Як жевріє життя...
Життя – це вуглик: жевріє і гасне,
Він народився з полум’я любові,
Яке чомусь погасло так невчасно,
Не освітивши роси пелюсткові.
Ми грієм душі теплими словами
І серце наше іскри віддає
Лиш найріднішим людям поміж нами,
Що зрозуміють прямо все як є.
Можливо, нам лишилося вже мало,
Як тій жаринці в вічному вогні,
Вона недавно шлях свій починала,
Як солов’ї зливалися в пісні.
Та час біжить і навіть наші тіні
Без сліду зникнуть тільки-но стемніє
І тільки слово в вічнім гомонінні,
Вітрами часу змучено повіє…
