А час спливав обіймами дощу,

Немов з кліпсідри Всесвіту він линув.

Я знов до тебе подумки лечу,

Бо спомин про твій дотик не загинув.

Що це? Кохання? Ні, його нема.

Воно у мушлі, ще не народилось.

Немовби оксамитова стіна

Закрила душу, та вона відкрилась,

Прокинулась і встала босоніж,

Вібрала в себе дощові краплини,

Всміхнулась. Тільки дотик, наче ніж,

Порушив мушлю в пошуках перлини.