Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.08.2013 00:00Повість
Фантастика  Для школярів  Про друзів  Про добро  
00000
Без обмежень
© Інна

Зоряна Зоряна

частина 3

Неймовірна історія

Інна
Опубліковано 06.08.2013 / 18355

— Ти колись бувала у тому домі, де зупинилися ми з Максимом?

 Зоряна кивнула у відповідь і тихо промовила:

— Жінка... Вона приїжджала раз на кілька місяців і я чомусь щоразу опинялася біля її будинку. Вона завжди пригощала мене цукерками чи морозивом. А насамкінець давала яблуко, кисле страшенно. Але я все одно його їла, щоб та жінка не образилася. Дивно, я навіть не пам’ятаю її імені.

— Лідія... Її звуть Лідія. Це моя мама. — озвався Максим.

— Наша  мама. — тихо промовила Ліна, не дорікнувши Максимові за те, що встрявав. — А яблуко — ось воно. — з цими словами вона витягла з кишені жовте яблуко, трішки зморщене, таке саме, як ті, чий смак Зоряна досі згадувала з огидою. — Це яблуко — продовжила дівчина — Просочене отрутою, яка може вбити звичайну людину і знищити дар чарівника, бо магічний дар завжди приймає перший удар на себе. Максим підтвердить мої слова.

 Максим поморщився:

— Одного разу мама забула таке яблуко на столі і я скуштував його. Надкусив і виплюнув — це мене врятувало… — хлопчик замовк і здригнувся. Певно спогади були далекі від приємних.

— Він пролежав у гарячці кілька днів. — продовжила за брата Ліна. — Його дар ледве не зник. Від одного-єдиного шматочка. А скільки яблук з’їла ти?

 Зоряна здригнулась. Лихе передчуття закралося в її серце:

— Але навіщо мене труїли цими яблуками?

 Ліна опустила погляд:

— Все почалося тринадцять років тому. Мені тоді було сім років, а Максиму — всього кілька місяців. Тоді наші спеціалісти встановили, що в Карпатах відбудеться руйнівний землетрус. Зазвичай у нас землетруси невеликої сили. Ти ж знаєш. — Зоряна кивнула. — Але цей землетрус був винятком. Він мав стати руйнівним, страшенно руйнівним. Такі трапляються раз на тисячу років. Чарівники були в розпачі: попередити людей неможливо, але й допустити трагедію не можна.

 Врешті-решт всі намагання відвернути лихо виявилися марними. Почалися напружені дні очікування. Але землетрусу не було ні в призначений день, ні опісля. Почалися дослідження і виявилося, що землетрус відвернула неймовірно могутня магія, настільки могутня, що здатна керувати стихіями.

 Такі чарівники були й раніше. Люди називають їх мольфарами. Одначе жодний мольфар не має сили, здатної відвернути землетрус. Тоді почалася справжня паніка: людина, що змогла відвернути землетрус, має бути надзвичайно могутньою. Хтозна що вона забажає натомість.

Пошуки привели до маленької дівчинки, яка три місяці тому народилася в пологовому будинку провінційного містечка…

 Зоряні перехопило подих: вона почала розуміти навіщо Ліна розповідає їй цю історію.

— Був негайно скликаний міжнародний конгрес, що мав на меті вирішити долю цієї дівчинки. До складу української делегації входили і мої батьки.

 Конгрес проходив у Варшаві, у великому старовинному замку. Мама побоялася залишати нас із братом на родичів і взяла з собою. Тому я чудово пам’ятаю про що там говорили…

 Ліна замовкла, збираючись з думками. Максим з подружкою не порушували тиші. Минуло кілька надзвичайно довгих хвилин, перш ніж дівчина знову почала говорити:

— Звісно, мене ніхто не допускав до засідань, але я тоді вже мала талант пхати носа в чужі справи і знайшла таємний хід, через який було зручно підглядати за конгресом.

 Думок було багато і всі вони були різними. Особливо мені запам’ятався один японець, який вперто твердив, що дівчинку треба берегти, як зіницю ока і коли вона виросте, поставити її дар на служіння людям. Воно й зрозуміло: Японія завжди страждала від землетрусів. Але таких точок зору було надто мало.

 Більшість боялася цієї дитини. Як не крути, а магія — це влада. Могутня влада. І більшість не хоче цією владою ділитися…

 Наша магія потребує повного контролю емоцій, тож люди, які хочуть досконало знати її мусять ховати глибоко в собі всі почуття та емоції. З часом це приносить свої плоди і людина стає черствою та холодною. Така ціна магії. А тут з’являється людина, магія якої не лише не потребує такої жертви, а й значно могутніша за звичайну.

 Століттями ми намагалися підкорити собі стихії, але природа однозначно показала хто є хто. А тут тримісячна дитина… Дехто пропонував найрадикальніше рішення: «немає людини — немає проблеми». На щастя, таких думок теж було небагато.

 Зрештою, конгрес вирішив не вбивати дівчинку, а знищити її дар. Для цього знайшли людину, котра мала час від часу підсувати їй цю отруту і не давати дару прокинутися. Ця робота дісталася нашій мамі…

— То ця дівчинка я? — неслухняними губами спитала Зоряна. Ліна тільки кивнула. — Не може бути… Це неправда, ви помилилися…  ВИ ПОМИЛИЛИСЬ!!! — майже кричала вона.

— Це правда. — просто сказав Максим і Зоряна повірила. Вона не вірила в той момент нікому, навіть самій собі. А Максиму повірила…

— Але чому саме я? І навіщо мені цей дар?

— На перше питання відповіді я не знаю. — зітхнула Ліна. — А ось на друге… Ти чула колись легенду про дерево життя? — Зоряна кивнула. На слова у неї просто не вистачило сил. — Деревом життя часто називають інше дерево, справжня назва якого Серце Світу.

 Серце Світу росте на мандрівному острові, який щоночі змінює місцеперебування, ніде не затримуючись більше, ніж на один день. Задача Серця Світу — підтримка рівноваги між добром і злом на землі. Довгий час воно справлялося зі своєю задачею, але нещодавно почало давати збої. Тільки не запитуй мене як про це дізналися: це вища магія і навіть я її погано розумію. Але я довіряю людині, яка мені це розповіла.

  На мандрівний острів ще жодного разу  не ступала людська нога. Але за допомогою певних обрядів можна побачити, що там коїться. Після останнього такого сеансу стало зрозуміло, що дерево всихає. Кілька гілок вже повністю висохли, а квіти на Серці Світу не розцвітають вже давно. Це не просто погано, це дуже погано… Якщо дерево продовжуватиме всихати, це завершиться катастрофою. Рівновага між добром і злом, і без того хистка, порушиться назавжди.

 Ця звістка знову викликала серед чарівників паніку: всі кинулися шукати рішення проблеми. Мене ця паніка стороною не обійшла, але мені пощастило знайти в архівах Світозару одне дуже давнє пророцтво. Таке давнє, що його навіть у секретні архіви не помістили.

— Яке ще пророцтво? — втрутився Максим. — Ти мені ні про яке пророцтво не розповідала.

— Hasnutyme pulsat hostium facta autem tribulatione et vita in corde mundo, in finem trahunt Lorem princeps ea que in corde suo cognoscitur spiritus. — заплющивши очі промовила Ліна. — Це латина. Означає «Коли біда постукає у двері і гаснутиме життя у Серці Світу, відвернути кінець зможе Зоряна княгиня, що буде впізнана за подихом стихій у Серці своїм».

— І що це означає? — спитала Зоряна, знаючи наперед, яка буде відповідь.

— Зоряна княгиня — це ти. — підтвердила її побоювання Ліна. — А подих стихій — це твій дар.

— Але звідки ви знаєте, що я і є та сама Зоряна княгиня? — вчепилася в останню надію дівчинка. — У пророцтві мого імені немає.

— Кулька… — чи то запитав чи то ствердив Максим. Його сестра кивнула

— Саме так, кулька. Вона створена з пошукового скла і знайти її може лише той, кому вона призначена. Ця кулька була призначена Зоряній княгині.

 Зоряні на мить стало погано: вона мусить рятувати світ! Чому вона? Є ж інші, сильніші, хоробріші. А вона не впорається.

— Я не хочу! Не буду! В мене не вийде! — залепетала вона, як маленька налякана дитина.

— Твоє бажання чи небажання нічого не означає, — похитала головою Ліна — Ти єдина, хто зможе пройти на мандрівний острів, бо тебе його магія визнає за свою. І саме для цього ти отримала такий могутній дар. Твоя місія — врятувати Серце Світу. Ти, звісно, можеш відмовитися. Але крім тебе це нікому не під силу.

 Ці слова пролунали наче удар обухом по голові. Зоряна зірвалася з місця і побігла світ за очі. Їй хотілося втекти, сховатися від усього світу, від самої себе та від Ліниних слів.

 Дівчинка добігла до краю Світозару і зупинилася. Тільки тепер вона збагнула, що не знає, як запустити веселкові сходи і повернутися додому. Вона розгублено озирнулася і побачила Максима, що тримав у руці пакета з мармуровою кулею.

— Ти забула ось це… — хлопчик простягнув їй пакет. Зоряна відвернулась — Я розумію, у тебе занадто багато  вражень для одного дня, але спробуй подумати тверезо. — почав Максим. — У тебе є сила, яка може врятувати світ. Більше це не вдасться нікому. Чого ти боїшся?

— Боюся, що в мене нічого не вийде.

— Вийде. Тобі все під силу, варто лише захотіти.

— З чого ти це взяв? Ми знайомі лише кілька днів.

— Поправка: ти мене знаєш кілька днів, а я тебе вже давно. — на запитальний погляд подружки він відповів. — Мама тебе дуже любила. Коли вона поверталася додому, згодувавши тобі чергове яблуко, то завжди розповідала, яка Зоряна хороша, розумна, добра ввічлива, і так далі..

 Мене це страшенно злило. Здавалося, мама любить тебе більше за рідних дітей. Але тепер я знаю тебе і розумію: все, що вона говорила — правда. І я вірю в тебе.

— Ти віриш… А більше ніхто. — дівчинка пропустила повз вуха комплімент.

— Не тільки я. — похитав головою Максим.

— А хто ще?

— Qui mea verba mundi.

 Зоряна здивовано глянула на друга.

— Це латина, — посміхнувся Максим. — Означає «Той, хто створив мій світ зі слів». Бог, одним словом. Якщо Він наділив тебе таким даром, то Він знає, що ти впораєшся зі своїм завданням.

— Ти теж знаєш латину? — здивувалась Зоряна, на мить забувши про свої страхи. Їй здалося дивним, що Максим і його сестра так чудово знають «мертву» мову.

— Мушу знати. — зітхнув хлопчик. — Всі заклинання — це латинські слова та фрази. От наприклад та назва Бога, яку я тобі сказав — частина непорушної клятви, створеної за Середньовіччя. Тоді релігійні війни були звичною справою і чарівники, щоб не сваритися зайвий раз придумали таке універсальне ім’я Бога. Воно підходить до будь-якої релігії.

 А повністю клятва звучить так: Sit qui mea verba mundi orbem terrarum in testimonium inter me et te. Це означає: «Нехай Той, хто створив мій світ  зі слів, стане свідком між мною і тобою.»

 — Зрозуміло, — кивнула Зоряна. — А якщо хтось порушить таку клятву?

— Помре. — коротко відповів Максим. Він на мить замислився і озвався — Зоряно!

— Га?

— Sit qui me creavit orbem terrarum in testimonium inter me et te, я завжди буду з тобою, що б ти не вирішила і допомагатиму тобі у твоїй місії.

 Зоряна здригнулася. Вона чекала будь-чого, але не цього. Дівчинці стало страшно: а якщо її друг не зможе дотриматися клятви і помре?

— А відмінити клятву можна? — з надією спитала вона.

— Можна. За спільної згоди сторін.

— Тоді… — почала Зоряна, але Максим перебив її:

— Але я не згоден. Це мій вибір, змирися з ним.

— А якщо Ліна дізнається? — спробувала напоумити друга дівчинка.

— То що вона зробить? — знизав плечима хлопчик. — Клятву я вже дав.

— Навіщо це тобі?

— Щоб ти знала, що не будеш самотньою. Я буду з тобою. Ми ж друзі?

— Друзі… — сумно посміхнулася Зоряна.

  У голові в дівчинки панував повний хаос: вона не знала що робити і куди йти. І Максим відчув це:

— Гадаю зараз тобі краще піти додому. Перевариш сьогоднішні враження і зрозумієш що варто робити.

 Зоряна мимоволі глянула на небо і застогнала: Сонце вже сідало. Навколо нього рваним кільцем зібралися хмари і вигравали всіма відтінками червоного. Небо заполонили химерні тіні.

— Мама мене вб’є! — констатувала дівчинка. — А може це й на краще. Не доведеться нічого вирішувати.

— Не вб’є! — запевнив подружку Максим. — Зачекай мене тут. За п’ять хвилин повернусь! — гукнув він і зник.

 Повернувся хлопчик швидко, несучи якийсь невеличкий згорточок. На запитальний погляд подружки він відповів:

— Це заморожене заклинання. Не питай як воно робиться, сам не знаю. Його лише в одинадцятому класі вивчають.

— А навіщо воно?

— Щоб мама твоя на тебе не кричала. Якщо пустити просте заклинання, то засічуть, доведеться довго розбиратися. А заморожене заклинання не так просто засікти, воно повільно розморожується. Мамі твоїй здасться, що ти її попереджала про свій пізній прихід.

— Ти сказав: «Засічуть». А хто засіче? — поцікавилась Зоряна.

— Влада. Нам заборонено використовувати магію відносно звичайних людей. У законах написано, що у надзвичайних випадках  це дозволено. Щоправда ніде не визначено, які випадки можна назвати надзвичайними і часто це вирішує товщина гаманця чарівника. Втім, це не тільки в нас так.

— А якщо нас засічуть? — знову спитала дівчинка. Вона не хотіла щоб Максим мав через неї проблеми.

— Не бійся. — махнув рукою хлопчик. — Заморожене заклинання не так просто виявити. До того ж це заклинання невеличке.

  Заспокоївшись, Зоряна рушила за другом. Вона сама не розуміла чому беззаперечно вірила його словам.  Максим смикнув важіль, що знаходився на краю хмари, і веселкові сходи знову опустилися. Друзі ступили на першу сходинку і почали спуск.

— А яке заклинання опускає сходи? — поцікавилась Зоряна.

— Це ніяке не заклинання. Ти ж бачила, я смикнув важіль. У Світозарі далеко не всі чарівники. Він занадто великий.

— Ну не такий він вже й великий… — пробурчала дівчинка.

— Світозар дуже великий як на летюче  місто… — по складах повторив Максим. — Коли його будували п’ятсот років тому, сил самих чарівників не вистачало, тож у цьому їм допомагали звичайні люди. Вони ж і поселилися тут опісля.

— А навіщо ж будували таке велике місто?

— На зло полякам. — хихикнув Максим.

— Перші летючі міста з’явилися в Польщі. Хоча містами їх можна назвати умовно. То були кілька будинків та вежа керівника. Наші чарівники не могли змиритися з тим, що таке відкриття належить полякам, тоді ж українці з поляками гризлися добряче.

  Вирішили наші чарівники збудувати таке місто, яке б ніхто не зміг перевершити. От так і виник Світозар. А за кілька місяців почався той мор…

— Який мор?  — зіщулилася Зоряна.

— За легендою, коли з’явився Світозар, його жителі загордилися і вирішили порвати зв’язки із землею. Вони перестали спускатися на землю, ну, крім купців та ще декого, перестали вирощувати рослини, навіть квіти у горщиках, і за це поплатилися.

  За кілька місяців у місті почався страшний мор: люди довго страждали від болю, а через деякий час просто засинали і більше не прокидалися. Померли сотні людей, а потім все скінчилося так раптово, як і почалось.

— Що, просто скінчилось і все? — недовірливо перепитала його подружка.

— Ну, не зовсім. Старійшини міста помітили, що люди, котрі у справах час від часу бувають на землі, не хворіють. Багатьом це здалося підозрілим і вони знайшли людину, котра погодилась найнятися до одного купця і повідомляти раді старійшин усі підозрілі речі. То був хлопець на ім’я Володислав. Його й досі вважають заступником нашого міста.

  Той хлопець не розкрив жодної страшної таємниці, він просто відчув, ступаючи на землю після довгого польоту у небесному місті, як повертаються до нього сили та зникає біль. І люди зрозуміли, що навіть створивши летюче місто, вони не зможуть жити відірвавшись від землі. Тоді й збудували Веселкові сходи, а жителі Світозару стали регулярно спускатись на землю, проводячи там хоча б три дні на місяць.

— Зрозуміло, — кивнула Зоряна. — А як ці сходи створили?

 Максим засміявся:

— У тебе колись закінчаться питання?

— Цікаво, як би ти поводився на моєму місці? — пирхнула дівчинка і відвернулася. Вона ненавиділа, коли хтось розмовляв із нею таким поблажливим тоном.

— Напевно так само, — примирливо відповів Максим — А сходи робить чарівний кристал, який пропускає через себе сонячне проміння і заломлюючи його створює Веселкові сходи. Приходь завтра, я покажу тобі цей кристал.

 Дівчинка замислилась. Повертатися до Світозару, як і до розмови з Ліною їй не хотілось.

— Це не означає, що ти мусиш до завтра щось вирішити. Просто я хотів би, щоб ми, незалежно від твого рішення, залишилися друзями. То ти прийдеш?

— Прийду.

  Максим аж засяяв від радощів:

— Ну то ходімо, розберемося з твоєю мамою.

  Мама підтвердила найгірші Зорянині сподівання. Вона зустріла друзів на порозі і почала свій «концерт»:

— Зоряно! Де ти шастаєш цілий день? Я що, наймичка, всю роботу сама робити? І з ким це ти прийшла? Людоньки! Вона вже хлопців додому водить! А не зарано?

  Зоряна розгублено глянула на Максима. Вона любила свою маму, але в такі моменти дівчинці було за неї соромно. Проте хлопчик лише ввічливо посміхнувся:

— Доброго вечора! Мене звуть Максим і я друг вашої доньки. Вибачте, будь ласка, це я затримав Зоряну. Візьміть ось це, — різко змінив він тему розмови і простяг жінці заморожене заклинання.

  Зорянина мама розгублено замовкла і взяла згорточок. Усередині лежав якийсь безформний червоний предмет, найбільше схожий на шматок пластиліну. Від предмета миттю піднялися випари, жінка вдихнула їх і розгублено закліпала. Так тривало кілька секунд.

  — Донечко, ну що ж ти не сказала, що прийдеш з другом? У мене навіть нічим його погодувати. Я зараз хоч якийсь салатик зготую…

  Максим слабо запротестував, але із Зоряниною мамою було марно сперечатися.

— Взагалі-то, так не мало бути. — прошепотів хлопчик. — Мабуть заклинання дало збій.

— Це не заклинання, — хихикнула Зоряна — Це моя мама. Проти неї всі заклинання безсилі.

  Дівчинка врятувала друга від маминої гостинності аж за годину, коли Максим вже виглядав нещасним наче мокре кошеня. Проте втікаючи він не забув спитати.

— То ми завтра знову зустрічаємось?

— Якщо мене мама відпустить…

— Відпустить, — махнув рукою Максим — заклинання діятиме ще два дні.

— Клас! Даси мені ще кілька штук?

— Постараюсь. — пообіцяв хлопчик і друзі попрощалися.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.07.2013 Проза / Повість
Зоряна Зоряна (частина 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Повість Про добро
06.08.2013
Зоряна Зоряна (частина 3)
18.01.2013 © Анна Порядинська
Світ від кінця до краю (частина четверта)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 146  Коментарів:
Тематика: Проза, повість, Зоряна Зоряна, конгрес, мандрівний острів, заклинання, Польща
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +41
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди