Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
01.09.2013 00:00Повість
Фантастика  Для студентів  Для дорослих  Про життя і смерть  Про друзів  Про розлуку  
30000
Без обмежень
© Ницик Андрій

Сумні янголи

Частина IV
Ницик Андрій
Опубліковано 01.09.2013 / 18723

Невіруючий завершив розмову, забрав руку з телефоном від вуха і подивився на екран. Кілька секунд на яскравому полотні ще горіли цифри, показуючи вечірній час і дату, потому його затягнув чорний позбавлений життя покрив. Чоловік відсторонено дивився крізь пристрій на підлогу, ніби то було звичайнісіньке прозоре скло. «Три мільйони замість п’ятиста тисяч, три мільйони замість п’ятиста тисяч. – думав він. – Лише б хлопці помилилися.»

Ігор розумів: причина його раптової тривоги полягає не в колишній параної. Тут справа зовсім в іншому. В здоровому глузді. Чому янголи, які раніше ніколи нічого не приховували, завжди прозоро й зрозуміло подавали будь-яку відому їм інформацію, утаїли дані про те, скільки ж їх насправді перебуває на нашій планеті? І якщо це виявиться правдою, то чи не поставить це під сумнів усе, що вони тут робили, чим ділилися й чого прагнули? Адже одна маленька брехня завше тягне за собою великі підозри.

-  Ігорю, там щось сталося? – стурбовано запитав Марек.

-  Нічого серйозного. Тільки от мої лобуряки взули твій відділ.

-  Це ти про оте невідоме випромінювання.

-  Саме так. Їм лише потрібно кілька днів, аби усе до пуття перевірити.

-  Чудово.

-  Мареку, – Невіруючий відчував, що саме він мусить поставити крапку в розмові, яка проходила до неочікуваного дзвінка, хоча й переключитися на попередню тему йому було дуже важко, – я тебе прекрасно розумію. І ні в чому не можу дорікнути. Кожен з нас зносить життєві труднощі у тій мірі, якій здатен. У кожного є свій хрест, який доводиться нести до кінця. Часом він легшає, і здається, ніби спроможний злетіти, а часом непомірно важчає. Тоді неначе прибиває каменем до землі, відбирає сили й волю. Але зупинятися не можна. Потрібно йти, бо час нікого ніколи не чекає. А той, хто залишається, залишається там назавжди. Не така страшна вага, як усвідомлення самотності, коли увіткнувшись носом в землю, нічого крім цієї землі не бачиш, лише чуєш, як раз за разом хтось проходить повз, не спиняючись. Саме тут потрібні друзі. Вони не зможуть допомогти з хрестом, одначе зможуть розрадити, повернути завзяття і бажання йти далі. Тож перестань киснути та мандруй своєю дорогою далі, друже, а я тобі у цьому завжди сприятиму.

-  Дякую. – посміхнувся Марек. Було явно видно, що за посмішкою він ховає жаль, смуток, горе, але у той же час там проявлялося й інше: товариш Ігоря знову ставав тим самим міцним чолов’ягою, скелею та непробивною стіною, покликаною захищати близьких від усіляких негараздів.

-  Про старе можеш і не хвилюватися. Я тоді тебе переміг. – з викликом додав Невіруючий.

-  Один на один – ніколи. То все Петрович зробив. – підіграв Марек.

-  Хочеш сказати, я ні на що не здатен?

-  А ти сам як думаєш?

Чоловіки вийшли з тиру ведучи гарячу суперечку. Вона не мала абсолютно ніякого сенсу, лише розмова заради розмови та теплої дружньої компанії. Біля найближчої ятки з солодощами на них чекали дружини з дітьми, котрі вже встигли схрумати по дві порції солодкої вати і збігати покататися на найближчих каруселях. Обличчя Марти поблизу очей трохи почервоніло, а блузка Ольги добряче промокла.

Коли всі зібралися докупи, вирішили разом відвідати якийсь атракціон, де кожному було б весело. Так воно й сталося.


-  Кохана, як там діти? – спитав Ігор, зайшовши в спальню.

-  Чудово. – відповіла Оля, сідаючи в ліжку й приємно посміхаючись. – Такими щасливими я їх давно не бачила. Івасик навіть казки на ніч не вимагав. Отак просто узяв ліг та й заснув. А Вовчик, уявляєш, сказав мені, ніби йому було так добре, що він неначе відчув крила за спиною, які підіймають його над землею.

-  Шкода лише: таких днів не багато випадає.

-  Дійсно, знаєш, я тут подумала: наскільки ж різні за характером наші хлопчики. Старшенький – безпросвітний мрійник, а меншенький, це видно вже зараз у такому малому віці, – чистісінький прагматик.

-  То й не дивно. – підкреслено гордо мовив чоловік. – В мене ж бо пішов.

-  А Володя в кого пішов?

-  В тебе.

-  Тобто ти мене вважаєш безпросвітною мрійницею? – грайливо запитала дружина.

-  Аякже. – палко сказав Ігор, залазячи під ковдру поближче до коханої.

-  А ти у Вовчика просив вибачення? – ні з того ні з сього поцікавилась Ольга.

Від почутого запитання в Невіруючого відразу щезла вся пристрасть.

-  Вмієш ти, люба, підбирати потрібний час.

-  Так як?

-  Ще ні. Забуваю. Але завтра обов’язково.

-  Зранку?

-  Зранку.

-  Гаразд, я прослідкую. Ігорю, а ото ти увечері що читав, поки я дітей спати вкладала?

-  По роботі дещо. Не зважай.

Хоча голос чоловіка звучав спокійно, в думках та серці він дуже непокоївся. «Що мені робити, у разі якщо янголи дійсно брешуть?» А перспективи у цьому випадку виглядали достоту туманними та непередбачуваними. Крилаті істоти безкорисливо допомогли відбудувати наново людську цивілізацію. Одначе ні, все було навпаки. Не вони нам допомагали, а ми їм. Саме світлоносні несли на собі основне навантаження по лікуванню планети й людей від постапокаліптичного ядерного безумства. Без них ми б просто вимерли як динозаври, а за мільйон років потому хтось би інший – несхожий на нас – вивчав би наші кістки в музеях і складав би по ним нашу історію. Якщо янголи брешуть, то вони можуть виявитися не такими вже й альтруїстами. Та й хто його знає, які плани вони склали на людство, а може не просто склали, а вже й виконали? Проблема також полягає в іншому: чи можемо ми їм щось протиставити, і якщо навіть можемо, чи маємо на це право? Хіба належить врятоване життя врятованому, а не рятівнику? «Тільки б хлопці помилилися.»

-  Любий?

-  Так, так. Я з тобою, Олю. – відповів Ігор пригорнувши дружину. Його чомусь різко похилило до сну. – І завжди буду.

-  А знаєш, я дуже рада, що ми зустрілися з Мартою та Мареком сьогодні.

-  Я теж.

-  Вгадай, як вони дізналися де нас шукати?

-  Не знаю.

-  Рафаїл – твій добрий товариш. Він перестрів їх у парку і розказав, де ми є.

-  Добре, ось іще одна істота перед якою я маю вибачитися… – засинаючи пробелькотів Ігор.


Невіруючий розплющив очі: примарилося, ніби хтось гукав. Дивне відчуття нереальності того, що відбувається, трохи бентежило розум. «Напевно сплю. – подумав він, сідаючи.» Повернувся праворуч. Настільний годинник показував четверту ночі. Потім ліворуч. Оля тихесенько собі сопіла в подушку на іншому боці ліжка. Так мирно, рівно й гармонійно.

-  Ігорю.

Чужий голос прозвучав зсередини. Невіруючий довго не розмірковував над тим, хто міг його кликати подібним дивним чином, адже швидко впізнав знайомі інтонації.

-  Рафаїле, чого ти від мене хочеш серед ночі? – подумав чоловік.

-  Поговорити. Вийди будь-ласка на двір. Це важливо.

-  Гаразд. – погодився Ігор, дарма що вилазити з-під теплої ковдри йому дуже й дуже не хотілося: невідома невмолима сила тягнула його донизу.

Чоловік опустив ноги на підлогу, намацав капці і тихенько рушив до дверей зі спальні. Перед тим як вийти він оглянув кімнату, бажаючи знайти якусь невідповідність сну дійсності. Одначе все було таким, яким і мало бути. Тож те, що з ним траплялося зараз, являло собою химерну реальність, а не нічні марення. Від подібного відкриття на душі легше не стало.

Коридор, на щастя, виявився залитим місячним світлом, котре щедро лилося з відкритих незашторених вікон. Видно було майже так само, як і вдень. Невіруючий пройшов повз сходи й зупинився біля дитячої. Ледь чутно прочинивши двері, зазирнув в середину. Хлопці спали. Розхристаний Івасик розвалився на своєму ліжку неначе король. Лежав на спині з розпростертими в різні боки руками, ковдра його опинилася скуйовдженою десь далеко в ногах. А, вкритий до шиї покривалом, Вовчик спав на правому боці, акуратно склавши руки під подушку.

Лише зараз Ігор зрозумів чому не спустився відразу до Рафаїла, а посунув сюди. Бо боявся. І підсвідомо хотів в останнє побачити своїх рідних синочків. Свій найдорожчий скарб. Нові підозри породили в чоловікові не лише страх, але й повне усвідомлення всієї нікчемність та жалюгідність людства порівняно з прибульцями. «Отримав дарунок – прийшов час розплачуватися. – мимоволі проскочила думка у нього в голові.» А чи то своя, чи чужа? Що станеться з тим, хто посмів розкрити таємницю богів, які спустилися з неба?

На столі коло ліжка старшенького щось ворухнулося. Від несподіванки серце Невіруючого майже зупинилося. Проте то була всього лише золота рибка, подарована на дванадцятий день народження. Прозорий круглий акваріум виявився майже непомітним в місячному світлі – складалося враження, немовби в повітрі тріпочеться моторошна безформна потвора. Ігор відчув: це сигнал аби перестати боятися і почати діяти, що б там не сталося потім. Тож, глибоко вдихнувши, чоловік пішов надвір.

Обійстя виявилося пустим. Навколо ні душі.

-  Ти тут? – вголос спитав Невіруючий.

-  Тут. – пролунало з пустоти за кілька кроків попереду. У ту ж мить з нічого почала виникати тьмяна хистка постать, яка своїми непевними обрисами нагадувала янгола зі згорнутими поперед тіла крилами. Обличчя фігури поступово стало чітким, набувши свого звичайного тепло-жовтого кольору.

-  Рафаїле, чого ти від мене хочеш о четвертій ночі? – від вибраного тону чоловікові на мить стало за себе соромно.

-  Попрощатися.

-  Що? – отетерів від несподіванки Ігор.

-  Я мав необережність виокремити тебе серед інших представників твого виду, друже. Тепер же, в черговий раз порушуючи правила, прилетів сюди проститися. Не можу ж я так взяти й зникнути, неначе я якась брудна космічна свиня. – пожартував янгол, однак співрозмовник цього не оцінив, продовжуючи розгублено витріщатися.

-  Як зникнути?

-  Так. Ми виконали все, для чого сюди прибули. Більше сенсу залишатися немає. – остання фраза прозвучала дуже журно. В очах Рафаїла відбився жаль та смуток. – Хочеш вір, хочеш ні, а ми ніколи не радіємо від того, що змушені робити. Проте інакше не можемо. Така наша природа. Тому й намагаємося максимально відшкодувати…

-  Ти це про що?

-  Про нас.

-  Відшкодувати? Ви?

-  Пробач, немає коли пояснювати. Та й не за цим я тут. Хотів лишень сказати: завжди вважав тебе другом, навіть не зважаючи на оту «параною», котра часом доходила в тебе до абсурду. Та, на щастя, нам вдалося успішно її побороти. Чесно кажучи, я вже думав, як змусити тебе зірватися і викласти мені все, що про нас думаєш. Аж тут така гарна нагода підвернулася. Згоден, з мого боку це було жорстоко. Я й сам не пишаюсь тим. Копирсатися в чужій голові, вишукуючи потрібні часто-густо важкі та болючі спогади, – невдячна і підла робота. Одначе необхідна, інакше б не вийшло. Тож пробач, якщо десь чимось завинив – то було не зі зла. А знаєш, ти й сам молодець. Своєю багатою уявою розізлити прибульця не кожен зможе. Розводити людей, як свиней на фермі. Ха-ха-ха. Треба буде запам’ятати. – Рафаїл сумно посміхнувся. – Тепер… Ха! Ти ж не маєш ані найменшого уявлення, де ми насправді вперше зустрілися. О, то був чудовий зимовий день. Пам’ятаю його, ніби все відбувалося учора. Ти ще тоді тримав у руці гранату, а я її вибив.

Невіруючий остаточно втратив дар мови. В пам’яті зринув той жахливий епізод: гнітючий холод, сірий липкий сніг, важко поранений Петрович, стікаючий кров’ю напівживий Марек і три невідомі моторошні постаті посеред цього безумства. І сила, непомірна неосяжна сила, котра з них струменіла. Ігор міг пригадати кожну найменшу деталь. Але обличчя, обличчя того янгола та Рафаїла. Вони ж зовсім різні.

-  Якщо ти про моє лице, то не зважай. Після переродження наша зовнішність завжди міняється. Ну, тоді все… – прибулець важко зітхнув. – Мені вже час. Радий був тебе знати. Шкода лише, що ви, люди, не живете так само довго як ми. Прощавай.

По цих словах янгол розгорнув свої примарні крила. Ті на мить спалахнули помаранчевим полум’ям, піднялися високо вгору, а потім різко спали вниз, майже торкаючись землі. Рафаїл злетів. Він піднявся десь на висоту власного зросту і завмер на місці, дивлячись на Ігоря згори. Той відразу згадав янгола з провулку, а потім зненацька заслаб – світ поплив у нього перед очима.


Невіруючий розплющив очі: здалося, ніби хтось гукав. Дружини поруч не було. З коридору лунало веселе дитяче белькотіння. Уважно прислухавшись, Ігор почув голос Ольги та ще один, жіночий. Він був до болю знайомий, але чоловік ніяк не міг розібрати чий саме. Голова сім’ї знехотя підвівся і поглянув у вікно: сонце надворі вже добряче височіло над сусідніми будинками. «Година одинадцята. Не раніше. – задоволено подумав він, встаючи з ліжка.»

Прохолодна вода з крану змила останні краплини сну, точніше не його самого, а якогось дивного відчуття, котре гризучим камінчиком застрягло десь у грудях. Невіруючий був упевнений: йому щось снилося, причому дуже важливе, одначе згадати нічні мари не міг, як не намагався. Тож, кинувши безплідні спроби, рушив на голос Ольги. По дорозі він зустрівся з хлопчаками, які бавилися в коридорі. Меншенький тримав у руках акваріум з моторошною безформною потворою. Батька вмить покоробило: темна кімната, відчуття безвиході. Та видіння пройшло так само швидко, як і з’явилося. В круглій наповненій водою банці знаходилась золота рибка. Вона завмерла на місці, по-дурному вилупившись на чоловіка крізь прозоре скло.

-  Брате, а якби твоя рибина отак взяла і полетіла б у космос, що б ти зробив? – запитав Івасик у Вовчика.

-  Напевне, полетів би за нею. – мрійливо відповів той.

-  А я б за тобою. – не задумуючись пролопотав меншенький.

Фраза прозвучала начебто по-дитячому наївно, але Ігор відчув у ній стільки братерської любові та відданості, що йому стало тепло на серці. «Не пропадуть мої синочки в цьому житті. – міркував він, спускаючись сходами на перший поверх. – Триматимуться купи до останнього.»

Несподіваною ранковою гостею виявилася вчителька старшенького. Вони з дружиною сиділи у вітальні на дивані, пили чай і привітно спілкувалися.

-  Доброго ранку, пане Невіруючий.

-  Доброго. – привітно посміхнувся той. – Але називайте мене просто Ігорем.

-  Коханий, пані Валентина зайшла до нас, аби перевірити як справи у Вовчика. Вона за нього дуже хвилюється.

-  Я йому заздрю. – пожартував Невіруючий. – мені б таких вчителів у школі, може б я вже й президентом став би.

Усі трохи посміялися, після чого Оля відіслала Ігоря на кухню снідати, аби він голодний не розбавляв їхню ситу компанію. За кілька хвилин той повернувся з кавою та тарілкою повною печива.

-  Пригощайтесь, панянки, солодке фігуру не псує – її псують погані думки і неуважні чоловіки.

-  О, щось ти сьогодні зранку розфілософствувався, коханий.

-  Звичайно, я ж поспав до одинадцятої години. Хіба може бути інакше?

-  У твоєму випадку мабуть ні. – Ольга узяла тістечко з тарелі. – А ми тут, до речі, про тебе пліткуємо.

-  І цікаво про що конкретно?

-  А про те як, хто й кому робив пропозицію.

-  О ні, тільки не це.

-  Так, так. Саме це. Ви знаєте, пані Валентино, мій чоловік лише ось зараз так хвацько перед нами вихиляється. Насправді, у спілкуванні з жінками він довгий час залишався повним невігласом. Йому тоді було вже за тридцять, а залицятися до дівчат він так і не навчився. Тож вся робота по створенню нашого затишного сімейного гніздечка лягла на мої тендітні плечі. Уявляєте?

-  Чесно кажучи, ні. Я ж бо ще не одружена. – трохи сором’язливо відповіла вчителька. – До речі, знаєте, що сьогодні за день?

-  Неділя. – відразу вихопилося в Ігоря.

-  Не просто неділя. А Великдень. Шкода, лишень, ми всі якось одночасно позабували про релігійні свята.

-  Чому ж? Ми… – почала була Ольга, проте її перебив дитячий зойк. Кричав Івасик.

Він стрімко збіг зі сходів і в сльозах кинувся до батьків, котрі ніяк не могли зрозуміти що сталося. Хлопчик важко дихав і ридав.

-  Заспокойся, синку. – гладила голову хлопчика мати. – Тихенько, тихенько. Що трапилось?

-  Софійка… – видавив із себе меншенький.

-  До чого тут вона? – в душі Ігоря жахаючою квіткою розцвів страх.

-  Софійка хоче забрати Володю з собою.

-  Івасику, то вона тобі мабуть привиділась чи приснилася, як позавчора братикові. – турботливо заспокоювала Ольга.

-  Ні, ми збрехали. Тоді вона не приснилася, а приходила…

Десь зверху пролунав хрускіт скла, що б’ється.

Невіруючий, не вдягнувши капців, прожогом рвонув до сходів. Інші за мить вже бігли за ним.

Двері дитячої виявилися відчиненими навстіж. Підлога в коридорі на вході в кімнату була мокрою. На ній рясно розсіялися шматочки битого скла, котрі весело відбивали сонячне світло.

Ігор опам’ятався як тільки відчув різкий колючий біль в ступні, одначе не на довго. В центрі дитячої розпласталося тіло його старшого сина. Коло нього, судомно хапаючи ротом повітря, безсило билася золота рибка. Батько відразу побачив різницю: рибка – жива, а Вовчик…

Знизу нарешті піднялися усі інші й каменем заціпеніли за спиною в Невіруючого.

-  Я лечу, я лечу. Диви, тату, диви, мамо, – я лечу. – рознісся поруч такий рідний знайомий голос. Здавалося, його вже більше ніколи не почути.

Ближче до вікна в повітрі висіли двійко янголів: хлопчик і дівчинка. Викапані Вовчик та Софійка. Хлопчик щиро посміхався, махаючи рукою Ользі й Ігорю. Дівчинка ж завмерла на межі кімнати та вулиці, сумно дивлячись по черзі на кожного. Її чудові сяючі крила плавно колихалися, то ховаючись в стінах, то зринаючи з них.

Раптом обличчя хлопчика різко змінилося. Воно перестало бути дитячим, у ньому неначе зіркою спалахнула тисячолітня мудрість. Дівчинка протягнула іншому янголові руку. Той спочатку ніжно її торкнувся, а потім міцно стиснув, ніби руку коханої, яку не бачив багато-багато років.

-  Прощавайте, мої любі. – брат, мати, батько і навіть вчителька почули в думках голос Вовчика. – Я вас ніколи не забуду.

Янголи піднялися в небо.


Двері в аудиторію були глухо зачиненими. Йшла лекція. Зазвичай веселі та галасливі студенти сиділи мовчки і уважно слухали, адже тема доповіді викладача стосувалася не такого вже й далекого минулого. Як-не-як пройшло всього десять років відтоді, як янголи покинули планету. З того часу ставлення до прибульців різко помінялося, перекинувшись з обожнювання на цілий спектр різноманітних почуттів: від відданої любові до жагучої ненависті. Напевно, люди ніколи не подорослішають.

-  …тож дійсно, є багато варіантів трактування цих подій. Ми з вами люди дорослі і розуміємо: озвучена концепція, проте тут краще вжити інше слово: «порівняння», з певної точки зору відображає те, що сталося. Одначе ця рефлексія, як я вам уже пояснила, є доволі однобокою, ксенофобською та вульгарною. Чи ви так не вважаєте?

Сміливий студент, котрий раніше зухвало перебив викладача, не знайшовся чим відповісти. Та й аудиторія не наважилася сміятися.

-  На мою думку, будь-яка побудована зараз теорія виявиться хибною. Занадто мало часу пройшло, щоб тверезо все оцінити і зробити однозначні висновки. Проте, незаперечними є наступні тези. По-перше, янголи врятували людство від самознищення. По-друге, поділилися з нами своїми знаннями й технологіями. По-третє, використали нас для самовідтворення. Як співвідносити користі та втрати – це вже тема окрема дискусії. І вона має відбуватися не лише тут з вами, а взагалі в загальнолюдській спільноті.

-  Пані Валентино, а чи не могли б ви нам викласти вашу особисту точку зору? – сказав хтось зі студентів.

-  Могла б. Але врахуйте: моя особиста точка зору суцільно антиномічна. Я навіть особисто для себе не можу визначити, хто є янголи: герої чи лиходії. Про ціну отриманих від них наукових подарунків не розповідатиму. Кожен і так знає, що вона величезна. Проблеми починаються в етичних питаннях: довіри, відповідальності, чесності.

Викладач зійшла з кафедри, підійшла до дошки і почала ходити вздовж неї з боку в бік.

-  Згідно даних, які у нас є, янголи – створіння, котрі дуже-дуже давно еволюціонували від людиноподібних істот. В ході їхньої еволюції вони втратили здатність до розмноження, однак не позбулися  процесу старіння, що хоч і повільно, але неухильно руйнує корпускулярно-хвильовий тіло. Єдиний спосіб продовження існування виду – відтворення, або краще переродження, кожної з наявних особин. Про природу цього процесу ми знаємо мало. Відомо лише, що для нього необхідні інші гуманоїдні форми життя. Янгол поміщає власну безтілесну сутність, яка має вражаючі лікувальні властивості для організму-носія, в одного з батьків, аби потім переродитися в первістку, котрий з плином часу дозріває і на фінальному етапі позбувається фізичного гуманоїдного тіла, неначе метелик полишає кокон.

-  А як щодо спогадів? – пролунав голос з залу.

-  Перед тим як почати відтворення янгол розподіляє власну пам`ять між іншими особинами. А потім, переродившись, отримує все назад. Ви ж знаєте, що прибульці ментально зв’язані один з одним, утворюють велику розумово-мисленнєву мережу. Така собі система розподіленої обробки та зберігання інформації.

-  А звідкіля ми стільки про них довідались?

-  Від них самих. По собі янголи залишили дуже багато інформації, включно з координатами їхньої рідної планети.

-  Навіщо?

-  Певно відчували себе винними за брехню і за крадіжку трьох з половиною мільйонів людей.

Аудиторія мовчала. Викладач випадково помітила у середині зали студента, котрий явно не слухав, а щось собі завзято писав чи малював у зошиті.

-  Звичайно, три з половиною мільйони, порівняно з тодішнім населенням планети у сто мільйонів – не дуже вже й багато, проте людські взаємини, котрі обриваються після переродження – занадто важливі та дорогоцінні, аби ними просто нехтувати. Я й сама свого часу стала свідком подібної трагедії, бо інакше це не назвеш. Страшно дивитися на те, як твоя дитина помирає, а потім воскресає в подобі зовсім чужої незнайомої істоти. Тут, напевно, і криється причина, чому янголи нічого не розповіли про інші свої ціль. Хто б тоді прийняв від них допомогу, якби дізнався, що доведеться віддати свого первістка?

-  Тобто по-вашому – це був єдиний можливий варіант?

-  Не можливий, а дієвий. А так хто його знає… Іване Невіруючий, про які можливі варіанти я тільки-но розповідала?

Невихований студент, який, здавалося, не слухав, а займався своїми справами, підвівся.

-  Валентино Іванівно, ви розповідали не про можливі, а про єдиний дієвий варіант одночасного вирішення проблем прийняття аборигенним населенням та виконання невідкладної потреби у відтворенні виду.

-  Пане Невіруючий, ви як завжди блискуче відповідаєте на мої запитання, тільки от чи не могли б ви на лекції займатися лише лекцією?

-  Міг би, але, як на мене, – це марнування часу, оскільки паралельно я ще здатен вирішувати задачі з фізики полів. Повинен же хтось знайти спосіб, як дістатися до раю, де живуть янголи. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.08.2013 Проза / Повість
Сумні янголи (Частина III)
30.07.2014 Поезії / Філософський вірш
Куди йдемо ми кожен Божий день
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Наступний шанс
26.08.2013
Бог з машини
29.08.2013
Сумні янголи (Частина II)
01.09.2013
Сумні янголи (Частина IV)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 170  Коментарів: 14
Тематика: Проза, повість, невіруючий, страх, краплини сну, космос, людство, спогад
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.09.2013 00:56  © ... для Тетяна Белімова 

Дуже дякую! 

 04.09.2013 00:56  © ... для Каранда Галина 

Дякую. А до "баранів" я вже приступив. :) 

 04.09.2013 00:39  © ... для Марієчка Коваль 

:) Ну, я його довго мучив, текст тобто. 

 02.09.2013 12:55  Тетяна Белімова для © ... 

Знаєте, Андрію, дуже цікаво у вас виходить. Якщо трохи відшліфувати - вийде просто супер-твір!
Ви, безумовно, молодець! 

 02.09.2013 02:04  Каранда Галина для © ... 

да, це треба десь виписати, бо я теж задалася тим же питанням, що й Марійка. ідея - класна. інтрига витримана до кінця. "прийом урок історії лекція" вдала знахідка. все класно. Ви молодець. 

****************************

то ми "вернёмся к нашим баранам", нарешті?)))))))))))

 01.09.2013 23:23  Марієчка Коваль для © ... 

ну в принципі я уявила щось схоже. хоча й без того вони такі маніпулятори, янголи.
Мені діалоги деякі здалися романтичними трохи. а деякі - повчальними.
І слово почвалали круте)) ладно. Було що читати. 

 01.09.2013 21:51  © ... для Марійка Коваль 

Дякую за коментар. Ну, в творі цього немає. Каюсь, пропустив. Але я це уявляв так: ті 500 тисяч - переродилися в перші років 15-20, поки тривала відбудова (лікування) планети. У тому хаосі навряд звертали увагу на таке. А всі інші, тобто 3 мільйони, мали скинути оболонку в один день і відразу відлетіти. Але в де-яких поодиноких випадках це сталося трохи раніше (Софійка, дочка Марека). Отаке. :) 

 01.09.2013 21:44  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую. Ну, янголи - то прибульці. :) Але чому їхній вигляд збігає з образом біблійних янголів, чесно кажучи, й сам не знаю. Можливо, вони тут вже бували... А може ще щось. 

 01.09.2013 21:39  © ... для іміз 

Дякую, чекатиму відгуку. :) 

 01.09.2013 12:30  Марійка Коваль для © ... 

Все класно і цікаво, лише той факт стількох однакових смертей підозрілий надто, щоб не звернути уваги. або я це пропустила, або цим знехтували задурманені люди. будь ласка прокоментуйте 

 01.09.2013 11:44  Тетяна Белімова для © ... 

Андрію! Навіть не знаю, така теорія твоя... Багато полемічного в ній. Янголи - хто вони? Епізод із хлопчиком, звісно, вразив.

 01.09.2013 08:59  іміз 

буду завтра на роботі видруковувати і читати з листків - почала читати вже. Дуже цікаво! Завтра відгукнуся))) Гарний і легкий стиль для сприйняття читачів... 

 30.08.2013 00:15  © ... для Каранда Галина 

Та я ото третій день удома після роботи редагував... :) 

 29.08.2013 06:45  Каранда Галина для © ... 

ого... на ніч))))))))))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
29.08.2010 © Віта Демянюк
20.01.2011 © Михайло Трайста
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди