Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.05.2013 21:50Новела
Трилер  Для дорослих  Про життя і смерть  Про душу  Про час  Про сучасність  Про прекрасне  
51000
З дозволу батьків
© Арсеній Троян

66 е

(летаргічний день)

Арсеній Троян
Опубліковано 19.05.2013 / 17006

...Вичовгана містом маршрутка вже добрих п’ять хвилин стояла біля метро і все ніяк не рушала. У салоні було душно, оскільки на вулиці стояла ще літня спека, і навіть навстіж відчинені вікна та люки не давали бажаної прохолоди. Хтось на передньому сидіння гучно сварився з водієм, вимагаючи від нього відкрити двері, а той лише ліниво огризався, кидаючи одноманітне «Неположено». Інші пасажири лежали із закритими очима, відкинувши голови на брудні підголівники.

—                          А ви не спите? — почулось десь над головою.

Я закрив книгу, підвів очі і побачив над головою чоловічка з борідкою, у новій, але брудній рожевій сорочці з спітнілими пахвинами. Чоловічок усміхався неприродно доброю посмішкою.

— Така спека, всі давно заснули, — ще раз сказав чоловічок. — Можна?

Запитання стосувалось вільного місця біля мене. Я неохоче кивнув головою, звичайно ж насторожившись, бо цей чувак був схожий на тих сектантів, що відловлюють лохів на вулицях і ставлять на квартири.

Тим часом, чоловічок вмостився, намагався відрегулювати спинку крісла, яке виявилось зламаним, махнув рукою, і втупився вперед своїм дивним поглядом; здавалось, йому тут подобалось перебувати, серед цих спітнілих тіл і шансону.

—                          То ви, значить, за місто? — озвався чоловічок через хвилину, хоча я ще жодним словом з ним не обмовився.

Я кивнув головою. Чоловічок став щось белькотіти про нетипову як на початок осені погоду. Я лише кивав головою.

Чоловічок враз замовк і став пильно вдивлятись мені в очі:

—                          Ви думаєте я один із них?

Питання прозвучало з таким докором, що я мимоволі відчув себе винним, хоча це почуття зникло через секунду. Я зрозумів, що мій новий супутник профі, і знає, як впливати на психіку, тому вирішив перехопити ініціативу

—                          Ви ж із якоїсь секти, так?

Чоловік вдавано викотив очі

—                          Я?

—                          Ви.

Чоловічок раптом розреготався так, що пасажири почали гудіти і дивитись в наш бік, навіть водій висунув свою товсту морду з-за перегородки.

—                          Не може бути …. — витирав сльози чоловічок… — Ахаха…

—                          Що я смішного сказав? — сказав я, відчуваючи, що втрачаю контроль над ситуацією.

—                          Ні, вибачте, я не з вас сміюсь, — сказав чоловічок. — Просто у мені завжди бачать якогось мало чи не рецидивіста. Хоча я був у минулому «мережевиком», так це було.

—                          Ким? — не зрозумів я.

—                          Мережевий маркетинг. Не чули, ні? Типу бізнес такий, робота з людьми. Та це було давно, ось тільки сорочка з того часу залишилась.

Я трохи заспокоївся, можливо даремно, бо про мережевий маркетинг чув вперше. «Добре, що не сектант, — подумав я».

Від водійського місця чулись незадоволені крики пасажирів. Кілька з них стояли в проході і вимагали від водія випустити їх, але той лиш рукою махав, видно набридло сваритись.

—                          П’ять хвилин залишилось, — сказав я, дивлячись на годинник.

—                          До чого? — не зрозумів мій супутник.

—                          До відправки.

—                          Ааааа, — байдуже протягнув той.

—                          До речі, ви сказали, що були оцим «мережевиком». А що змінили професію?

Супутник засовався на місці, озираючись так ніби його хтось підслухував, а потім тихо запитав:

—                          Обіцяєте, що нікому не розкажете те, що я скажу?

—                          Я — могила, — побожився я.

Супутник знову гигикнув і сказав ще тихіше:

—                          Справа в тому, що я вже давно помер.

Я отетерів і зрозумів, що рано заспокоївся. Хоча вираз обличчя у нього був нормальний, зникла та ідіотська посмішка. Мені стало лячнувато і мій супутник помітив це:

— Не бійтесь, я не з глузду з’їхав. Я нормальний. А ви, до речі, теж мертвий.

—                          Цікаво, як це може бути? — запитав я. — Я дихаю ж.

—                          Ви впевнені? — запитав мій супутник, жмурячи очі.

Я замовк, бо це запитання остаточно збило мене з пантелику. Або цей чоловік божевільний, або це якийсь негарний жарт. Я відчув, як піт краплями скочується з лоба і падає на закриту книгу.

— Мені теж було важко в це повірити. А ще важче було повірити в те, що більшість людей теж мертві. У цій маршрутці принаймі всі.

—                          І звідки у вас такі дані?

—                          Ну як вам сказати… Хоча, щоб я не казав, ви будете сприймати мене як божевільного. Скажу так — ваше фізичне тіло ще існує, раз ми говоримо, а все це, що ви бачите навколо, це залишкові (вибачте, мабуть немає такого терміна в біології, але я не спеціаліст, я звичайний торгаш), так от це залишкові, фінальні етапи роботи мозку. Не хочете спитати звідки я це знаю?

—                          Звичайно, — сказав я, шукаючи очима вихід.

Чоловічок знову став усміхатись.

— Якось я був у комі. Точно я вам не скажу, що я бачив, бо було дуже багато різних видінь, але в якийсь момент я відчув, що прийшов до тями. Я відкрив очі і знаєте, що я побачив? Ні, не в лікарні. Я лежав в закритій труні. Я відчував все цілком реально. Я відчував, як забивають гвіздки, я кидають землю, як закінчується повітря. Мені стало страшно, так страшно, що я втратив свідомість, і опинився знову в лікарні.

—                          Цікава історія, — сказав я досить скептично.

—                          Дуже цікава, — засміявся супутник. — Але це ще не все. Коли я вийшов з лікарні, в снах все почало повторюватись. Туди я повертався на кілька секунд, де відчував як мене засипають, а коли прокидався, то жив тижні і місяці. Потім все повторювалось знову, але з кожним наступним сном, повітря стає все менше. Отака от цікава історія. Ви ніколи такого не відчували?

—                          Ні, — боязко сказав я.

—                          Дивно. Мозок якось має сигналізувати вам.

—                          Чому ви думаєте, що у всіх така ситуація як у вас? — спитав я.

—                          А ви думаєте, чому тут так душно? Чому вже минуло десять хвилин, а ми досі не їдемо? Чому нас не випускають?

—                          Не знаю, — сказав я, — мабуть, не по інструкції…

—                          Було б дуже гарно, якби ви мали рацію, — стиха сказав мій супутник.

І ми обоє замовкли. Слова цього дивного чоловічка, звичайно, ж виходять за всі межі. Я відчув, як пульс гупає в голову, і всіма силами нагамався знайти логічне пояснення тому, що я почув. Бред, чистої води, ніякого логічного пояснення, цей чоловік божевільний. Треба було виходити з маршрутки, бо так далі у мене голова лусне від чергових шизофренічних думок чи як воно там називається.

Я припіднявся і побачив, як один із пасажирів, що останні кілька хвилин горланив, що йому треба вийти купити сигарет, вишкіривши очі, здирав пальці в кров, намагаючись відкрити двері маршрутки, а водій дивився на нього сумний поглядом своїй булькатих очей.

У голові різко запаморочилось і  я впав в крісло.

— Що, погано? — запитав мене супутник.

Я щось сказав про спеку і поліз в кишеню, шукаючи хустку, щоб витерти піт, а чоловічок продовжував говорити.

— Мені здається, що всі люди лежать в трунах, а те життя, яке ми бачимо, всі ці сотні років розвитку, еволюцій, прогресу — це насправді лише секунди передсмертної агонії. Хто знає, як довго це буде тривати, скільки часу триватиме примарно-тривожний сон, який ми називаємо життям. Вам хустку дати?

—                          Ні, дякую, — сказав я.

Хустки в кишенях не було і взяв свою сумку. Відкривши її, я запустив туди руку і відчув, що там щось ворушиться.

—                          З вами все нормально? — аж привстав в кріслі мій супутник, злякано вирячивши очі.

Я вийняв руку, яка вся була в трупних червах.

— Що ви бачите? — запитав стиха мій супутник.

У мене відібрало мову, я лише гудів і сопів, відчуваючи як піт заливає очі.

— Ясно, — тихо сказав чоловічок, — ми ніколи не вийдемо з цієї маршрутки

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.01.2013 Проза / Мініатюра
Вишневі хвилі
04.07.2013 Проза / Новела
Лагідність і гармонія. І ніжність. І лагідність
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Новела Про прекрасне
03.06.2014 © Озерова Альона
Мій найкращий!
19.05.2013
66 е
28.03.2013 © Кміть-Балицька Юлія-Анна
СТВОРЕНИЙ МОЇМИ СНАМИ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.83 (МАКС. 5) Голосів: 6 (5+1+0+0+0)
Переглядів: 173  Коментарів: 8
Тематика: Проза, новела, маршрутка, спека, прогрес, супутник
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.05.2013 22:02  Каранда Галина для © ... 

))))) сценарій класний був би))))) для фільму. + музичку таку тривожненьку для нагнітання почуття безвиході) 

 20.05.2013 22:01  Марієчка Коваль для © ... 

хм... не в тих трупах, ... є ще трупи тварин, не путаємо. ок. 

 20.05.2013 22:00  © ... для Каранда Галина 

спс за те, що прочитали) розвивати не планую, бо великі форми мені поки що не по зубам)) 

 20.05.2013 21:59  © ... для Марієчка Коваль 

угумс. якось сам бачив на кладовищі... дякую за комент)) 

 20.05.2013 21:58  © ... для Тетяна Белімова 

Чи метафорично, чи по-справжньому - кожен сам для себе вирішить. дякую за відгук) 

 20.05.2013 21:38  Марієчка Коваль 

Арсенію. Умієте ви передати. Я недавно щось схоже читала про відчуття сну і відчуття життя, тому якраз в тему, навіть дуже. роман Ілюзія страху, там і про мертвих в своєму значенні. про черв яки то взагалі.. о да... не люблю тих білих в трупиках.
+. 

 20.05.2013 11:28  Тетяна Белімова для © ... 

Пане Арсенію! Талановито ви написали! І так зашифровано... Чесно кажучи, так і не зрозуміла, чого вони мертві? Метафорично чи по-справжньому?
Але, безумовно, сподобалося!)) 

 19.05.2013 23:09  Каранда Галина для © ... 

сподобалося. можна розвинути в класний жахастик, додавши деталей, але й так цікаво. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди