Сублімація часу
час, коли день ховається в небі і, пелехатими лапами хмар
охопивши, тиша місячне викрала око
і згасають усі ліхтарі на всіх вулицях і суточках, завулках
і закапелках
і фари автівок не в силі прорізати густість темряви й тиші
пругкої зловтішної ночі
і в темряві навіть собака до пуза тисне хвоста з переляку
і з загнаним поглядом тулиться в закуті
і випадковий гуляка - вічний блукач, мандрівник серед тіней
між стінами давнього міста
і всюди і скрізь лише дзвони, дзеленкоти скла, аварійне
скріпіння пронизливе гальм зіштовхнених автомобілів
трамваїв, тролейбусів, потягів...чуються вибухи, постріли
стогін
і ріками кров, руйнування, висаджування у повітря будівель
дерев... - тіла земного кромсання
і пада осліплений з ніг, і ріже уламками руки, і від споглядання
волань, голосіння і крику у спалахах, скреготу світу
відкушеного язика у жаху випльовує в сполохи натовпу
сам захлинається в піні рясній і трояндовій кольором
час, коли самий байдужий - турбується, в клопотах весь
заклопотаний, в дудку складає вуста свої слинні
й цілунком погрожує братським
і - божевільно округлені очі фанатик розсовує телескопічно
у простір і пише між зорями -ізми-, виламує кисті до нього
здійнятих рук, не бажаних і недоречних
а в білому що - серед плювків, гвалтувань, збиткування
знущань, в убозтві, обдурений, злидень, ніхто і ніщо
собі спить просто неба простертий з харчанням
і хропотом... - що йому суєта, ця свобода, ця воля
а хтось очманів від бажання долю злапати, запхати
в валізу й закинути з мосту каменем тЯжким чим дужче
чим далі, щоб скорше скінчилася ніч і настав щоби день
і у світлому світі творити самого себе...як належить
усякій нормальній людині
а гордий занадто крізь зуби кидає через плече
- я долі своєї творець і хазяїн! - гасаючи мавпою в клітці
а той - взагалі заперечує долю, стверджує - наче земля нам
із раю віддАна, а ми не схотіли держави в ній бачити й всі
негаразди, невдачи і злидні поклали на долю, мозком
надуману кволим
оракул новий в оранді заблюваній оракульський знак
таємничо виводить пальцем брудним і корявим на блюді
бурмочучи сп"яну про голод, потоп і падіння небесне
час, де узи умовності надто міцні, іржею скалічили душу
і розум комахою б"ється в корбці для сірників
у шухляді кухоного столу
і випадаєш в дитинство...біда лише в тім, що нікому
ти там не потрібен
ти потрібен лише собі - і це добре! коли б не цей хАос
і не чехарда у все поле законів
де кожен вважає себе знавцем усіх істин
в останній інстанції
і ми сидимо кітайцями в чайній кімнаті
і поглядаємо сумно на захід
і вуха запухли від бруду, що ллють в істерії на себе самих
наші люди
там у розпачу всі, упадають із крайності в крайність
де секс як розбещеність і революція, гоміки і лесбіянки
з"єдналися в спілку...- і стали меншинами...порно, дитя
двостатеве, стоїть серед світу, здригається в реготі
тілом оголеним й капа смолою в роти мастурбуючих
зі смолоскипу, вилизує губи свої сексуально
кохання ж як мить і як насолода
Ерос, побитий, брудний і згвалтований, кинутий на
хіднику, непотрібний нікому сидить, обіперся на стовп
при дорозі і болісно випрямив ноги і грає журливої
на гребенці крізь бумажку обготкову від карамелі
і свято кохання кінчається сміхом іронії
і десь помирають від спраги...а ми від питва подуріли
і світ лише чув щось, а знати - нічого не знаю про нас
і ми залишилися в світі, якому покладено край сном
вавілонського бога
де не визнати правди про землю Вітчизни отим соколам
що на гілці сидять імперського дубу і зиркають хижо
на звільнену землю
там час наче змотаний дріт на звалищі кинуто брухтом
історії різних істот і людей, і країн, і кривавих
імперій...і все як марнота марнот
і навколишнє наче савани - де знаком питальним жирафа
ходить собі неквапливо і над усіма нависає велика
важка і байдужа, як всі запитання, обридлі у побуті й вічно
псують існування суспільне; де вийшли із джунглів слони
крокодили спливають сльозами, гіпопотами роззявили пащі
й отруюють подихом чисте повітря, гієни і леви вічні суперники
зебри та інші усі травоядні сумирно пасуться стадами
і зграями...аж раптом зірвуться і скачуть світ зА очі
змітаючи все на своєму шляху і земля вся гуде під їхнім
копитом...і знову затишшя на пасовищі; а на мертвоту
злітаються грифи разом з орлами опісля гієн
і пугач над містом, там люди - мурашки, їх світ виглядає
ляльковим, кригким і мізерним під поглядом кОндора
що дивиться вниз, підпираючи небо могутніми крилами
а люди радіють, сміються й танцюють богами у святі, осяяні
безліччю огнищ, обличчям страшні і червоні від оргій
і здиблений кінь водить очима по світу у пошуку волі і люто
вудила гризе, з іржанням копитами б"є у повітря, відштовхує
чорну безвихідь
і чути відлуння секунд, що масою гельною наче ріка
із долонь небуття водоспадом спадають вільно в прийдешнє
крізь сьогодення
і під ногами хрумкіт і хрускіт скла, порцелян, черепків
черепиці, кісток, кісточок, усяких засмажених страв, гілок
і дощечок, стружок спіральних, білизни, випраної у крахмалю
і трав, квіточок і комах що попалені й інших речей і предметів
і тіл усіляких
і вже гидуєш іти, і ганебно бути собою... - але потрібно іти
і лишатися завжди собою
і скнієш в чеканні нового початку і ждеш не діждешся
кінця цього чАсу
та пил і дими руйнувань ще не спали й палають іще жертовні
кострища...і вітер гонить по місту нічному сміття, що залишене
людством у денному святі
час, коли просто лягаєш у ліжко і гасиш останнього вогника
міста
коли час вже не вміщується у годиннику і розповзається
з хати по Всесвіту
...час
1996р., 2013р.
