Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.07.2013 00:13Оповідання
Про життя і смерть  
100000
З дозволу батьків
© Олександр Новіков, Марійка Коваль, Каранда Галина

Душа в шмаття

Я же червь, а не человек, поношение у людей и презрение в народе. Ветхий завет, Псалом 21:7

Щось сьогодні надто м’яка земля… Аж дивно…Занадто легко повзти… а коли занадто легко – добра не жди… Щось мені так підказує…не знаю що, не пам’ятаю… Але колись знав. Наче… давно…було так важко дихати, але легко повзти… раптом – світло. Надто яскраве ( я його бачив? – не бачив… в мене немає очей… але я ВІДЧУВАВ його. Усім своїм організмом відчував…. Стало зовсім легко і волого. Багато повітря і якесь сяйво. Я чув (не чув… ну, ясно що не чув, але – ЧУВ!!!) якийсь шурхіт, наче щось котиться… І – АААААААААААААААААААА---БІЛЬ… Великий, страшний біль. Вам ніколи не відривали руку, не тягли вас в різні сторони, чи розчавлювали третину тіла зсередини? Я ніби помирав усіма середніми кільцями, приклеєний велосипедним колесом до брудної поверхні якогось каменю, на якому було трохи гнилої землі (це цей противний дощ полегшив мені просування, на поверхню, чи вигнав на загибель в пошуках повітря???!).



Але я був живим. Мабуть… В обох пошкоджених шматочках жив я… та проте відстань між моїми частинами тіла якось зростала. Я уже і не знав, в якій я, а в якій, може, уже не жива, а моя померла частина, бо одночасно реагував на власні рефлекси двох.



Краще, щоб просто розтоптали. Краще, щоб це закінчилося нарешті! зараз же! Надто велика натуга, вона давить… давить на душу… Коли є можливість піти водночас двома дорогами, і ти йдеш, йдеш, і уже перехрестя, і тут - розриваєшся. А повернутися назад уже не можна?? Можливо, якось… хтось… допоможе, поверне, склеїть. Якщо ще не пізно. Чи просто змиритися і терпіти цей біль, і це тяжіння до своїх власних шматків плоті все подальше… яке недовге, взагалі яке... життя… але колись це має закінчитися. Світло потроху згасає. І відчуття разом з ними. Не розумію, що сталося, хто я, і чому боліло, і чи боліло. Турбує усвідомлення, що чогось не вистачає. Звична темрява з запахом землі, але де ж кінець? Чи початок? Обидва? Темрява…



Наталочка витрусила з пакетика останнє насіння і прямо жменею, не лузаючи, вкинула його до рота – так смачніше. Не культурно? - до біса! ВІН однак не помічає... Дівчина відверто нудилася біля Сергія, що заворожено дивився на поплавок. Це ж треба – стільки хитромудрих операцій провернути, щоб потрапити з ним (омріяним!) на цю риболовлю (тільки удвох!) – і тепер – вмирати від нудьги. Для хлопця, здавалося, не існувало нічого, крім тихого дзеркального плеса і нерухомого червоного поплавка, що й не думав ворушитися. Сергій теж не ворушився… чи то він свідомо ігнорував її, здогадавшись про підступний задум по вуха закоханої в нього Наталки? Ех! Якомусь черв’яку більше уваги, ніж їй. Як він уважно і терпляче насаджує його на гачок! А якщо спитати щось по темі? Хоча б про черв’яка? Хотіла б вона розповісти йому одну історію, де ці створіння стали ключем до романтичних стосунків, до чиєїсь душі, яка закривалася увесь час, і лиш ті дурні черв’яки раптом, якось випадково, її зворушили. Та це надто банально, це надто по-дівчачому, це тупість, йому це ніколи не буде цікаво, він не зрозуміє… Треба простіше. Треба про риболовлю. Треба по толку. Як завжди.



Тихенько прокашлявшись, дівчина зважилася, хоча питання точно її не хвилювало так, як могло б:



- А навіщо ти розірвав черв’яка навпіл? Невже для економії? Я думала, що його треба просто наколоти, щоб звисав і ворушився, рибу приманював…


- Як в мультику? – Сергій засміявся.


- Ага… ну, не смійся з мене! Поясни краще!


- Тут мала риба, вона ніколи не заковтне цього черв’яка, а буде гризти його на гачку. Він он який жирний! Якби тут водились більші карасі… тоді все було б, як в мультику.


- А що означає напис Пе Ес 21:7 на твоєму спінінгу?


- Не знаю, маркування якесь, може - допустиме навантаження.


Вже майже не болить… а що то було?... хто той, навпроти? Як же боляче він звивається… я відчуваю його біль і страх… не так, як свій, але…ось він зачепився раною за камінець… ой… треба відповзти від нього подалі. Добре, що земля така м’яка… Знову комфортно. Тепло, волого. Все добре. Ой! Ну чому він не заповзе в шпарину??? Чому лишається на дряпучому асфальті? Я що, щоразу чутиму його біль??? Хто він такий? Чи – хто я?...я ж точно знаю, що був сам, коли заповз в цю кляту калюжу і як по мені прокотилося оте велике й чорне… велосипед… Вас ніколи не розчавлювали посередині?... Я помер усіма середніми кільцями, приклеєними до брудного асфальту… і я живий… живий обома вцілілими половинками… як почувається отой, другий?… дурне питання, я якраз знаю, як він почувається… і, певно, він теж знає, як почуваюся я… Тепер ці тіла житимуть окремо. А душі? Я ще не розібрався… Вона в нас одна на двох? Чи таки в кожного – своя… ану, спробую… де я? - я одночасно роблю хід у вологій землі і корчуся, тручись об камінці на дорозі… треба тікати, бо розчавлять знову… о… нарешті він це теж зрозумів?! Добре… все добре. Ми вже майже не зв’язані… і мені тут так добре. Життя триває, хоч кусочок мене розтерло, розкатало до мікрона… цікаво – а в тому, померлому – теж був шматочок душі?


Всього півхвилини – і поплавок на воді, гачок – у воді. Все як і раніше, мені нудно. Я люблю риболовлю, але якраз сьогодні я задумалася, чи справді подобається мені цей задумливий Сергій? Ні, дурня, звісно – подобається… Як він може гарно мовчати… І як не можу мовчати я, як багато є чого сказати, але риболовля вимагає тиші. Абсолютної і суворої. Хм, він має хоч слово сказати. Невже я зайва тут… невже я даремно це... і ці черв’яки. Вони знову нагадують мені ту історію, знову і знову. Вони уже ніколи не будуть звичайними, кільчастими і милими. Мені жаль, що їх кільця так легко розриваються навпіл. І можуть геть ніяк не реагувати на те. Можуть?


А сьогодні неділя… Зазвичай, з Вітьою ми в цей час багато говорили. І я мала можливість сказати все, що тривожить. Він вмів слухати. Я так думала. Я думала, що у нас – одна душа на двох… Чи вміє слухати Сергій?..



- Сергію, ти віриш, що буває одна душа на двох?


- Що?


Наталка зітхнула.


- У нас мало залишилося черв’яків. Напевно, невдалий день, дурної риби нема. Може, не варто більше чекати кльову, уже стільки часу пройшло? Та й погода така… прохолодно.




- Може і так. Треба ще трішки почекати, і…




- Сергію, про що ти думав весь цей час?




- В сенсі? Про що-небудь…




- Ти думав, чому я прийшла сюди з тобою о п’ятій ранку? Зовсім невиспана?




- Та думав…




- Ти думав, що мене цікавить не риба, а…




- Може, черв’яки? – Сергій засміявся.




- Черв’яки… Ти читав вірші Омара Хайяма?




- Розглядали в школі. Здається.




- Був на світі, та і зараз десь є, один цікавий персонаж, він їх обожнює.




- Черв’яків?




- Вірші… Хоча, - і черв’яків теж.




- І що?




- Та нічого… Так, черв’яки мене більше цікавлять, ніж риба. Один хлопець, той самий цікавий персонаж, розповідав мені, що їх можна розділити в якусь пору, коли вони ще маленькі, а потім, через кілька десятків днів, знову звести… і вони згадають один одного, як колись розділене одне ціле. Хай і пошматане різним піском, і різним сухим корінням. Він казав, що їх завжди поєднуватиме – одна душа. І пофіг на час. Він все одно відносний.




- Дурня це все! Яка душа у черв’яка?!


- Думаєш, немає?


- Тю… Наталю, ти мене дивуєш…


- Ні, ти правда вважаєш, що в черв’яка не може бути душі?


- Боже, як все запущено… - Сергій сплюнув собі під ноги. - Ось я беру його, - хлопець двома брудними пальцями вивудив з купки землі на дні баночки черв’яка, - розриваю… І що? Там тепер дві душі? Де ж вона взялася? Ота, друга? Де, питаю?! Отож!




Наталочку пересмикнуло чомусь від вигляду двох щойно розділених частинок, що синхронно корчилися на прибережному піску. Вона не вперше на риболовлі, і, незважаючи на захоплені розповіді колись такого наче рідного ботаніка Віті, не переймалася сентиментами до наживки… Але зараз… Чомусь саме зараз холодний цинізм Сергія (а чому, власне, вона вирішила, що хоче з ним зустрічатися? Чи не тому, що він би ніколи не переймався душами червів, а приносив би в дім рибу? Чи не цього здорового прагматизму вона прагнула після болючого розриву з невиправним бездіяльним романтиком?) так вразив її... Він розірвав його ПРОСТО ТАК... не для того, щоб впіймати рибу, а саме ПРОСТО ТАК... щоб щось довести їй... І, здається, таки довів...




- Навіщо ти так?


- Як?


- Ну, отак… жорстоко…


- Блін! Ми півдня ловимо рибу на черв’яка, і – раптом – саме зараз! - тобі дійшло, що це жорстоко! А рибу їсти – хіба не жорстоко? Та, як на те пішло, ряст топтати – теж жорстоко! Саме життя таке – ЖОРСТОКЕ, - з притиском, сердито мовив Сергій. Він піднявся і підібрав пошматовану наживку, вкинув назад до баночки, - ще знадобиться…




І що тепер… Тепер я із своїми рештками мотаюсь в якійсь майонезній банці. Хто тепер я? я ще хтось, чи тільки рештка цілого… Чи можу я вважати себе ще живим… І комусь потрібним? Хоча б собі? Чи можу я знайти себе, і приліпитися заду?…. Ні… Надто мертвий. І коли відчуваю пальця, який зчавлює мене ще сильніше, бо я, викидаючи останні байдужі сили, пручаюсь,- розумію, наскільки я непотрібний більше цьому світу. І тепер думаю про одне, що, скільки не було моїх частинок, якби одна попросила в іншої прощення, мені б усьому було б легше. Мені потрібно було сказати кожному собі Вибач. Тепер так далеко я. І я кажу вибач власне своїм мертвим залишкам. А їм те не треба. Вони уже не знайдуть себе. І я більше не пручаюсь… Навіщо…




Наталя підвела очі.




- Тебе колись розривало отак із середини?


- Не зрозумів…


- Отож… як черв’яка… А мене – розривало. Лише раз. Але цього досить. Це було від неочікуваної прикрості. Тобто – це я зараз кажу – «прикрості». Тоді це було ГОРЕ… велике-велике… таке велике, що воно не помістилося в мені, розбухло і розірвало мене зсередини на два нерівнозначні шматки… І в кожному з тих шматків була душа… Одна? Дві? Однакові? Чи – хороша й погана? – не знаю… мені іноді здається, що я й досі ще не зрослася, не зійшлася до купи… у всякому разі ці – дві? – разом – це зовсім не те, якби була ота, одна… яку розірвало… чи – розірвали…


Так боляче було…




- І що ти робила?, - здавалося, Сергій спитав тільки для того, щоб перервати цей напівзрозумілий йому абстрактний монолог і повернути дівчину до конкретних матерій. Дивна вона якась… Від такої краще подалі…




- Кидалася туфлями в полі.




- Хм… і це допомагає?




- Не знаю, чи допомагає, але допомогло. Вони, ці туфлі, дешеві були. Це дивно, але в той момент я відключилась від болю. Бо коли йдеш по гострій дорозі, і камінці ранять ноги, раптом починаєш думати: скільки ж крові твоєї там залишилося від них! А потім, коли розберешся, що зовсім не викинула ті туфлі, і що вони в твоїх руках, заплутані в пальцях, то все…все на своїх місцях. Просто було важко. Я відчувала себе… черв’яком… саме так… бридким, нещасним, пошматованим… І саме тоді – і саме тому – я зрозуміла, що в них Є душа… Це в ЛЮДЕЙ її іноді не буває, а в них – є завжди… Бо вони знають, як це – корчитися в муках на землі… і кидатися туфлями з розпачу… Але ти говориш собі – яка дурість, за що карати себе, за що рвати на клаптики себе, залишати їх десь там з кров’ю на забутій всіма дорозі, адже все це безглуздя одного дня, чийогось дня і чийогось несприйняття, і нічого те все не варте. Ти вибачаєш собі, нашвидкуруч зачісуєш волосся на голові - і йдеш спокійно додому. Ну, майже спокійно. Головне, виходить, вчасно вибачити собі. І жити далі, спокійно і достойно. І тоді втрачені клапті обов’язково знайдуться. Хоч і не скоро… Але знайдуться. І навіть здаватиметься, що вони знову зрослися. В одну душу. Хай це й не так. Але… ти повіриш в це… А раптом що, - туфлі завжди під рукою…




І Наталочка якось приречено присіла біля Сергія, що, роздратований дивною поведінкою дівчини (і чого вона за ним вшнипилася?), сердито закидав вудочку в воду.






З’являється цей холод в мені, щось колюче, металеве. Звідки я знаю, що таке метал?- А звідки ви, двоє, що сидите і так уважно дивитесь у велику водну безодню (хоча одне з вас дивиться точно крізь неї, соромлячись відкрити назавжди своє серце), звідки ви знаєте, що таке та одна душа на двох?!




- Не клює?


- …угу…


- Що, угу?


- Ти вже питала.


- Чому ти не звертаєш на мене уваги? І взагалі навіщо було паритись з цими черв’яками, тут же одна синька, їй було б достатньо і мокрого хліба!


- Відчепись!




Цей погляд. Роздратовано-збуджений…щось до болю знайоме. До болю. О, ні, таке відчуття ніби… ніби тебе розриває навпіл. І пам’ять відкриває заблоковані підсвідомістю спогади, що роздирають спалахами серце.




- Це ти…це ти! Ти! Ти! Ти! - Зайшовшись слізьми, Наталка тікає, збивши ногою банку з наживкою.




Невже зник цей невидимий бар’єр? Треба тікати. Заповзти скоріше в нірку. Але чому? Чому я боюсь поворухнутись, що мене тримає? І цей відірваний біль. Знову…Що знову? І що це за дивне відчуття роздвоєності? Хто це з’являється з-під землі? Біль… Невже це я? Вже не я, але ж я…А ця людина, невже… брудний камінь… дощ…колесо… Та це ж він, той велосипедист!




- Це ти! Той велосипедист!




Від несподіванки Сергій не встиг зреагувати, і Наталка проштрикнула йому груди шматком арматури, зігнутої гачком.




- Це ти, ти, ти…то був ти! - Наталка продовжує колоти обм’якле тіло в той час, коли червоний поплавок різко йде під воду…

Надрукувати
*Збереження публ. для прочитання пізніше
04.07.2013 Поезії / Вірш
з натури...
21.07.2013 Поезії / Вірш
Я закрываю день ресницами
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання Про життя і смерть
31.07.2013 © Музичка Ольга-Леля
Еrit in fides vestra (І буде по вірі твоя...)
14.07.2013
Душа в шмаття
21.05.2013 © Музичка Ольга-Леля
На колінах у Амі
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 10 (10+0+0+0+0)
Переглядів: 173  Коментарів: 42
Тематика: Проза, оповідання, біль, риболовля, черв’як, поплавок, життя жорстоке
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.07.2016 15:18  Тадм для Каранда Галина 

так, вийшло органічно. взаємодоповнююче і багатогранно 

 14.07.2016 12:30  Каранда Галина для Тадм 

спасибі.
Ми писали це з великим бажанням. І кожний виливав своє. Та воно переплелося наче доволі органічно.
Мені теж подобається. 

 14.07.2016 10:13  Тадм 

цікаво читати, оскільки на контрастах усе: початок сприймається як монолог новонародженої душі (подія, незважаючи на біль, світла все ж таки), в середині твору - особиста драма; -кінцівка, котра як відро холодної водина голову - трагедія. До смаку філософська основа твору. Якщо коротко - дуже сподобалось 

 17.02.2016 22:01  Олена Яворова для іміз 

Моторошна кінцівка. Думаєш: не дай комсь пережити такий біль. А потім: та всі ми, зрештою, хоч раз, а бува й не раз, щось таке переживаємо. Просто в кожного то буде своє. Але буде. Чи вже було.

 08.08.2013 14:12  Каранда Галина для іміз 

дуже дякую. я сама була вражена тим, що ми - такі різні - написали так, що я сама вже не бачу, де чий текст. це дуже цікаво - отака співпраця.

 08.08.2013 13:21  іміз 

так...хм...ще раз перепрошую авторів, що я не дочиталася цього колективно-нестандартного оповідання...я чесно кажучи, так і не зрозуміла - в якому місці чий кавалок "тексту-червяка"...бо все ж - написано однією душею. Геніально, портальці!!!! Вразило, заболіло, моєї улюбленої вдосталь психології - "роздвоєння", "тиску", нівелювання душі-спрощування духовного до рівня отупіння, нижчого ніж в червяка (Сергій) - не в сенсі - тупий, щоб образити, а в сенсі стадії його розвитку, "бо не може вище"...словом, Ви великі молодці!!! Кінцівка мене вибила з колії, чесно кажучи, не чекала на таку агресію...та це неавіть не просто агресія...Наталі-героїні...СЛІВ НЕМАЄ, ЧЕСНО щодо майстерності і глибини твору. НЕПРОСТИЙ! 

 20.07.2013 01:55  Марієчка Коваль для Олександр Новіков 

Хм... Саш, не розслабляємся з нах, віддана цінителька вашої творчості, правда, без того
заліза, поки має інтернет... 

 16.07.2013 23:39  Каранда Галина для Оля Стасюк 

дякую, Олечко!) 

 16.07.2013 12:13  Оля Стасюк для Каранда Галина 

нічого так! ажд пересмикнуло. Може, не все до кінця зрозуміла, але... це просто нова психологічна теорія! просто супер! спасибі усім авторам! ніби мене саму проштрикнуло. Піду збирати себе докупи( 

 15.07.2013 20:49  Каранда Галина для Оля Стасюк 

Олю! ти трохи причетна до цього оповідання. буде час - глянеш!)
в співавтори не вставляєм, але дякуємо за поштовх. 

 15.07.2013 20:48  Каранда Галина для Тетяна Чорновіл 

о, як я рада Вас бачити в цьому оповіданні!)))) і правда, все ж почалося саме з Олі... зараз погукаю її). 

 15.07.2013 20:43  Каранда Галина для Володимир Пірнач 

) спасибі. Саме тому й чекали Вас, що підозрювали, що Ви любитель такого). 

 15.07.2013 16:33  Тетяна Чорновіл 

А чому Олі нема в співавторах? Ой, забула, вона ж свою душу вже порвала десь у попередніх публікаціях! )) 

 15.07.2013 13:28  Олександр Новіков для Недрукована 

Ну тоді з почуттям виконаного обов`язку ховаю за пояс арматурку, нах... 

 15.07.2013 13:24  Володимир Пірнач для Каранда Галина 

Значить я любитель.
Насправді текст сильний, слова побудовані гарно, логічні прив"язки збережено, сюжетна лінія визначена. А що ще потрібно? Якщо комусь не заходить, то земля йому пухом.. :) 

 15.07.2013 13:21  Недрукована для Олександр Новіков 

Велошпиця теж круто, сірьогу не жалко, не про нього вєсь рассказ, а арматурина – суперкласне неочікуване рішення. Мені особисто не хочеться ніякими детективними методами вичисляти всі обставини "злочину". Я люблю такі оповідання на грані реального/нереального. Тому сама собі все додумаю, як мені хочеться)))) Вам респект величезний!!! 

 15.07.2013 13:19  Володимир Пірнач для Олександр Новіков 

Чесно кажучи не виникло.
Сєрьогу в принципі не шкода.. він не справжній рибак :)
Грудну клітину анатомічно пробити важко, але в такому стані, як Наталка і з повним ротом нечищених зернят, то все може бути :)
Про шпицю тут взагалі було б схоже на Хоррор, арматура воно якось рідніше)) 

 15.07.2013 13:18  Каранда Галина для Володимир Пірнач 

ну, чтиво на любителя... 

 15.07.2013 13:17  Олександр Новіков для Недрукована 

Переадресовую й тобі питаннячко 

 15.07.2013 13:17  Володимир Пірнач для Каранда Галина 

Ух ти..
А чому саме моєї? 

 15.07.2013 13:15  Каранда Галина для Недрукована 

значить, не настільки різні, як здається збоку. 

 15.07.2013 13:15  Олександр Новіков для Володимир Пірнач 

А не виникло питань: за що вона так сірьогу, звідки взялась арматурка і якби замість арматурки була велошпиця то вона б пробила грудіну? 

 15.07.2013 13:13  Недрукована для Каранда Галина 

а я пишаюся вами усіма, чесно-чесно =))
Просто ви ж всі таааааакі різні – це як вибуховий коктель ось таке поєднання! Це справді суперовий експеримент =) 

 15.07.2013 13:10  Каранда Галина для Недрукована 

)))))))))) працювалося натхненно. в реалі в кожного велиииииииика запарка, але ідея так захопила, що все дуже швидко пішло. А щодо де чій шматочок - я й сама заплуталася. Є деякі речення, які дописувалися усіма трьома по два рази... Головне - що навіть стиль вийшов один, хоч насправді ж ми пишемо по-різному. якщо чесно - я горджуся цим експериментом. 

 15.07.2013 13:05  Недрукована для Каранда Галина 

Навіть не уявляю як вам втрьох працювалося)))
Галино, вам за ідею окремий плюс! 

 15.07.2013 13:05  Каранда Галина для СвітЛана 

спасибі. нам важливо було, чи зрозуміють люди. 

 15.07.2013 13:03  Каранда Галина для Недрукована 

) спасибі. бачення справді цікаве, бо складене з трьох бачень)

 15.07.2013 13:02  Каранда Галина для Володимир Пірнач 

Дякую, Володю. Ми дуже чекали саме твоєї оцінки, якщо чесно.

 15.07.2013 12:39  СвітЛана 

Не знаю... Просто забракло слів. тої дискусивної ночі, я не дочитала, і не зрозуміла питання Чорного - чи мені жаль Сергія. Жаль. Дуже жаль. Учора тільки ми святкуваали День рибалки, а сьогодні наче мене проштромили тією арматурою. Пройняло. сильно. Молодці. Кожному - своя мораль. Можна розглядати у трьох аспектах. Звісно, плюсую. І тричі ) Кожному по плюсу +++!!! РОБОТА ЦЬОГО ЗАСЛУГОВУЄ) 

 15.07.2013 12:37  Недрукована для © ... 

Ого-го-го-го!
Неочікувано!
Класно написано, дуже цікаве бачення.
Якось аж пишаюся вами!=)
Дуже достойно, молодці! 

 15.07.2013 12:09  Володимир Пірнач для © ... 

Шикарно.
Молодці, народ, дуже круто зробили. Насправді не добрав толку хто писав який шматок, але вцілому все дуже класно.
Плюсую.
Плюсую.
Плюсую. 

 14.07.2013 22:32  Марієчка Коваль для Каранда Галина 

Дякую і вам за співпрацю. Це було цікаво... хотя до мене як до жирафа. а про співслова, то да... то ще цікавіше. 

 14.07.2013 22:31  Марієчка Коваль для Каранда Галина 

Звичайно, шалено ніколи!! Нерви горіли!! Ледь зібралась нарешті... о... 

 14.07.2013 11:39  Каранда Галина для Дебелий Леонід Семенович 

можливо. ще раз кажу: з нашого з Сашком сприйняття закінчення лежить в ірреальній площині. це фантастичне оповідання. 

 14.07.2013 10:05  Дебелий Леонід Семен... 

Сильно протягом всього твору, крім... Кожен автор має право висловлювати своє бачення завершення історії, але ... чи може особа жіночої статті (та й не тільки) ставати на один рівень з тим, кого зневажає, ставати ним... Адже у Сергія вже не існує шансу щось змінити у собі (є заперечення: а такі люди і не змінюються... а цього ми точно не знаємо як і про душу)... 

 14.07.2013 00:49  Каранда Галина для Богдан Чернігівський 

ну да... і це теж... і - біль, коли хтось рве твою душу на шмаття... 

 14.07.2013 00:44  Богдан Чернігівський для Каранда Галина 

Мені як читачеві отой психічний стан дуже торкнув. Оте розвоєння одного черв`яка і неможливість з`єнатися знову. Незрозуміле самому собі подвійне "я"... 

 13.07.2013 23:49  Каранда Галина для Богдан Чернігівський 

дякуєм за відгук. Простіше - не цікаво:)))))))))) 

 13.07.2013 23:44  Каранда Галина для Олександр Новіков 

))))))А я тобі що казала!) спицею треба було)))))) а ти - не проткне, не проткне)))))))) жартую)

 13.07.2013 21:54  Богдан Чернігівський 

Круто! Черви з душею і людина у відчаї. Але, може дійсно треба дивитися на світ простіше? ))) 

 13.07.2013 20:58  Наталія Сидорак 

Да... Круто... Монолог сподобався особливо... Нагадало "Собачье сердце" Булгакова... Кінцівка теж неочікувана. Плюсую звісно! 

 13.07.2013 20:29  Марієчка Коваль для Олександр Новіков 

Саша, я і тебе тепер боюся... тю, а ти на зібранні поетів був без прутика?? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди