Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.08.2013 01:44Оповідання
Фантастика  Для дорослих  Про війну  Про життя і смерть  
30000
Без обмежень
© Ницик Андрій

Бог з машини

Ницик Андрій
Опубліковано 26.08.2013 / 18673

Сонце більше скидалося на бліде марево, прибите іржавим гвіздком до небесної тверді, аніж на сліпучу полум’яну кулю. І тільки ледь помітні його обриси нагадували про те, що воно десь поруч, а не пішло геть.

Холодно. Тепер тут завжди так. Куди не йди, а всюди одне й те саме: безмежні сніжні простори, розфарбовані у безліч відтінків сірого, але ніколи в біле. Природа змінила кольори: яскравість зробилася густою тьмяністю, різнобарвність – гнітючою монотонністю, а краса – безсилою потворністю. Та насправді то не природа переінакшилась, а світ. Він змінив душу, промінявши чистоту на бруд. Він дивом пройшов крізь вогняне пекло і опинився в чистилищі, де догнивав, доживаючи останні свої роки. А разом з ним догнивало людство, бо саме воно – його душа, його сенс, його сутність.

Сумно. Журба завжди приходить з відплатою. Проте не всі це визнають, адже важко зізнатися собі, що кожна дія, крок, бажання планомірно вели саме до такого фіналу. Тож краще продовжувати ненавидіти ворогів, оплакувати загиблих друзів, жадати помсти, доводячи трагедію до абсурду, до фарсу, щоб зумисне загубити справжні висновки, які в майбутньому вже нікому не будуть потрібні, а в теперішньому лише краятимуть серце.

Двоє солдатів брели похмурою неозорою пусткою. Морозний вітер знавісніло дув їм в обличчя, змушуючи сильніше втискати голову в плечі. Сніг під ногами час від часу підступно осідав, аби проковтнути свою довгоочікувану здобич. Проте люті йому вистачало тільки на те, щоб жертва провалилася по коліна. Тож потім вона мовчки вибиралася і йшла собі далі.

Три години безперервної ходьби були вже позаду. Вояки поспішали, адже мали виконати завдання та повернутися на базу до вечора. І хоча кількістю світла день від ночі майже не відрізнявся – температурні коливання все ж були дуже відчутними: мало кому вдавалося пережити час від смеркання до світанку на відкритому просторі.

-  Ігорю, давай трохи перепочинемо. – прокричав солдат, котрий йшов позаду, відставши від першого на добрих двадцять кроків.

Той нічого не відповів – просто зупинився і почав оглядатися навколо. Другий же знесилено повалився на сніг: благо, одяг був водотривким і не промокав. Чоловік важко дихав, йому дуже хотілося щодуху хапати ротом повітря, але дозволити собі цього він не міг: один необережний глибокий вдих і можна залишитися тут назавжди.

Тиждень тому, двадцять п’ятого грудня, патруль доповів про дивне світіння в небі над одним з кратерів на схід від бункера. Об’єкт, який його випромінював, розгледіти не вдалося, але в звіті йшлося, що найімовірніше то був вертоліт. Місцеве командування почало підозрювати недобре. Тому був сформований маленький розвідницький загін з двох добровольців. Їх спорядили найкращими водо- та теплоізолюючими камуфляжними костюмами, автоматичною зброєю, кількома гранатами, приладом нічного бачення. Однак, проблема була в тому, що вбрання виявилось дуже поношеним, патронів видали мало, а автомати давали осічку. Звичайно, ворога вже ніхто давно не бачив, втім як і друга: останній сеанс зв’язку з союзною частиною відбувся ще на початку осені. Але хто його знає, на що можна натрапити в цьому бездушно-холодному непередбачуваному світі.

Петрович з великим жалем та досадою виявив: штани пропускають воду, після чого грубо вилаявся, але тим не менше не квапився зводитися на ноги.

-  Ходімо. – крижаним голосом мовив Ігор.

Чоловік тільки зібрався щось відповісти, як помітив: напарник вже піднімався вгору схилом, не чекаючи на нього. Довелося похапцем вставати й швидко його наздоганяти, бо на тому боці укосу знаходився кратер.

Сказати: підйом був важкий – нічого не сказати. Солдати просувалися надзвичайно повільно, обережно ступаючи сніжним покривалом. Ноги подеколи облудно сковзали, і щоб не впасти й не покотитися назад до підніжжя, доводилося повзти навкарачки, занурюючись головою в сіру порошу. Петрович увесь час дивився Ігореві в спину, адже той завжди був попереду, неначе незламний цілеспрямований механізм він будь-що прорубувався вперед.

«Дивно, – думав Петрович, – хлопцеві всього вісімнадцять літ, а вже ніби робот: ніколи не виявляє невдоволення, ніколи не каже, що йому страшно, ніколи не сперечається, завжди виконує накази». Чоловікові врізалася в пам`ять сутичка, де він вперше опинився в одному загоні з Ігорем. В тому бою багато полягло, одначе більше стало каліками. Тоді ще командування дозволяло користуватися воєнною технікою, бо важливіше було знищити ворога, аніж вижити самому. Коли снарядом підбило їхній бронетранспортер – машину кілька разів перекинуло. Всі почали вибиратися з неї, витягуючи тих, котрі не могли самостійно пересуватися. Як тільки всі вилізли, командир заходився розділяти загін на дві групи: одні залишаться біля бронетранспортера чекати на медиків, інші пішки відразу підуть у бій. Неушкоджений Петрович зголосився в першу, обґрунтувавши це необхідністю захистити поранених, Ігор – в другу, з якої потім повернувся лише сам один. Потому чоловік запитав юнака, чому не береже власного життя. «Якщо хочеш вціліти – маєш про нього забути» – відповів той.

Тепер же все по-іншому: супротивника давно не бачили, тож з реальної загрози він перетворився на туманного фантома. Командування зрозуміло, що смерть вже не підстерігає назовні, а спрагло чекає в середині. Від голоду, холоду, спраги. Якщо провізії відносно вистачало, то палива… Час від часу на Петровича накочував сум і він розмірковував над тим як воно: безсило помирати в безмовній задубілій металевій клітці. Чи може ліпше пустити собі кулю в лоба?

Кратер – надзвичайно глибока й широка вирва, яка утворилася від вибуху ядерного заряду. Коли тільки почалося атомне безумство, сотні ракет блукали планетою в пошуках своїх місць призначення. Одні успішно долітали, нищачи все, до чого лише могли дотягнутися пекельно гарячі невидимі руки, інші – втомлено зупинялися на півдорозі, або ж їх примушували зупинятися. Проте більшість з честю виконували своє покликання – ціль свого короткого, але жахливого буття. Ракета, що породила кратер, до якого наблизились солдати, вибухнула з запізненням. Замість того щоб розірватися в небі над містом, де її руйнівна сила була найпотужнішою, вона з громоподібним гуркотом впала в озеро центрального парку і тільки тоді привела у цей приречений світ своє безжальне дитя.

Коли Петрович нарешті піднявся на схил кратера, то побачив внизу тільки непроглядний чорний туман. Воякові стало моторошно. Він пережив багато, але це… Це вибивалося за всякі межі його уявлень про можливе. Безодня виглядала живою, вона колихалася і вирувала, ніби океан під час шторму. Пилові хвилі розбивалися об сніжні береги, де-не-де струшуючи сіру крупу в ненажерливу пащу.

-  Ігорю, а давай-но звідціля підемо. Зараз же. – мовив Петрович з тремтінням у голосі.

Напарник нічого не відповів, зосереджено вдивляючись через прилад нічного бачення вглиб урвища. Чоловік підтюпцем наблизився до нього.

-  Ти що, глухий?! Я ж тобі кажу…

-  Цить. – просичав той.

Петрович оторопів. Нерви в нього були й так на межі, а тут ще цей голос: крижаний, владний, впевнений. Ніби товаришеві не вісімнадцять років, а сто вісімнадцять, і він не якийсь там юнак, а загартований битвами цар-завойовник. Вояк продовжував стояти, завмерши, поки хлопець не вказав рукою на небо: над кратером вдалині здіймався велетенських розмірів смерч. Його було ледь видно, оскільки той майже повністю зливався з навколишньою сутінковою сірістю. Проте, коли очі призвичаїлися, Петрович усвідомив: смерч чорний як безодня. Вир неначе поглинав навколишню пітьму і годував нею зажерливу прірву.

-  Боже… – простогнав чоловік, задкуючи.

Раптом його ліва нога підступно сковзнула вперед. Він втратив рівновагу і впав горілиць. Після чого почав повільно з’їжджати в безмірний морок. Петрович нічого не міг вдіяти: страх пройняв наскрізь, намертво скувавши волю. Тіло не слухалось: воно було немовби чуже, іграшкове. Серце завмерло, очі розширилися. Темрява кличе…

Рука товариша міцно схопила вояка за комір, відтягнула від краю урвища, а потім вліпила кілька пекучих стусанів.

-  От недоумок. – буркнув Ігор, помітивши, що врятований приходить до тями. – Це був перший і останній раз. А тепер за мною. Потрібно дещо перевірити.

Солдати вже певний час посували вздовж краю вирви по тонкій смужці снігу між крутим схилом та безоднею. Юнак як і раніше йшов попереду. Він зрідка зупинявся, уважно вдивляючись в провалля крізь прилад нічного бачення. Петрович ображено плентався позаду. З чого було ображатися? З недбало кинутого слова «недоумок»? Чоловік прекрасно розумів: все це дурниця, яка й ламаного гроша не варта: «Навіщо гніватися на того, хто вберіг твоє життя?» Сказане ж – дрібниця, нісенітниця! Але скривджена гордість вимагала свого, дошкульно пиляючи душу зсередини. Аби заспокоїтись, вгамувати жагу помсти, вояк заходився шукати в пам’яті якийсь спогад, коли бачив Ігоря приниженим чи розбитим. І знайшов.

Хто думав, що ядерна війна перетворить планету на суцільну заражену радіацією пустелю, сильно помилявся. Конструкція тогочасних атомних зарядів передбачала максимізацію вражаючої дії вибухової хвилі і мінімізацію радіаційного випромінювання. Чиста зброя, як казали: знищив, переїжджай, живи. Ядерні ж удари в основному зосередилися на великих містах, важливих воєнних і промислових об’єктах, майже не зачепивши віддалених містечок та сіл, де окрім їхніх нечисленних мешканців де-не-де розташовувались невеличкі воєнні частини. Тож як тільки стихла ракетна канонада, люди, ніби озвірілі мурашки, повилазили зі своїх сховків аби довести розпочату справу до єдино можливого завершення. А тим часом рознесені навсібіч вітрами хмари пилу все сильніше огортали світ.

Сталося це півроку тому, коли друзі й недруги ще давали про себе знати. З приватного бункера, побудованого якимось багатієм, надійшло прохання про допомогу: оточив ворог, зброї та патронів обмаль, більша частина жителів цивільні. Поки керівництво ухвалило рішення, і кілька загонів було споряджено – пройшло дві доби. На третю поміч нарешті прибула, але не знайшла жодних слідів ворога чи бою – лише незаймане сніжне покривило. Вхід в укриття виявився наглухо заварений ззовні. Не довго думаючи, його відкрили вибухівкою. З глибин темного проходу ширилась мертва тиша, підхоплена потоками затхлого повітря. Командир наказав усім відійти, покликав бійця в ізолюючому захисному костюмі зі спеціальним обладнанням. Той обережно проліз крізь зяючу діру. Повернувся за кілька хвилин: отруйних газів не було. Можна рушати далі. Залишивши кількох вартових назовні з транспортом, основна частина рятувальної групи увійшла в середину, де опинилась у вузькому неосвітленому коридорі. Солдати ввімкнули ліхтарі й вервечкою попрямували до житлових приміщень. В кінці проходу зненацька наштовхнулись на труп чоловіка з простреленою головою. Поруч валявся пістолет. Командир уважно оглянув тіло. «Зарин. – з відразою сказав він. – Виходить, цей вибрав легку смерть боягуза. Усім вдягнути протигази. Розділилися на групи по-двоє. Шукайте живих».

Все що потім бачив, Петрович волів би забути, але не міг. Воно довгий час щоночі поверталося до нього в кошмарах. Ідеально освітлені білі кімнати, розкішні меблі, пишне оздоблення інтер’єру, мерці. Багато мерців. Одні лежали на підлозі, другі недбало розкинулись на диванах, треті, обм’якнувши, сиділи в кріслах. І ніхто з них не помер власною смертю. Щасливчики встигли швидко покінчити з собою, розфарбувавши стіни власними мізками. Невдахи ж довго мучились, повільно помираючи від ядучого газу. Вояк це добре бачив, вдивляючись в їхні обличчях. Там все було написано, намальовано передсмертними корчами, перед тим як душа покинула тіло. І яка різниця куди вона потім ділася? Самогубці не потрапляють до раю. Що з того? Чи є взагалі той рай, для якого потрібно так страждати?

Раптом зойк, страшний розпачливий нелюдський зойк. Петрович впізнав голос, щодуху побіг на нього. Зупинився. Ігор стояв на колінах перед відчиненими навстіж дверима. Плакав. Ридав, стискаючи руками знятий протигаз. Товариш підійшов ближче і з жахом прочитав недоречно веселий різнокольоровий напис на табличці: «Гральна кімната». Заглянув усередину: хтось з дорослих пожалів дітей…

«Який же Ігор був жалюгідний, нещасний, принижений, – вдоволено подумав Петрович.» Юнака тоді можна було порівняти хіба що з розбитою на друзки чашкою, котру як не склеюй, а вона все одно пропускатиме воду, адже деякі шматочки мозаїки були втрачені назавжди. За мить чоловіка пройняв дрож. Стало соромно: згадати таке, щоб заглушити примху власної гордості? «Краще б я звалився в урвище», – мовив він тихо вголос.

Петрович не помітив, як вони з Ігорем дійшли до залишків якоїсь споруди. Загрузши у власних міркуваннях, солдат просто брів уперед слідами хлопця. Настрій був препаскудний, а гнітюче навколишнє середовище безжально чавило будь-яку надію на краще майбутнє. Людська природа здатна творити світлі сподівання навіть у найгірших ситуаціях, але вони, неначе тендітні квіти, відразу гинуть зіштовхнувшись з крижаною неродючою безпросвітною реальністю.

Конструкція стояла на краю прірви і чимось нагадувала клапоть панельного будинку зі сходами, одначе бетон, з якого вона була зроблена, виглядав значно міцнішим. Юнак підійшов до неї впритул. Щось зміряв, оцінив. Потім обійшов навколо і, нічого не сказавши, заходився підніматися нагору. Петрович поспішив за ним.

Так само мовчки Ігор ліг на вкриту снігом плиту, дістав прилад нічного бачення й знову втупився в темінь кратеру. Напарник же апатично роздивлявся навкруги, оминаючи поглядом жахаючу безодню. Навколо розстелявся той же незмінний краєвид: одноманітний до відрази танок сірого.

-  Чверть години послідкую за машиною. Потім швидко на базу: дотемна маємо встигнути. – зненацька мовив Ігор, не відволікаючись від спостереження.

-  За чим? – Петрович немов прокинувся. Слово «машина» прозвучало дивно й неможливо.

-  Не хотів тобі цього казати, аж поки не впевнився. Там, на дні кратера, механізм. Він вібрує й випромінює світло. – дотепер холодний, голос хлопця прозвучав якось інакше.

-  Що?

-  Туман в проваллі та смерч – людських рук справа. Цілком можливо – нова невідома донині зброя. – юнак все ж відвернувся від урвища.

Чоловік спантеличено витріщився на нього: той посміхався. Щиро, радісно, як дитина.

-  Добре.

-  А ти поки роздивись навколо. Тільки обережно. В мене таке відчуття, що за нами стежать.

-  Добре.

Ігор відразу ж взявся за роботу. Було схоже, ніби він чекав цієї миті довгих чотири місяці, відколи трапився останній бій. Беззмістовне життя в бункері для багато-кого стало мукою. Проте одні страждали бо не бачили сонця, інші бо скніли замкнені в чотирьох стінах, а знаходились й такі, котрі просто жадали крові. Саме до останніх Петрович зарахував хлопця. «Як же так? – міркував чоловік. – Тільки вісімнадцять років, а такий жорстокий… А сам? Цей принаймні хоче дії, а я на дію вже не здатен… Ким став сам? В кого перетворився? В жалюгідного облудного хробака, який мовчки ненавидить світ і в той же час нездатний нічого зробити? Ненависть – всього на всього хвороба. Вона може лише повільно вбивати того, хто на неї страждає. Не більше. То певно краще не чекати, а пожаліти себе так, як пожаліли дорослі дітей в тому проклятому укритті».

Час для Петровича тягнувся лінивою гусеницею, що, немовби граючись, повзе до кінця гілля, з якого їй судилося впасти. Поринувши в сумні думки, він і не помітив, як до споруди обережно підібралась самотня постать. Вона тихо скинула гвинтівку, прицілилась, вистрілила. Шалений біль нараз привів чоловіка до тями, а потім кинув у ще глибше забуття.

Вояк опам’ятався, лежачи обличчям в снігу: праве плече нестерпно щеміло, а лице пекло від холоду. Спробував підвестися – не вийшло: тіло погано слухалось. Перекотився на бік, роззирнувся допоки не довелося повертати головою. Поруч знаходилась основа тієї конструкції, на якій нещодавно стояв. «Мабуть, зомлівши, впав з плити, – зробив висновок Петрович». Раптом він усвідомив, що чує звуки напористої боротьби десь неподалік. Зібравши всю волю в кулак, чоловік спробував піднятися ще раз. Не зважаючи на несамовитий біль та кровотечу, котра миттєво посилилась, йому вдалося сісти, обпершись спиною об конструкцію.

Ігор відчайдушно бився з нападником навкулачки. І хоча робив це люто й завзято, навички в супротивника були значно кращими. Удари юнака часто пролітали повз ціль, а ті, які її досягали, потрапляли в блок. Ворог же бив влучно й сильно. Під його натиском Ігор щоразу дужче згинався й присідав. Потрібно було якось допомогти, бо товариш би так довго не протримався. Петрович заходився неушкодженою лівицею дошукуватись навколо себе. Пальці несподівано швидко натрапили на знайому форму прикладу. Вояк схопив автомат, потягнув до себе. В цей час хлопець вдало пірнув під руку нападника й перекинув його через себе долі.

Зброя виявилась надзвичайно важкою. Чоловік ледь міг її втримати. Від напруження цокотіли зуби, а тіло тряслось.

Зблиснув ніж. Юнак лежав навзнак, супротивник повалився на нього, намагаючись всадити холодне лезо в груди. Ігор щодуху опирався, одначе сили були аж занадто нерівні. З кожною секундою смерть підступала все ближче.

Петрович, мліючи від болю, пересмикнув затвор. Натиснув на курок майже не цілячись. Громом пролунав постріл, рознісшись глухим відлунням у кратері. Промах. Невдача. Проте ворог відволікся, осатаніло зиркнувши на стрільця. Вояк побачив його обличчя: таке саме молоде, але понівечене життям, як і в напарника. Їхні погляди зустрілися: чоловік відчув на собі нездоланний тягар злоби, ненависті, а одночасно з цим і туги, суму, приреченості.

Скориставшись ситуацією, Ігор зміг вивільнити руку й сильно вдарити нею нападника по підборіддю. Від несподіванки той ослабив хватку. Хлопець перехопив ножа та з розмаху рубонув ворога по горлу. Навсібіч бризнула гаряча червона кров. Сніг довкола не став багряним – він лише покрився безліччю чорних плям. Супротивник повалився на бік, марно хапаючись руками за розрізану шию.

Юнак сяк-так підвівся й чимдуж поспішив до Петровича, який балансував на межі втрати свідомості.

-  Ти як? – стурбовано запитав Ігор, сідаючи навпочіпки.

-  Нормально. До весілля заживе. – спробував віджартуватися чоловік, після чого відразу ж зомлів. Опритомнів від дужого ляпасу.

-  Петровичу, я перев’язав тобі ушкоджене плече. Юшка більше не тектиме.

-  Де бинт знайшов?

-  У кишені куртки, схоже, залишився в спадок від попереднього власника.

-  Переломи є?

-  Так, кілька. То пусте: і не з таким вибиралися. Зможеш сам іти?

Вояк спробував підвестися, однак з цього нічого не вийшло. Промайнула страшна думка: «Залишить помирати тут самого…». Тож вирішив тягнути час з надією, що слабкість тимчасова і швидко пройде.

-  Зможу, але дай трохи перепочити. Де твій автомат?

-  Викинув.

-  Що?!

-  Не стріляв. Скоріш за все зношений бойок або ще якась несправність. Але це вже не важливо.

-  А в нього? – чоловік кивнув у бік, де конаючи лежав ворог.

-  Сказав: не може застрелити беззбройного. Запропонував все вирішити навкулачки.

-  Зрозуміло. Думаєш, то був охоронець машини?

-  Певен на всі сто, що ні. Такий же розвідник, як ми. Патрулі ніколи не ходять по одному – мінімум по троє.

Лише тепер Петрович звернув увагу на лице співрозмовника: розбитий ніс, губи, кілька ґуль на лобі та підборідді, й ліве око, котре не відкривалося повністю, ніби зламана напіввідчинена брама.

-  Дихай спокійніше, Ігорю, ти ж попечеш собі горло холодом. А там, спаси Боже, й до запалення недалеко.

-  Знаю.

-  Та що ти знаєш? Сядь на сніг, заспокойся. Камуфляж же водонепроникний. Тут краще перечекати, аніж легковажно кудись нестися. Бункер нікуди від нас не дінеться. Невже ти хочеш так скоро повернутися в ту броньовану коробку без вікон? Там же так само нудно, немає чим дихати, безпросвітно, як і було, коли ми звідтіля пішли. Ти ж сам це прекрасно знаєш. От, значить, відпочинемо, а потім швиденько дістанемось куди треба…

Словесну маячню Петровича перебили хрипіння й кашель переможеного супротивника: він повільно захлинався власною кров’ю. Рана, нанесена хлопцем, була безперечно смертельною, одначе не настільки глибокою, аби відправити на той світ миттєво.

Юнак підвівся на ноги й узяв автомат.

-  А це тобі навіщо? – злякався чоловік, боячись, що Ігор зрозумів його хитрощі й хоче негайно піти геть.

-  Я вже колись таке бачив. Бідолаха мучитиметься ще довго, аж поки не сконає в агонії. Потрібно його добити.

-  Та хай страждає! Це ж ворог! Так йому й треба!

Хлопець нічого не відповів. Його погляд виявився значно красномовніший за будь-які слова. В ньому читались огида й презирство.

Дійшовши до нападника, Ігор нахилився над ним, щось сказав. Петровичу не вдалося розібрати що саме, хоча здалося, наче одне зі слів було «пробач». Юнак підвівся, скинув зброю, націлив її в голову нещасного.

Раптом навколо різко посвітлішало. Сяйво долинало з темної безодні урвища і з часом посилювалось. Ігор впав додолу, хапаючись руками за голову. Автомат полетів у заплямовану чорним сіру порошу.

-  Забирайся з моєї голови. – заволав хлопець.

 Петрович немовби закам’янів: не було ані сил, ані волі щось робити. Він просто спостерігав, перетворившись на пасивного свідка подій. Тепер від нього нічого не залежало, а от він залежав від усіх. І чиясь зла примха могла спокійно коштувати йому життя.

З урвища на якомусь дивному літальному апараті, що нагадував тонку залізну плиту, піднялися три постаті: людські й не людські водночас. Перші, бо ззовні подібні до людей: голова, руки, ноги, постава. А другі, бо світилися зсередини яскравим тепло-жовтим світлом, а на спині носили міцні великі крила. Зодягнені незнайомці були в однакові легкі облягаючі костюми, не мали ні головних уборів, ні взуття, ні зброї.

Коли вони вже стояли на снігу, Ігор прожогом схопив автомат, направив в їхній бік і затис гашетку. Черга мала скосити всіх трьох. Жахаючий регіт бойового механізму оглушив завмерлого напарника. Той закрив очі, а коли відкрив, то нічого не змінилося: фігури стояли на місці, а ось хлопець налякано задкував. Постаті неспішно рушили до юнака, немовби всемогутні кати на страту до приреченого в’язня. Ігор тремтячими руками відпустив автомат, дістав з кишені гранату, вийняв чеку. Наступної ж миті смертоносна іграшка вже летіла вниз по схилу кратера, вибита швидким і точним ударом ноги одного з незнайомців. Потім він нахилився й торкнувся рукою чола Ігоря. Тіло хлопця тихо обм’якло, безсило опустилось на коліна перед істотою, чиї здібності були непомірно вищими за його власні. Десь далеко вибухнула граната.

Друга крилата істота наблизилась до напівмертвого ворога, який вже не кашляв, а тільки ледь чутно хрипів. Третя ж направився до Петровича. Його серце калатало як скажене, а у вухах важкою канонадою звучав пульс.

-  Тільки б не вбили. Тільки б не вбили. Тільки б не вбили… – невпинно шептав чоловік, немовби читаючи молитву.

Наглий спалах світла осліпив вояка. Він закричав, зриваючи собі голос. Ніби востаннє.

-  Заспокойся В’ячеславе, – почув чужий голос у своїй голові Петрович, – ми нікому зла не заподіємо: ані тобі, ані будь-кому іншому. Ми тут, аби вас усіх врятувати.

-  Ви янголи? – розгублено запитав чоловік подумки.

-  Можливо. – відповів той. – Цілком можливо.

Другий незнайомець безслідно щез, а колишній нападник відкрив очі й сів на заплямований його ж кров’ю сніг. Він здивовано кліпав очима, не розуміючи що сталося.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.10.2012 Проза / Оповідання
Подорож
29.08.2013 Проза / Повість
Сумні янголи (частина I)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Наступний шанс
26.08.2013
Бог з машини
29.08.2013
Сумні янголи (Частина II)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 123  Коментарів: 4
Тематика: Проза, оповідання, вояки, солдат, бронетранспортер, супротивник, кратер, ракета, автомат, граната
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.08.2013 00:12  © ... для Каранда Галина 

Вже є. :) 

 30.08.2013 00:12  © ... для Тетяна Белімова 

Дуже радий, що вам сподобалось. Воно в мене лежало півроку, поки продовження не написалося. :) 

 26.08.2013 00:12  Каранда Галина для © ... 

"вот так всегда - на самом интересном месте!"...))))))))))) картинка - жуть)))) тобто - купа крові - то на любителя, я все гналася - а що ж далі, а Ви отак - рааааааааааааз - і жди "далі буде"))))))))

 25.08.2013 22:30  Тетяна Белімова для © ... 

Андрію! Так цікаво написано! Не могла відірватися, чесне слово! І це - великий плюс!
Тема твору хоч і не нова, але обіграна по-твоєму, зазвучала.
Два головних герої, кожен із яких не є ані позитивним, ані негативним - бінарність, поєднання різних рис. Це теж є позитивним моментом тексту, бо персонажі виглядають питомими і живими.
Дуже-дуже сподобалося! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди