28.06.2013 11:39
для всіх
334
    
  2 | 2  
 © Зельд

ПРИТЧА

Не в своїй хаті, 

                        при свічі,

Його родила уночі,

Тихо співаючи,

                        купала

І щоби ненька не дізналась,

Дитя у човен положила,

Його й себе перехрестила,

Штовхнула човен...

Підхопила,

Немов билинку,

                         течія,

Дивилася 

        мов не своя, 

                      услід,

На небі місяць,

                 аж поблід

І вітер стих.

Торкнулась скроні сивина,

Мов у тумані,

                       проклина,

Пішла на гору, на скалу,

Щоб погасити печію,

Яка у серці починала тліти,

                        чим раз сильніше.

Кров в жилах стукала щосили,

Кричала:

-``Що ж ти наробила!``

Стояла на скалі,

                      молилась.

Над прірвою-

                    вже нахилилась:

-``Без нього я не зможу жити!``

Та в ту ріку, що її сина,

Все, далі й далі,

                         відносила.


Тим часом річка повернула,

І носом човника віткнула,

В пологий берег,

                          у траву,

Де пас худоби череду,

Старий і сивий

                      дід Хома:

Сірко загавкав не дарма

На човника ,

                    що без весла,

Дитя в подолі принесла

                   природа-матінка 

                                     й Хома,

Надумав йому ймення дати,

А підросте-то розказ все, 

                                як було!

Як ранком човник принесло,

Як лаяв і стрибав Сірко,

Та що у човнику було.


Ріс, підростав собі хлопчина,

Худобу пас

                  і полюбляв

На річці, за селом,

                           дитина,

Ловити рибу,

                  де клював

Карась і короп.


Катерина,

              прала білизну,

                             все одна,

Неговірка,

              така сумна,

Та на малого Петруся,

З такою ніжніст`ю дивилась...

Сиве волосся намочилось,

Чи то водою,

                 чи може, 

                          щирою сльозою.


Покликав якось дід Хома

                            св`ященника,

Бо вже пора

І до, вже юного Петра, 

                         звернувся

                              розказати правду

І про ріку,

        і про човна,

                 і про собаку, ба` Сірка.

Просив у юного Петра,

Щоб розшукав оту небогу,

( якщо вона іще жива)

Щоби пробачив

              й до порогу

Привів-

               богату, чи убогу

І словом старість зігріва,

Щоб жили разом,

                       а Хома,

За них замовить слово Богу.


За роком рік,

Петро не зна,

Що рідна матінка й сама,

Його усе життя шукала,

По ночах місяця благала,

Щоб у дорозі посвітив,

Щоб вітерець переповів

Де човник хвилькою прибив?

І хто хлопчину полюбив?

Чи може, вже його нема?

Чи може хтось його штовха,

знущається із сироти?


Ні-ні, не це, прости!..

І душить горло каяття,

Та все на юного Петра,

              усе частіше поглядала.

Старенька зовсім Катря стала,

(Вже світом цілим не блукала),

У тому хлопці,

                   за селом,

Що, із старим жив 

                        пастухом,

Відчуло серце, що зустріла

Синочка свого.

Непосміла

            спитати дідуся Хому-

Тепер сказать нема кому!

Хто правдоньку оту розкаже?

Мабуть отак

й в могилу ляже.


Не знала Катря, що й Петро,

Зібрався в мандри

                      і в село,

Прийшов прощатись

                    й не дарма,

Розказував старенькій Катрі,

Що розповів йому Хома:

І про човна,

               і про Сірка,

Що його мати - не ріка,

Найти її тепер він має,

Й оскільки Катрю давно знає,

Пока буде шукати матір,

Щоб Катря пожила у хаті.


Тоді й призналась Катерина,

Що він, Петрусь - її дитина,

Що все життя його шукала,

І ось знайшла... та й заридала.


Він взяв на руки Катерину

І як пір`їну, як билину,

Заніс у хату,

                  пригощав,

Та разом з нею пригадав,

Всі ті роки, що розділяли

Життя малого сина й мами.


Тож келиха нам слід підняти,

Що разом будуть доживати,

Хай доживуть й до ваших днів!

Щоб не бракнуло добрих слів,


Щоб в кожнім теплім слові-мати,

Малесенький вогонь горів.

Хай Бог дарує й вам синів,

Що не зрікаються батьків!

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 28.06.2013 13:52  Тетяна Чорновіл => © 

Душевна поезія!
На "Наймичку" Шевченка схоже...