Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
31.07.2013 18:34Оповідання
Для дорослих  Про життя і смерть  Про друзів  
10000
Без обмежень
© Музичка Ольга-Леля

Еrit in fides vestra (І буде по вірі твоя...)

Музичка Ольга-Леля
Опубліковано 31.07.2013 / 18276

Я. Це є я, і я колись народилась. В мене звичайна історія життя. Народилась 19** року в повноцінній сім’ї, де мене любили і оберігали. Згодом пішла в садок, школу, коледж, ВНЗ, роботу. На своєму шляху зустрічала різноманітних людей, з яким або дружила, або ворогувала, в яких закохувалась і які закохувались в мене, когось не помічала і хтось не помічав мене. Здається, все було звичайно і цілком логічно. Так само логічно переживала за невдачі, тішилась перемогами, пізнавала щось нове і творила власну філософію життя.

Всі ми протягом свого життя (існування, реінкарнації, буття…) створюємо уявлення про те, як ми повинні його провести та як ми повинні померти, точніше, куди ми повинні попасти. В формуванні таких поглядів беруть участь батьки, вчителі, знайомі, вороги, друзі, телебачення, Інтернет, книги і загалом інформація, яка до нас надходить. От і я, протягом свого життя зробила багато висновків, припущень і взагалі «просебе» і в тиші своїх думок була дуже багатослівною і красномовною. Якось протягом певного періоду, а саме 30 років,  перед собою ставила певні цілі, мету, будувала плани з їх досягнення і уявляла які наслідки мої плани принесуть. До років 20-ти мріяла про сім’ю, родину, як постарію поруч з коханою людиною, а навколо нас бігатимуть діти та внуки. До того часу в мене вже встиг сформуватись певний світогляд, який я зміцнювала і намагалась поділитись ним з іншими.  І от на рубежі 20 років мій світогляд закріпився і всі частинки (якщо уявити собі життя у вигляді пазла) отримали свої місця. Іноді людина чітко усвідомлює, що вона знає все те, що вона повинна знати, і тепер варто здійснювати плани.

З раннього дитинства мріяла поїхати на море, бути кимось відомим і аби після смерті мене пам’ятали. Дитячі мрії про те, аби зістаритись разом з кимось під 30 років вже здавались безглуздими і майже не цікавими. Хотілось горіти яскраво, віддати багато тепла і так само яскраво та швидко згоріти залишивши після себе багато спогадів. Перспектива дожити до глибокої старості видавалась мені сумною і загалом непотрібною. Зі старих людей мало толку, вони часто думають, що знають більше за молодих, а я не хотіла, щоб на мене злились, а навпаки, прагнула аби захоплювались.

І от в моєму житті настав момент коли весь мій уявний список справ дійшов до останнього пункту: «Викрити надсекретну інформацію, що буде корисна суспільству, після якої життя людей ввійде в новий, якісніший простір, де не буде обмежень, влади однієї людини та ін.». Зерно було закладено, воно проростало в головах людей, інформаційна бомба зірвалась й індивіди оговтувались уже думаючи самостійно. А загалом це не надто важливо, просто мій уявний список завершився і своєрідний час «помирати» наступив.

Вже не важливо як я померла, це просто сталось…мені було 30 і я стала вільною.

Перше, що я пам’ятаю, це білий довгий коридор по якому я пливу і до кінця якого я невпинно наближаюсь. Поруч мерехтять якісь тіні, лунають якісь голоси… Згадую своє життя – воно було різноманітним. Було так багато добра, зла – і хоч ці поняття відносні вони мали місце, згадую також останні свої думки про те як добре, що моя мрія здійснилась, остання мрія. Тепер не важливо рай чи пекло, адже я в них не вірю (чи вірю?). В мене все життя була своя філософія і вона навряд чи була схожа до якоїсь однієї конкретної релігії чи віри. Нарешті коридор закінчується.

-       Як дивно, - говорю просебе – саме тоді коли я додумала останню думку. Головне як вчасно.

Зовсім порожнє фойє. Дуже світла кімната, світла так багато, що починають боліти очі. А де вікна?? Нема жодного вікна. Як нелогічно, є світло і немає вікон.

 Попереду виникають темні фігури і простягають ножа. Судячи з вигляду він має бути важким, адже лезо з блискучого металу, мабуть срібло, а рукоять вся в синіх камінчиках. Красива річ, я такий давно хотіла. Повільно тягну руку до нього – теплий. Дивно, але він теплий, такий ніби був щойно зігрітий чиєюсь долонею. Тільки я торкаюсь до металу як тепер чітко знаю, що робити, адже раптом помічаю перед собою великий стіл з червоного дерева на якому зручно вмостилась жіночка років тридцяти, з довгим сірим волоссям і зеленими великими очима.

-       Небесний консьєрж – появилась в голові асоціація.

 На колінах консьєрж тримає електронну вагу, і я чітко усвідомлюю, що мій ніж варто покласти на неї. Зважити товар, який заробила за життя. Якось доволі несміло підходжу до ваг, кладу спершу рукоять, потім лезо і дивлюсь як оживають цифри на табло. 105 – висвічується. В мене в голові виникає запитання: «105 чого?? Грамів? Кілограмів?» панічно стараюсь, згадати чи був важком ніж і не можу. Пам’ятаю тільки, що він був теплим.

-       Проходіть  - говорить жінка, і раптом я усвідомлюю, що 105 це достатньо аби потрапити в рай.

В кінці приміщення блищать двері. Треба йти до них. Якось не страшно відкривати. Я точно знаю, що там буде починатись рай. І тут же мене наздоганяє думка: «Якщо це двері до раю, то де ж двері в пекло?»

-         Розберемось – відповідаю собі в півголосу і тягну ручку на себе.

Двері подаються і я бачу там літо. Тепло, світить сонце і мабуть співають птахи. Тільки подумала про птахів, як тут же почула ухкання сови та веселий передзвін солов’їв. Багато, багато дерев: сосни, смереки, яблуні, груші, авокадо, кущі малини розкинулись навколо різномастих домів, будиночків, споруд. Підхожу до одного з них. Це невеличкий дерев’яний дім з східцями які ведуть на веранду. На подвір’ї багато квітів: від ромашок до кущів троянд, а в центрі двору розкинулась яблуня біля якої зовсім в безгармонії  цвіте сакура. Десь на рівні відчуттів знаю, що цей дім – мій.

На веранді сидить маленький хлопчик років семи: білокурий, з сірими очима, пухкими губками кольору суниці і правильними рисами обличчя. І я знаю точно, що його звати Нестором. Дивлюсь на нього і не можу відірвати погляду. Немов би відчуваючи мою присутність він глядить мені в вічі і махає своєю дитячою ручкою.

-       Привіт – одними губами говорю я  і повільно підіймаюсь сходами.

-       Я чекав. Ти саме вчасно – якось надто спокійно, виважено і по дорослому говорить малий.

-       А де твоя мама? – питаю

Малий пожимає плечима і посміхається. В цій посмішці я бачу таку логічну відповідь:

-       Там.

-       Ти тут сам?

-       Ні, не сам, я з тобою.

В моїй голові народжується ще одна логічна думка: «Малі діти усі заслуговують на рай». Немов би знаючи мої думки хлопчина мені заперечує:

-       Це не рай

-       Ти хочеш сказати що це не рай?

-       Ні, не рай, далеко не рай…

-       Тоді це пекло

-       Хм, і не пекло. Скажемо так, щоб тобі було зрозуміліше, це ТВІЙ рай. Не скажу, що він індивідуальний, але він тільки твій.

-       Чому не індивідуальний?

-       Бо ти так собі його не уявляла. Ти його собі уявляла саме таким, а не інакшим. Ти собі його уявляла саме такої концепції, з саме таким провідником, який тобі розказуватиме те, що ти і сама знаєш, те, що придумала давно собі сама.

-       То ти не справжній, тобто ти моя фантазія?

-       Ти себе недооцінюєш. Люди надто практичні, аби створити щось нематеріальне, фантастичне чи несправжнє.

-       Тобто ти справжній, матеріальний і ми зараз знаходимось в моєму індивідуальному раї, який придумала собі я багато століть тому назад?

-       Не індивідуальний, а загалом так.

-       Я не можу до цього звикнути

-       Ну так звикай, адаптовуйся, час в тебе є

-       В мене попереду ціла вічність…

-       В тебе достатньо часу, тобто його саме стільки скільки тобі потрібно і скільки ти хочеш. Не більше і не менше.

-       В сенсі? – тільки й встигла запитати, та хлопчика не стало, таке враження, ніби я так і стояла на веранді дивлячись на яблуню, яка так недоречно примістилась з боку японської сакури.

Це мені не дає спокою: чому дерево типово українське росте поруч з японським (знову ж таки типово). Якщо це мною придуманий рай, то як я могла так без смаку поставити два предмети які між собою не гармоніюють?

-       Мабуть варто оглянути тут все детальніше, – думаю просебе.

За домом розмістилась крислата верба і на одній з гіляк, мирно покачуючись від вітру, висить гойдалка. Знову ж для мене це не стало якимось відкриттям. Все було по-новому логічно. Я відчувала себе, як в якомусь давно забутому дитинстві. Це моє. Мені потрібно ще стільки всього дізнатись, мені потрібно знову побачити Нестора. Тільки така думка промайнула в голові, як я побачила, що біля верби спокійно сидить хлопчик і читає якусь книгу.

-       Звісно, він там. Де ж йому ще бути?, – тихо промовляю і вже впевненим кроком прямую до дерева.

Нестор підняв головку і показав на коцик біля себе, немов би запрошуючи: «Сідай». В мене стільки запитань до…себе.

-       Чому я придумала собі саме такий рай?, – запитую хлопчика і вже знаю, що в нього готова відповідь

-       Для тебе рай це спокій в якому є всі твої рідні люди. Люди які тебе розуміють, поділяють твої погляди, бачать тебе справжню.

-       Але ж вони всі там… - показую на землю в себе під ногами

-       Просто вони ще не дійшли до кінця списку, – просто відповідає малий, і я розумію, що це так.

-       А вони прийдуть? Я маю на увазі, а якщо вони уявляли свій рай по іншому, як вони тоді опиняться в моєму раї?

-       Знову ж таки, почнемо з того, що рай то твій, але він не індивідуальний, а складений з кусочків уявлень тих людей, з якими ти спілкувалась. Вони передали тобі своє уявлення, ти їм заклала своє. Відповідно… - і тут я розумію

-       …рай в нас схожий, і саме тому тут так багато різних будинків. Ці будинки для них. Саме так вони собі уявляли своє житло тут, – не даю завершити Нестору

Хлопчина гордо посміхається.

-       Якщо це моє уявлення про рай… - тепер не витримує Нестор

-       Це не зовсім рай. Рай це своєрідна загальна назва, яка не показує всієї сутності. Я хочу тобі пояснити, те, де ми зараз є – не абстрактний простір десь в небесах, ми в цілком конкретному місці і в цілком конкретному часі. Смерть – поняття відносне, дуже відносне, ще відносніше, ніж добро і зло. І я хочу щоб ти припинила називати це місце раєм, це просто вимір. Це твоя планета, країна, місто якщо хочеш. Місто, в якому обмеженням є лише твоя фантазія, якщо бути точнішим то її відсутність.

-       Хмм, тобто після смерті усім добре?, – ставлю, як на мене, цілком логічне запитання

-       Ні. Невже ти думаєш, що усі люди прагнуть спокою? Більшість людей думають, що заслужили покарання, мук, страждань… Особливо ті люди, яких називають «релігійними фанатиками». Вони все життя прожили з відчуттям того, що вони грішні, і відповідно на порозі смерті вони на підсвідомому рівні прагнуть очищення, катарсису або називай це як завгодно. І відповідно… - малий робить паузу, яку продовжую я тою думкою, яка вже, знову ж таки вчасно, постукала в голову

-       …відповідно вони його отримують?

-       Так. На справді не важливо, як ти прожив своє життя. Роблячи добрі справи чи погані, залежить тільки те, з якими думками, з якою вірою ти опиняєшся на порозі смерті. Хоча і тут не можна відкидати теорію ймовірності та всепов’язаності, ефекту метелика або ж навіть простих законів фізики.

Знову склався пазл. Все так просто.  Отже раю немає, так само як і пекла, є просто те місце, яке ми вибрали самостійно, не так вчинками як вірою. Шкірою пробігли мурашки. Таке знайоме відчуття, воно в мене тоді, коли а голову приходить якась геніальна думка.

-       Тобто, коли ми думаємо, що наші вороги в пеклі, то насправді вони в своєму…хммм…просторі?

-       Так – ствердно похитав головою мій «внутрішній світ» в обличчі хлопчика

-       А вони, ну наші планети-міста пересікаються?

-       Ні. В того, кого ти вважаєш своїм ворогом, або людиною яку ти не бажаєш бачити, погляди на світ відрізняються настільки кардинально, що ваші простори аж ніяк не можуть пересікатись.

-       А ось ми говорили про обмеження. Ти казав, що воно полягає в відсутності фантазії, як це?

-       Не в відсутності, а в неможливості. Ось наприклад, чого ти хочеш? – запитав Нестор

-       Літати – відповіла я перше, що спало на думку.

-       Уяви – легко сказав малий – Уяви, як ти летиш.

І я уявила. Чітко побачила над собою синє небо, побачила, як проносяться піді мною доми та хатинки, відчула вітер, що дме в обличчя і… полетіла. Насправді відірвала ноги від поверхні землі і полетіла. Тепер я знаю, що мав на увазі Нестор.

-       І запам’ятай – почула я тихий голос хлопчини поруч зі мною – не можливо лише те, що ти не можеш собі уявити.

-       А ось цей світ назавжди, чи я зможу знову народитись? – запитала я коли ми спустились десь біля озера

-       Якщо захочеш і тільки тоді коли захочеш, а зараз тобі варто іти. Там прибув твій знайомий.

Я раптом чітко уявила себе на «прохідній» там де побувала сама. Там стоїть Роман, давній друг, людина яку я люблю і поважаю. Він пройшов на касу, поклав на ваги маленький ніж, розміром з долоню, вони тут же відгукнулись мерехтливими цифрами. Висвітилось 23. В мене стиснулось серце, цього недостатньо аби потрапити до мене. Я не знаю поки що чому, але відчуваю, що недостатньо. Я ніколи не питала, що таке для нього рай.

Його реєстрація пройшла і ось він опинився біля мене. Я так хотіла його обняти, я сумувала. Таки кинулась йому на шию, якось стало легше і зрозуміла, що готова відпустити.

-       Привіт – тихо прошепотіла.

-       Привіт – і мені відповіли.

-       Я тебе люблю.

-       А я тебе дуже.

-       Так чому ми не були разом там? – показую кудись собі під ноги, певно за інерцією

-       Не знаю, а ти  знаєш?

-       Думаю, просто були люди яким ти обіцяв раніше, от і виконував свої попередні обіцянки

-       Попередні..??

-       Все взнаєш…

-       Я повинен поспішати?

-       Ні, тепер ні. В тебе стільки часу скільки ти хочеш, не більше і не менше, саме стільки, скільки тобі потрібно – відповідаю, і слова здаються якимись такими знайомими. Десь я їх вже чула. Нестор? Ні, це було до Нестора. Це було,  це було… не пам’ятаю…. – Па-па – махаю я на прощання.

-       Ми ще побачимось?

-       Якщо захочемо

-       Я захочу – відповідає Роман. Я відчуваю в тих словах любов справжню Любов і віру. А тому так і буде.

Тепер він іде. І це здається таким логічним, таким правильним. І я не дивуюсь тепер, що в фойє лише одні двері, і нема вікон, і чому так світло. Звісно, все дуже логічно. Ось він відкриває двері, видно, що рука впевнено крутить ручку... Правильно, тепер тобі нічого боятись, ти ж давно знав що буде. Ти собі це давно уявляв, можливо, колись тобі це снилось.

-       Щасти…  – шепочу я і мене пробирає на сміх – які дивні привички, як людині може не пощастити в її раї? Адже все буде все згідно віри твоєї. Як все насправді просто. Тепер просто… головне запам’ятати цю фразу…

З часом прибудуть сюди інші, і я знаю, що хтось набере 105 і зостанеться зі мною, тут доки захочуть.



Я вже дочекалась усіх кого хотіла бачити поруч з собою. Ми наспілкувались, нам було добре, ми вирішили повернутись назад і знову зустрітись. Ми вибрали собі батьків і тепер готові повертатись.

Я народжуюсь. В мене в голові лунає тільки одна фраза, фраза яку я повинна взяти звідси з собою: «Все буде згідно твоєю віри, адже все обмежується лише твоєю фантазією, точніше її відсутністю». Головне пам’ятати, пам’ятати: «Все буде згідно твоєю віри, адже все обмежується лише…» чим? Чим обмежується? Не важливо, потім згадаю: «Все буде згідно твоєю віри…», а як далі?

«Все буде…»  - я повинна була пам’ятати… Я пам’ятаю… Я, я забула, я плачу від безсилля, я плачу і не можу зупинитись, я щось повинна була пам’ятати, а я забула.

-       У вас дівчинка – звучить неприємний жіночий голос.

Я розплющую очі, біля мене стоїть маленький білокурий хлопчик з сірими-сірими очима, прикладає мені палець до рота, і я все забуваю поринаючи у сон. Я колись згадаю.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.06.2013 Публіцистика / Музика
Cпогади дівчини фаната ДДТ
15.09.2013 Проза / Мініатюра
Хтось Прийшов
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання Про друзів
27.12.2013 © Світлана Нестерівська Індіго Лана
Білий труп
31.07.2013
Еrit in fides vestra (І буде по вірі твоя...)
20.06.2013 © Адам Буткевич
Пан Котський (Частина третя)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 185  Коментарів: 3
Тематика: Проза, оповідання, життя, мрії, померла, консьєрж, сакура, рай, смерть, реінкарнація
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 01.08.2013 12:31  © ... для Марієчка Коваль 

Дякую Вам) Оповідання написане нашвидкуруч і не редагувалось. Просто хотіла поділитись...) Я не претендую щоб всім сподобалось (звісно, було б приємно) і якщо хоч одна людина оцінила і сказала "Класно" значить я не даремно працювала. А щодо помилок, то звісно вони будуть, в зв`язку з тим, що такий поспіх, як в цьому оповіданні, нігде ще не "зустрічався")) Дякую за увагу і витримку) 

 31.07.2013 22:21  Каранда Галина для © ... 

а мені сподобалося дуже. Просто ДУЖЕ. так, трохи коректувати помилки, але мене затягло і я їх перестала була помічати десь ближче до середини оповідання.Можливо, художності й майстерності подачі й не вистачило трохи, але ж - Ідея, сюжет, філософія, логіка - все на рівні. Класно! 

 31.07.2013 22:08  Марієчка Коваль 

Дещо зацікавило, дуже, проте об єктивно не в змозі оцінити, можливо, не дуже цікавий стиль подачі. І помилки, пунктуція й інше. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
06.01.2012 © Т. Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2016 © Маріанна
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди