що Ти померла. Я не міг змиритися з цим. Я хочу бути завжди з Тобою, розумієш!?! Завжди!!! Я знаю, Ти теж мене любиш! Тільки через те Я можу Тебе бачити. Скажи, що любиш Мене. – щосили кричав Він.

-  Я... Я не знаю. Я щось таке відчуваю, що теж люблю Тебе. Проте ми обоє знаємо, що не можемо бути разом. Я мертва, Ти живий” – Вона змахнула з щічки сльозу.

- Ми можемо бути разом. Тут є така умова. Післязавтра Тебе поховають. Якщо з Тобою до того часу не помре ще хтось, Ти навіки залишишся тут. Я врятую Тебе. Ти мене вб’єш, і ми підемо разом. Назавжди, і будемо нерозлучні. Вибирай. Моє життя тут без Тебе, не має сенсу. Я вже в цьому переконався ,– і Він тихо опустив голову.

- Як? Я маю тебе вбити? Власними руками? Я ж не можу! Принаймні тому, що проходжу крізь все, чого торкаюся. Я –  тільки згусток повітря! – Вона знову глянула на Нього.



                                             

 – Ти зможеш.. Якщо сконцентруєш усю свою силу, бажання, любов, ненависть, злість сюди – зможеш Мене вбити. Ось цим, – і Він витягнув з кишені розкладний срібний ножик з красивим орнаментованим руків’ям.

 – Я хочу Тебе про щось запитати. Чому не може померти так моя мама, рятуючи мене, чи хтось інший? Чому саме так, що я маю тебе вбити? – Вона дивилася з мольбою.

- Тому, що якби мама померла, бона зробила би це від горя і відчаю. Вона би тільки закінчила свій життєвий шлях. Але Ти його ще не закінчила. Ти не хотіла помирати. Тебе вбили. Тому Ти тут. Гаргулія. Твоє теперішнє ім’я Гаргулія – в перекладі – мертвий ангел.

 - Мертвий чи живий – тепер яка різниця? Чому саме Ти? Ти теж хочеш жити! Ти мусиш жити! – Вона вже кричала від відчаю.

- Я, як і Ти, мав чому жити. В мене були мрії, бажання, любов, надія. Ти померла, і вони разом з Тобою. Тому, якщо Ти мене вб’єш, станеш такою, Як Я, і ми зможемо разом піти. – Він підійшов ближче, і вона почула, як відчайдушно б’ється Його серце.

 – Зроби це, Я знаю, Ти можеш.

Вони обоє мовчали. Дивилися одне на одного. Її очі – нерішучі, благальні. Його – ствердні і впевнені.

 Вже світанок. Прощавай. – промінчик сонця вискочив з-за вікна, впав на Неї, і вона розчинилася у повітрі. Він тільки схопив рукою пустоту. Її вже не було.


Настав останній день. Її повинні були вже хоронити. Матір дівчини підійшла до труни.

- Яка ти ще юна! Ти не могла померти. Я вірю, що ти ще жива ,– мама не могла більше плакати. Вона тільки беззвучно схлипувала і дивилася, як її єдина дитина лежить у труні.


Вечоріло. Вона знову прокинулася на тому ж місці. Вона хотіла піти до Нього, але зупинилася.

- Навіщо його вбивати? Він врятує Мене? Я хочу, щоб Він жив, але Мені невиносимо більше залишатися тут.

Вона піднялася. Розправила крила. Покружляла над своїм сонним містом. Тепер чомусь Вона його полюбила – адже ці люди не винні в тому, що Вона померла. Вони теж хочуть жити, надіятися на краще, вірити. Вони ніколи не будуть такими, як Вона. Ніколи.



                                          

Вона летіла до Нього. Це був уже останній день, і Вона повинна була вже все вирішити.

 Ти вже вирішила? – Його голос звучав мляво, але в очах горів якийсь неприродний блиск.

- Я знаю, що ти зараз скажеш. Вірю, що не хочеш мене вбивати, але Я сам цього хочу. Вбий Мене! Негайно! – Він піднявся з-за столу і покрокував до Неї.

- Сьогодні останній день. Ти не можеш запізнитися. Зроби це вже.

 – Добре, добре, я це зроблю. Тільки Ти хоч кави попий перед смертю. – Вона сказала це з усмішкою,  у  голосі відчувалася нотка іронії.

- Як скажеш. – Він сонно набрав води в чайник і поставив кип’ятити.

- Схоже, сьогодні кінець повного місяця. Треба спішити – Він підійшов до вікна і дивився на небо. Ніж лежав на столі.

Вона не дрімала. Швиденько підняла з – під крісла сховану баночку снодійного. Вона вже навчилася. Тепер Її рука не просочувалася крізь предмети. Вона цього хотіла. Декілька прозорих крапель впало в підготовлену заздалегідь чашку з кавою.

- Чайник вже скипів, – Вона вимовила на одному подиху.

Він налив води у чашку і випив каву. Вона мовчки дивилася на нього. Він позіхнув і повалився на диван.

Вона ніжно глянула на Нього. Підійшла, погладила по голові, поцілувала в чоло. Зайшла у спальню, взяла аркуш паперу і написала:

„Вибач. Я тебе обманула. Ти маєш жити, бо Я Тебе люблю. Я тебе вічно оберігатиму. Живи, але без Мене”.

                                                           Твоя Гаргулія”.


Вона оглянула кімнату. Настав ранок, і Вона щезла.

Він проснувся. Це був вже полудень. Побачив записку.

„ Чорт! – вирвалося з його грудей. Вона мене обманула!” – Він заплакав. Він зрозумів, що Вона його любила. Він мусив жити.


Її поховали. Він прийшов на похорон, поставив дві білі лілеї біля Її ніг. Він бачив її востаннє. Її вже нема. Для всіх, але не для Нього.


Настав вечір. Вперше вона була рада за здійснений вчинок. Вона знала, що буде безконечно прокидатися тут і літати по місту. Але вона зробила свій вибір і була щаслива.



                                    


Вона залетіла у Його дім. Він сидів і читав газету. Вона підійшла до Нього. Погладила по обличчі, але Він не відчув. Тепер Він вже Її не бачив.

Вона усміхнена вийшла з будинку. Місяць світив у  обличчя. Вона розправила крила і полетіла в небо.


Вона оберігала своє місто і тих, хто в ньому. Але найбільше Вона оберігала його. Щоночі. З дня у день.

Вона була Гаргулією вечірнього міста...

Самбір 01.11.2008.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.04.2013 Проза / Новела
ПРИВИД БІЛОЇ ЛЕДІ
16.05.2013 Поезії / Вірш
Моєму дитятку
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Новела Про душу
19.05.2013 © Арсеній Троян
66 е
15.05.2013
Гаргулія вечірнього міста
26.03.2013 © Кудріна Олександра
Я вас запрошую на маскарад!
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 3 (МАКС. 5) Голосів: 2 (1+0+0+0+1)
Переглядів: 182  Коментарів: 2
Тематика: Проза, новела, красуня, Гаргулія, яблучний пиріг, біле плаття, похорон
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.05.2013 23:29  © ... для Тетяна Белімова 

Тетяно, це моя найперша спроба писати прозу))) Вона вийшла більш на емоціях, ніж сюжеті) але дякую за коментар, мені завжди цікава думка збоку) 

 16.05.2013 20:57  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Юліє-Анно! Прочитала вашу новелу. Ну, що можна сказати? Взірець так званої дівочої прози))). Дуже мило! Ви старалися. Не можу сказати, що мені сподобалося. На мій погляд, вам трохи не вистачає майстерності. Але дуже імпонує, що ви - автор не ледачий! І креативний! У вас багато хороших ідей і задумок. А техніка - справа наживна.
Хай щастить! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди