Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.08.2013 19:08Повість
Фантастика  Для студентів  Для дорослих  Про друзів  Про розлуку  Про життя і смерть  
20000
Без обмежень
© Ницик Андрій

Сумні янголи

Частина III
Ницик Андрій
Опубліковано 30.08.2013 / 18722

Сонячний зайчик повільно просувався ковдрою, підступно наближаючись до обличчя сплячого Ігоря. У той час як світило піднімалося все вище й вище над небосхилом, хитрун впевненою ходою все ближче й ближче підбирався до своєї цілі. Чоловік і не підозрював, наскільки лукавими можуть бути ці зіткані з сяйва створіння. Ось яскрава цятка вже перебралася на щоку, аби за кілька хвилин зручно вмоститися на закритих повіках.

Цупкі пальці міцного сну поволі відпускали Невіруючого у реальність, що зустрічала його вранішнім світлом. Сновидіння відчайдушно боролися з дійсністю, не бажаючи зникати. Вони воліли й далі оповивати розум людини, нагадуючи їй про мрій, сподівання, страхи у формі химерних та непередбачуваних сюжетів, але обов’язково з чітким та однозначним підґрунтям. Боїшся втратити дітей – ось тобі сон про те, як їх змітає сніжна лавина. Боїшся втратити себе – ось тебе запроторили у психіатричну лікарню. Мрієш аби усе було добре – але ж ти все одно чогось боїшся?

Учора Ігор багато чого пережив, і досвід цей не минув безслідно, нагадавши про себе у нічних мареннях. Чоловік прокинувся не без задоволення, хоча й не з великим завзяттям: було б добре ще з півгодинки подрімати. Та раптом звук, який він почув, змусив забути про все й прислухатися: чи, бува, не привиділося? Десь із-за дверей доносився веселий сміх. Від душі хихотіли діти. Його діти. Обоє: Івасик та… Вовчик!

Невіруючий в одних трусах зіскочив з ліжка і, мало не зламавши двері спальні, понісся туди, звідки линуло гиготіння.

Хлопчики гралися у вітальні, час від часу переключаючи увагу на телевізор, по котрому йшли мультики. Ігор не вірив своїм очам, бачачи щасливе личко старшенького. А він же ще вчора був убитий горем.

-  Любий, ти нічим не хочеш прикрити свою срамоту? – почувся дзвінкий голос дружини. Вона говорила як завжди: без відтінку суму. – Ти видно так біг, аж спіднє мало не згубив.

Чоловік відчув, що труси його чомусь перебувають не на тому місці, де треба, а значно нижче. Спробував швидко виправити становище, одначе не встиг – Івасик голосно сповіщав світ про власні відкриття у сфері чоловічої анатомії.

-  А у татка росте волосся…

Невіруючому не дуже кортіло чути де і в кого що росте, тож він поплентався до Олі. Жінка готувала сніданок на кухні, звідкіля гарно проглядалася вітальня.

Усюди кипіла робота: різалися овочі, заправлявся салат, запікалося м`ясо, давилася картопля, заварювався чай, мився посуд, а ще накривався стіл, і поливалися квіти. Ігор, спостерігаючи за дружиною під час таких щоденних вправ, завжди дивувався: як людина може управлятися зі стількома справами одночасно та навіть не впріти. У подібні хвилини він узагалі намагався мовчати й не відволікати Олю, боячись збити роботу налагодженого за довгі роки тренувань механізму. Проте зараз чоловік не витримав, адже потребував розмови немов спраглий води у пустелі, а тому підійшов до дружини. Став коло неї майже впритул і стиха, неначе боячись наврочити, почав:

-  Кохана, з Вовчиком здається все гаразд.

-  Помітила. Сама дивуюсь. Я взагалі не думала, що бідолаха сьогодні вийде з дитячої. Адже учора був таким розбитим і нещасним. А зранку… Ніби нічого й не сталося.

-  Ти в нього нічого не питала?

-  Питала.

-  А він?

-  Сказав, немовби Софійка приснилася. Щаслива й радісна, просила не побиватися за нею, бо їй на тому світі краще ніж на цьому.

-  Ясно. – задумливо протягнув Невіруючий. – І що ти думаєш?

Поки вони говорили, Оля ні на мить не відволікалась від куховарських справ, а тут раптом завмерла: піднесена рука з сіллю застигла над вареною картоплею, не розсипавши й крихти. Жінка повернула голову і пильно подивилася на чоловіка.

-  Щоб я не думала, важливо лише те, що наш син здоровий та веселий. От і все.

У вітальні сміялися діти. Володя натхненно розповідав Івасику про школу, вчителів, однокласників, той же, слухаючи у піввуха, усіляко намагався коментувати, перекручуючи почуте на свій лад. З одних слів виходили інші, з яскравих подій – цікаві пригоди, а вірні друзі перетворювалися на безстрашних героїв. Потім хлопчаки заходилися фантазувати, видумували різні казкові історії. Їм було добре разом, вони ж бо брати, котрі не знали як можна жити один без одного. А Ігор з Ольгою не знали як можна жити без них.

Сніданок вийшов добрий. Діти, підкорившись владі смакових рецепторів, смиренно мовчали, хоча завжди за столом щось бурхливо обговорювали. Подружжя їло також мовчки, аж поки Ользі в голову не прийшла ідея, чим сьогодні варто було б зайнятися.

-  Слухайте, а ходімо у парк атракціонів. – завзято сказала вона. – Тато ж, здається, обіцяв декого ще у четвер зводити, а не зводив…

-  То були гойдалки – не атракціони. – трохи ображено мовив Ігор.

-  Ура! – зрадів Івасик. – Хочу в парк, хочу в парк.

-  Я також не проти. – якось зовсім по-дорослому підтримав старшенький.

-  Вирішено! – підіграла мати меншенькому. – Ось зараз поїмо десерт і відразу ж збиратися.

Оля моторно прибрала весь брудний посуд, віднісши його на кухню. А звідтіля принесла чашки, потім чайник і нарешті солодкий шоколадно-бісквітний рулет, від вигляду якого навіть у голови сімейства тріумфуючи зблиснули очі.

Кожен отримав по шматочку. Володя вже хотів скуштувати власну порцію, як почув невдоволене цикання брата, котрий сидів поруч.

-  Угода. – серйозно відчеканив той, піднявши праву руку високо вгору з виставленим крихітним вказівним пальчиком.

-  Тихо ти, – огризнувся старшенький та підсунув блюдце зі своєю шоколадно-бісквітною смакотою нахабному сусідові.

-  Діти, а що ви тут таке робите? Це ж Вовчика порція. Кожен має скуштувати. – вступилася за скривдженого сина Оля.

-  Пробач, мамо, але це чоловічі справи. – сказав, як відрізав, Івасик. – Чоловік має тримати слово, а якщо не зможе, то він знає, що буде.

-  І що ж буде? – запитав Ігор.

-  Пробач, тату, але справи між двома чоловіками – то лише справи між двома чоловіками. – цього разу відповів старшенький.

Невіруючому, правду кажучи, не сподобалося почуте: відгонило секретами, секретами, про які батькам знати не обов’язково. А такого він не любив, тож зібрався розколоти змовників. Та раптом з пам’яті виринули Рафаїлові слова з учорашньої бесіди: «…хронічна недовіра до оточуючих – це не особливість характеру, а важка хвороба… в новому світи потрібно жити по-новому… ти ж не хочеш знову опинитися…». Ігор не хотів. Дуже не хотів. «Хіба не може бути у дітей своїх маленьких дитячих таємниць, про які батькам знати не обов’язково?» – подумав він. І за мить погодився сам із собою: «Може». Звичайно, зраджувати старим звичкам важко, проте необхідно, раз маєш намір зберегти майбутнє від ненаситної влади минулого.

-  А якщо я відріжу Володі ще один шматочок? – вирішила пограти у цю гру й Оля – То він також повинен віддати його тобі?

-  Так. Усі братові солодощі на місяць вперед мої! – переможно прозвучав голос меншенького.

-  А в тебе животик боліти не буде?

-  Ні!

-  А попа не злипнеться?

-  Ні!

Жінка розгублено подивилася на Ігоря, благаючи очима якось зарадити ситуації, адже навіть сліпий би побачив: Вовчику дуже хотілося десерту. А нахабно втрутитися в домовленості дітей або ж залишити таку несправедливість як є мати просто не могла.

Невіруючий одним махом випив чашку чаю, встав і підсунув свій шматочок рулету старшенькому.

-  Це мої солодощі. Я наказую тобі їх з’їсти. А від того, що ти їх з’їси вони не перестануть бути моїми.

Івасик відразу докумекав батьків виверт і поспішив обуритися:

-  Так не чесно!

-  Все чесно. – зрадів Володя. – Угода стосувалася лише моїх ласощів, а це таткові. А значить вони тобі не дістануться.

Чоловік подякував дружині за смачний сніданок, після чого пішов вдягатися й готувати машину до майбутньої поїздки. Він вже не чув як Оля виховувала хлопчиків, що показувати язика один одному не ввічливо.


Незалежно від того скільки разів людина раніше навідувалась у парк атракціонів, кожного нового разу вона все одно дивувалася, надихалася і раділа. Там знаходилися різноманітні каруселі, гірки, тири, кімнати сміху, кімнати страху, катання на крихітних електромобілях, басейни, кав’ярні, лялькові театри, сцени, на яких майже завжди хтось виступав, затишні зелені алеї. У парку відпочивав кожен. Тож там було людно, особливо у вихідні дні, коли багато народу з’їжджалося з навколишніх містечок.

Коли сімейство Невіруючих дісталося місця призначення – діти відразу ж стрімголов побігли кататися на електромобілях. Де у цей самий час мали відбутися перегони. Дізнавшись приємну новину, хлопцям дуже закортіло прийняти в них участь. Одначе, якщо Вовчик виявився вже достатньо дорослим аби самостійно керувати чотирьохколісним залізним конем, то Івасик ще не досяг потрібного віку. За настановою дружини Ігор приєднався до меншенького, але мав дозволити йому одноосібно керувати машинкою, беручи управління на себе лише в критичних ситуаціях.

Перегони почалися. Брати змагалися серйозно та вправно, пригальмовуючи на поворотах, обережно об’їжджаючи перешкоди, додаючи швидкості там де треба і коли треба. Батько дуже здивувався, адже не очікував подібного від власних синів, а особливо від меншенького, котрий ні в чому не поступався старшенькому. Залишивши усіх суперників далеко позаду, хлопці вийшли на фінішну пряму. Час від часу вони переглядалися, демонструючи один одному свій бойовий вишкір. Ігор не мав жодного уявлення, хто ж виграє у завзятій боротьбі. Та коли до фінальної межі лишилося зовсім трошки, Вовчик майже невловимо пригальмував, віддавши перемогу братові. І це, схоже, помітив тільки батько, оскільки окрилений Івасик, зупинивши електромобіль, впав на коліна й гучно закричав: «Я чемпіон!».

Далі була кав’ярня й морозиво. На радощах переможець відмінив дію угоди, що стосувалася передачі солодощів, аж до кінця дня. Тож хлопчики разом ласували холодною смакотою, від якої терпнув язик. Потім вони удвох попросилися відвідати у кімнату сміху, а батьки їм великодушно дозволили.

-  Олю, ти уважно спостерігала за перегонами? – поцікавився Ігор, коли синів уже не було поруч.

-  Аякже! Я стільки фотографій зробила. Ось приїдемо додому…

-  А ти зауважила, що Вовчик зумисне програв Івасику?

-  Ні. – задумливо відповіла дружина. – Мені здалося: все пройшло чесно.

-  Аж ніяк. Наш Володя трохи пригальмував на фініші. – слова чоловіка звучали окрилено ніби одкровення. – Уявляєш, він свідомо поступився виграшем. Я подібної великодушності від нього й не чекав. Вельми дорослий вчинок.

-  Звичайна справа. – мовила жінка. – Не те щоб дуже, але час від часу дійсно трапляється.

-  Як? – здивувався Ігор.

-  А як старший може підігравати молодшому?

-  Я цього раніше не помічав…

-  То й не дивно. Ти ж зранку до ночі на роботі, а коли не на роботі, то думаєш про роботу. А коли не те і не інше – намагаєшся сяк-так виховувати дітей, проте це в тебе виходить, якщо чесно, не зовсім вдало.

Останні слова Ольги зачепили чоловіка за живе. Аби цього не виказати він рвучко запитав:

-  Детальніше?

-  Пробач, не хотіла тебе образити. Кажу лише те, що бачу.

-  А все ж?

-  Ну… – Оля надзвичайно ретельно підбирала слова. – Любий, ти буваєш занадто прискіпливим до синів.

-  В чому це проявляється?

-  Згадай той вечір, коли пані Валентина дзвонила щодо поведінки старшенького на уроці історії. Пам’ятаєш, як себе повів? Думаєш, я не чула, як ти принизив Володю отим своїм: «радієш, бо вдалося забити хоча б раз»? А потім ще й звинуватив у тому, ніби він разом з усім класом сміявся з Софійки. Царство їй Небесне.

Ігор мовчав, адже усе прекрасно пам’ятав. Тоді така поведінка здавалася йому адекватною: хлопець провинився – потрібно покарати. А тепер же чоловік дивися на ситуацію по іншому. Як людина, котрій відкрили очі.

Пальці рук Невіруючого заходилися нечутно барабанити по столу.

-  Я не знаю в чому причина, – провадила далі Ольга, – але ти неначе побудував бар’єр між собою й дітьми: з одного боку ти – директор інституту Ігор Невіруючий, а з іншого – вони. Тут робота, турботи, інтереси, захоплення, а там – лише об’єкти для виховання без будь-якого натяку на індивідуальність. Одначе, це не так! Ти ж навіть не здогадуєшся, що Івасик на кілька років випереджає своїх однолітків за розумовим розвитком. І коли наступного року піде до школи, то відразу ж у другий чи третій клас. А Вовчик? Ні, він не геній. Але настільки доброї, щирої, чесної, відвертої дитини я ще не бачила. Згодна, хлопці інколи пустують, не слухаються, особливо Івасик. Проте то полуда, оболонка, котру вони достеменно скинуть, коли подорослішають. Потрібно тільки дивитися глибше і довіряти їм.

Чоловік нічого не відповів. У душі його не було ані гніву, ані обурення. Усе, що нуртувало, опиралося, захищало старі уявлення та переконання розвіялось іще вчора, ніби той попіл на вітрі. Одного разу вже виплеснуті нестримною хвилею, емоції більше не кипітимуть так само сильно – загата прорвана, вода витекла. Час дослідити дно.

Поволі приходило розуміння й осмислення. Ігор не очікував подібної відвертості від дружини. Ба більше, не бачив себе несправедливим чи упередженим стосовно дітей. Однак, ми уявляємо себе не такими, якими нас вважають інші. Але хто правий? Хто ближчий до істини? Ми чи вони? Ті, що ззовні, чи ті, що всередині? Не достатньо лише відкрити очі. Потрібно ще знати, куди дивитися…

«…поневіряння… на все подальше життя накладають свій гнилий відбиток… нікого це не виправдовує.»

А про що ще згадувати, як не про поневіряння. Два роки – то не просто два роки – то життя в житті, інша реальність, яка перекреслює те, що було до неї, і те, що буде. Було? Школа, друзі, рідня, постійне очікування чогось страшного, невідворотного. Про нього не говорили вголос, боячись накликати біду. Та невже біда кого-небудь слухає? Вона приходить сама, коли чаша злості, недбальства й дурості переповнюється. Буде? Хіба щось може бути, коли цілісінький світ перетворився на сніжну пустку? Є? Біль, кров, смерть, холод і те ж саме нестерпне очікування, але тепер вже не абстрактного кінця, а конкретної погибелі. Від кулі, ножа, радіації, морозу, безнадії… Кому яка різниця від чого? Кожен помре: рано чи пізно, так чи інакше. Тут не втекти, не сховатися. З цим треба жити. Хто не здатен – в автоматі завжди є рятівний кавалок свинцю. Звичайно, можна шукати розради, допомоги, довіри від інших, одначе ті, з ким заводиш теплі стосунки, мають одну погану звичку: несподівано помирати. Тож навіщо робити собі боляче? Краще повсякчас бути одному, покладатися лише на себе, існувати тут і зараз, ніби не маєш майбутнього.

Схоже, ось воно – те сакраментальне переконання, чиї отруйні паростки міцно вплелися у підсвідомість Ігоря і непомітно додавали гіркий присмак недовіри до того, до чого торкалася. Чоловік цього не міг зауважити, оскільки вони – частина його самого.

-  Коханий, ти себе нормально почуваєш?

-  Звісно. – без запинки випалив той.

-  Ти дещо зблід і я… Якщо я чимось…

-  Ні. Все чудово. Просто раптом пригадалась розмова з Рафаїлом.

Оля ніжно взяла чоловікові руки у свої.

-  Вона настільки тебе зачепила?

-  Не те слово. У мене таке відчуття, немовби бісовий янгол покопирсався у моїй голові і щось там зумисне накоїв.

-  Ти на нього ображаєшся?

-  Ні, я йому вдячний.

Дружина здивовано подивилася на Ігоря. Той, здавалося, посміхався.

-  Якийсь ти сьогодні дивний, коханий.

-  Це добре?

-  Зараз подивимось.

Оля закрила очі й нахилилася вперед, аби зустрітися вустами з Ігорем, котрий безпомилково вгадав її намір та бажання. Ось уже дві половинки одного цілого майже зустрілися, як десь поруч дзвінко пролунав дитячий голос.

-  Щось не дуже страшна ота кімната страху. Я мало не заснув.

А за ним другий, але тихіше і ніби присоромлено.

-  Тс… Ми ж казали: у кімнату сміху підемо.


День проходив чудово. Чималенький багаж турбот та головних болів, який доводилося повсякчас носити на своїх плечах, неначе залишився поза воротами парку атракціонів. Сімейство давно так гарно не відпочивало. Ігор забув про янголів, космічні кораблі, звіти, війну, власну параною та багато-чого іншого, що наповнювало його життя сенсом, коли він був не батьком двох чудових дітей і не чоловіком люблячої дружини, а директором Інституту дослідження позаземних технологій. Усе воно немовби випарувалося й пропало, розчинившись в атмосфері щирості, підтримки, дружнього завзяття. Ігор навіть спромігся узяти до рук пневматичну гвинтівку, аби постріляти з синами по мішенях в тирі, не боячись замість концентричних кіл побачити людське обличчя. А подібне з ним траплялося, хоч і дуже давно.

Хлопці були в захваті від пригод, а саме так вони назвали цей суботній сімейний похід. День сонячний, розваг багато, та й батьки знаходились у доброму гуморі, тож дозволяли дітям практично все, чого ті бажали: чи тобі морозива, чи солодкої вати, чи лимонаду, чи полазити поміж деревами мотузкового містечка, чи покататися верхи на справжньому конику, чи повисіти вниз головою на каруселі, чи багато-багато іншого. Однак і тато з мамою не пасли задніх. Голова сімейства, який щовечора похмуро сидів на кухні, розповідаючи дружині нудні заплутані речі, граючись і практично не цілячись, вкотре влучив прямісінько в десяточку. Краще за всіх! А власник тиру з ледь помітною заздрістю дістав з-під прилавку величезне рожеве слоненя і віддав його радісній мамі, котра у цю мить більше нагадувала здивоване сяюче дівчисько, аніж поважну сорокарічну жінку.

-  А ти такий же вправний, як і раніше, Ігорю. – прозвучав до болю знайомий голос.

Директор зразу ж упізнав його, але ніяк не міг повірити власним вухам, допоки не обернувся і не побачив коло себе Марека з дружиною. Той виглядав змученим, проте не безсилим, як тоді, під час їх останньої зустрічі. Ігор з боявся того, що може зробити з товаришем горе – бездонна чорна діра, яка жалібно й ненаситно упивається життям, аж поки не вихилить людську чашу до самісінького дна. Страхи ці були реальними, аж занадто реальними аби виявитися вигадкою, адже мали під собою міцне підґрунтя – досвід. Найсильніших, найрозумніших, найсміливіших не завжди забирала на той світ куля. А ось лихо. Воно повік-віків спустошувало зсередини.

-  Не чекав?

-  Ні… А як ти? – заледве підбирав слова Ігор.

-  Нормально. Що ж я кажу… Ніколи вже не буде нормально. Одначе тримаюсь. Ми тримаємося. – Марек міцно, але у той же час і дуже ніжно пригорнув до себе дружину. – Доле моя, дозволь нам з другом трохи поспілкуватися наодинці?

-  Звичайно. – лагідно відповіла та, після чого підморгнула Ользі й звернулася до хлопчаків. – Ну, діти, хто хоче піти попоїсти солодкої вати?

-  Ми! – хором відповіли Володя з Івасиком, котрі стояли поруч.

-  Тоді ходімо мерщій, бо дармові ласощі чекати не люблять.

Діти прожогом вибігли з тиру й понеслися навпростець до найближчої ятки з солодощами крізь рідкий соковито-зелений чагарник. Жінки ж неспішно рушили слідом. Вони мали про що поговорити, адже були гарними друзями, як і їхні другі половинки. Шкода лише одного: насущні турботи віднімали занадто багато часу, майже не залишаючи місця для чогось крім них самих. А так би хотілося зустрічатися частіше.

Марек мовчки зайняв сусіднє місце вогневого рубежу. Узяв вільну пневматичну гвинтівку. Зважив її руками, колихнувши кілька разів. І коли відчув невелику вагу – став до стрільби. Прицілився, примруживши ліве око, як робив це тисячі разів раніше. Вистрілив. Промах. Знову вистрілив. Знову промах. Мішень у вигляді фігурки бородатого дідька продовжувала дратівливо шкіритися.

-  Розучився я цим користуватися. – чи то радісно, чи то журно підсумував Марек.

-  Так воно нам і не треба. Світ змінився. Сподіваюсь на завжди. Давай більше не будемо поминати минувшину?

-  Давай… Я тут аби перепросити…

-  Що?

-  За вчорашнє. Все сказане стосовно нашої першої зустрічі – чистісінька правда. Я не шкодую про свої слова. Воно таким було і таким має залишитися. Ти повинен це знати. Як далі до мене ставитися тобі вирішувати самому.

-  Друже, ми ж домовилися не згадувати… – спробував якось пом’якшити атмосферу Ігор. Він з пересторогою згадав учорашній вечір, лікаря, санітарів та безсилого розчаленого горем товариша.

-  Я повинен закінчити. Не матиму спокою поки не закінчу. Розумієш?

Невіруючий ствердно кивнув.

Марек роздивився навколо. В тирі, як і раніше, нікого не було. Навіть власник кудись подівся.

-  Втрата дитини – найгірше, що може статися з батьком. А я учора змусив тебе пізнати це разом зі мною. Клянусь, не хотів звалювати на твої до межі навантажені плечі ще і свої проблеми. Ніколи в житті я не відчував себе таким слабким та безпорадним. Серце так щеміло, ніби й насправді силкувалося пробити груди та вирватися назовні.

-  То навіщо ж тоді потрібні друзі? – спробував віджартуватися Ігор, але піднесений тон у нього вийшов занадто погано: він чудово пам’ятав, про що саме тоді думав.

-  Дружині вилити душу я не міг. Ти ж її знаєш, мою Марту. Вона така лагідна, вразлива, тендітна. Завжди була за мною, як за кам’яною стіною. А хіба то стіна, котра розбитою лежить на землі? Хто може за нею сховатися, кого вона може підтримати, кому допомогти? Знаю, це аж ніяк не виправдання. Одначе, сподіваюсь, ти мене зрозумієш.

Невіруючий гарно все розумів. Минулі кілька днів добряче перевернули його свідомість, уявлення про життя та ставлення до оточуючих. Глибоко всередині чоловік вже перестав підозрювати навколишніх – чи то янголів, чи то людей – у нечесності, брехні, підступах. Схоже, він нарешті став мудрішим.

Раптом в Ігоря задзвонив мобільний. «Як невчасно, – проскочила думка повна невдоволення.» Глянувши на номер телефону, з якого йшов виклик, зауважив: дзвонили з інституту. Доволі дивно, зважаючи на те, що субота – день вихідний.

-  Секунду, Мареку. Можливо тут терміново. – вибачився Ігор. – Слухаю.

-  Добрий день, шефе, це Сергій.

-  Сергію, ти чому зараз на роботі?

-  Ну, ви ж сказали нам з Данилом: задача з полями дуже важлива та термінова, ото ми й вирішили сьогодні вийти.

-  Так… – Невіруючий відчув себе останнім негідником, адже по суті справа була не такою критичною, як він її представив. – Я надзвичайно радий вашій ініціативності, але спершу подібні речі потрібно узгоджувати зі мною.

-  Ви що там гніваєтеся, шефе? – цього разу зі слухавки пролунав злегка зухвалий голос Данила.

-  Ні, не гніваюсь. Лише слідкую за правилами й порядком. У вихідні мої підлеглі повинні відпочивати, а не працювати.

-  Шефе, з вами однозначно не все гаразд. – підхопив манеру розмови Данила Сергій. – Якісь ви сьогодні аж занадто добрі.

-  Досить грубіянити. Кажіть чого хотіли і марш по домівках! – скомандував Невіруючий. Зазвичай після використання такого тону, ніхто не смів йому перечити.

-  О, вже краще. Тепер ми вас впізнали, а то були думали: підмінили нашого шефа.

Ігор у надмірній самовпевненості хлопців відразу ж запідозрив якийсь безперечний успіх. Скоріш за все через це вони й дзвонили: хотіли похвалитися. Невже удвох вирішили проблему, над якою тиждень безрезультатно ламав голову цілісінький відділ?

-  Ми її розв’язали, шефе. – почав Сергій. – Втерли носа цим зарозумілим бевзям.

-  Як побачите пана Марека, передайте, що на нього працюють одні нездари!

-  Гаразд, передам. – задоволено мовив Ігор. – Так до чого ви дійшли? Тільки коротко.

На тому боці почулося тихеньке шарудіння. Потім запала тиша.

-  Ну, якщо в загальних рисах, – заходився пояснювати Данило, – то тюлені з відділу дослідження полів відкрили новий тип випромінювання. Тільки от до пуття розібратися, що воно з себе являє, так і не змогли. То й не дивно, адже характеристики його доволі дивні. Тож, не заглиблюючись у подробиці і не перераховуючи всі кола пекла, через які ми з паном Сергіусом, – з того боку почулося веселе гигикання, – пройшли, можна сміливо сказати: нам вдалося знайти спосіб детектування біополя янголів. Правда, це не зовсім звичайне біополе, порівняно з аналогічним для істот з полімерів чотиривалентного карбону. Отже, назви ми поки не узгодили. Вибираємо між люмінополем та люксимополем.

-  Чудово. Придумаєте в понеділок. – вирішив швидко закінчити розмову Невіруючий.

-  Шефе, це не все. – поспішив втрутитися Сергій.

-  Що ще?

-  Тут вигулькнула одна дивна річ. Хоча, скоріш за все, ми просто десь наплутали з розрахунками…

-  Розказуй.

-  Аби перевірити відкриття ми підключили модель детектора люмінополя до комп’ютерної системи геостаціонарних супутників, які збирають сонмище нікому непотрібної інформації.

-  І тепер у нас все погоріло? – пожартував Ігор. Але з того боку ніхто не засміявся.

-  Ні-ні-ні. Все працює. Тільки-от детектор чомусь нарахував три мільйони джерел випромінювання…

Невіруючий задумався. Неприємний холодок пройшов у нього по спині.

-  Три мільйони замість п’ятиста тисяч. Ти це хочеш сказати.

-  Так. – якось нерішуче, неначе страхаючись власного голосу, відповів співрозмовник.

-  Ви все гарно перевірили?

-  В тому-то й справа, що ні. Якби ми…

-  Скільки вам на це потрібно часу?

-  Так щоб повністю – близько двох днів.

-  Гаразд. Зараз йдіть по домах. А в понеділок зранку відразу ж до мене в кабінет.

-  Добре, шефе. – в один голос промовили підлеглі.

-  Іще одне. Ніхто крім вас не знає про відкриття?

-  Ні.

-  Нехай так буде й надалі. А особливо це стосується янголів. Зрозуміли?

-  Так.

-  Ну, тепер все, гарно відпочити.

-  Щасливо, шефе. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.08.2013 Проза / Повість
Сумні янголи (Частина II)
01.09.2013 Проза / Повість
Сумні янголи (Частина IV)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Наступний шанс
26.08.2013
Бог з машини
29.08.2013
Сумні янголи (частина I)
30.08.2013
Сумні янголи (Частина III)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 119  Коментарів: 5
Тематика: Проза, повість, сонячний зайчик, щасливе личко, про школу, поневіряння, інститут, дослідження, шеф
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.09.2013 00:52  © ... для Каранда Галина 

Ну, Галю, цей твір з тих, які не дають нормально на роботі працювати. :) Ото й понавигадував. :) 

 02.09.2013 01:40  Каранда Галина 

ще цікавіше вкінці...

 02.09.2013 01:31  Каранда Галина для © ... 

загата прорвана, вода витекла. Час дослідити дно.


Не достатньо лише відкрити очі. Потрібно ще знати, куди дивитися… 

суперські фрази... це я в процесі читання наче підкреслюю олівцем, як колись в книжках)))

 31.08.2013 23:53  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую. Там ще одна частина. :) 

 31.08.2013 09:14  Тетяна Белімова для © ... 

Вразив опис домашнього побуту - вдало, до дрібниць. Цікавий сюжет намальовується! Буду чекати продовження. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
20.01.2011 © Михайло Трайста
20.03.2015 © Вікторія Легль
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди