Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.10.2013 13:14Оповідання
Про життя  
20000
Без обмежень
© Ольга Моцебекер

Дякую тобі

Лише любов та велика жага до життя
дозволяє пройти кола пекла війни та голоду,
вижити, щоб ЖИТИ і пам`ятати...
Ольга Моцебекер
Опубліковано 10.10.2013 / 19649

Тетяна Петрівна дуже любила весну, коли дерева у цвіту, а ніжний аромат огортає казкою. І цього разу був ось такий весняний казковий теплий вечір. До Тетяни Петрівні приїхали доньки у гості. День пройшов у турботах, а увечері тільки й відпочивати. Усі сіли на довгу лаву біля будинку під високим деревом вишні, стали розмовляти, йти у будинок нікому не хотілося.

- Мамо, а мені сьогодні снилася бабуся Ганя. Я уві сні була маленькою, а вона посадила мене, немов колись у дитинстві, до себе у полу довгої спідниці, похитувала мене як у гамаку, наспівувала ніжну пісню. Так добре було, не хотілося прокидатися, - розповіла молодша донька Ліза.

Усі зітхнули. Ганна Семенівна (мати Тетяни) померла кілька років тому.

- А мені бабуся давно не сниться, але ось закриваю очі й бачу її худеньке обличчя все у дрібнесеньких зморщечках-роках, добрі очі з промінчиками, маленьку худеньку фігурку з трохи сутулими плечима. Пригадується її довга спідниця, фартух з кишенями. Нібито й не померла вона, а десь живе поруч, - поділилася своїми відчуттями старша донька Лариса.

На мить усім здалося, що поруч з ними ось тут на лавці сиділа бабуся Ганя й посміхалася їм.

- А я пригадую смак бабусиних коржів із маком, смак червоного борщу. Дуже добре пам`ятаю її теплі руки. Завжди брала мене бабуся за руку, і йшли ми з нею до сусідів у гості, а ще ходили на кладовище. Стояла бабуся біля могилок своїх родичів, сльози текли з її очей і розтікалися по глибоких зморшечках. Плакала вона беззвучно, гладила мене по голові, - пригадала донька Валерія.

- Так, дівчатка, не вистачає мені мами. Ні-ні та й згадаю про неї, без неньки буває самотньо. Завжди пам`ятатиму, як вона після війни у голодний час прибирала на горищі будинку, заодно шукала квасолю, щоб нагодувати нас – дітей. Закінчилися запаси, не знайшла багато, та коли побачила одну квасолину, віддала мені – наймолодшій і я смоктала ту квасолинку цілий день, - з сумом сказала Тетяна Петрівна.

Усі знову на кілька хвилин замовкли. Доньки знали, що Тетяна Петрівна і тепер запасається квасолею, зберігає на горищі у мішечках сухарі. Вона, як і багато інших дітей війни, робить запаси продуктів, сірників, мила. А все тому, що добре пам`ятає про пережите у воєнні та повоєнні роки горе. Діти війни винесли на своїх плечах багато горя та печалі, стільки ж, як і їхні батьки. Раділи всі завершенню війни, проте не відали тоді скільки доведеться їм ще пережити болю та трагедій!

А мати все розповідала донькам: «Важкі були часи. Вимерло народу після війни у голод дуже багато. Були в цей час у нас в Україні навіть людоїди. Люди були вже змучені війною. У деяких через страшні події, що трапилися під час війни, постраждала психіка. Ось такі й стали під час голоду людоїдами. Важко про це говорити, але потрібно, щоб люди пам`ятали: війна завжди несе з собою біль та руйнування світу. Відлуння війни чути ще багато років, десятиліть. У післявоєнні роки були часи, коли практично нічого не вродило, посуха покрила землю. Вся природа і земля-матінка, напевне, втомилися від снарядів та вибухів війни й не дали потрібної кількості урожаю. Не у всіх районах країни так було, десь був і урожай. Проте час був непростий, відбудовуватися потрібно було. Найбільше страждали ті сім`ї, до яких не повернулися із Фронту чоловіки. Коли в сім`ї був батько та мати, або ж просто двоє дорослих, хтось один мав змогу відправитися у далеку дорогу та щось роздобути. Таким сім`ям було легше виживати. Рятувалися, хто як може: об`їдали молоде листя з дерев, робили хліб із лободи, коржі із квітів липи».

- Мамо, а я читала, що в деяких районах вродили гарбузи, їх тільки й їли. Десь вродила картопля, але її було дуже мало. Писали, що дітки їли пророслі паростки такої картоплі, вирізали самі паростки й ще трішки м`якоті. Дітям тоді здавалося, що у них через якийсь час у шлунку ця картопля родить, тоді їм їсти більше не буде хотітися, - доповнила розповідь матері Ліза.

Вечір перетворювався на якийсь тяжкий, немов камінь, вечір спогадів, проте доньки хотіли, щоб ненька зняла той тягар спогадів із себе.

- Не можу забути сусідську дівчину. Її теж звали Тетяною. Ми з мамою тоді прийшли до сусідів у гості. Мені років шість було, а Тані - 15. Лежала Таня у ліжку хвора, уже не вставала, бо ноги набрякли. Але така вона для мене гарна була, із довгою косою та ясними очима, все у тітки їсти просила. А у сусідки, окрім неї, ще троє діток було. Тетяна просила їсти, а тітка відповідала: "не дам, тобі все одне помирати доведеться, а брати вижити можуть". Ваша бабуся Ганя плакала тоді, своїх дітей годувати нічим було, допомогти дівчинці нічим не могла. Усі люди різні, й душі у всіх різні, різний поріг болю, різна межа терпіння страждань. Проте бабуся Ганя завжди казала, що найстрашніше для матері, коли дітки малі цілий день їсти просять, серце розривається, а дати нічого. Та якщо помирати від голоду, то усім разом, якщо й ділитися останнім, то з усіма й до кінця, - вимовляла свої важкі спогади-слова Тетяна Петрівна.

- Мамусю, а що то за історія з племінницею бабусі Гані була? Бабуся за життя розповідала, проте я малою була й не пам`ятаю все, розкажи, - попрохала Валерія.

Тетяна Петрівна засмутилася, промовчала, але потім опанувала себе й стала розповідати:

- Горе ж яке було. У мого батька був брат-удівець. Жив він із маленькою донечкою. Коли розпочалася війна, пішов він на Фронт й залишив малу у вашої бабусі. Так вона й жила з нами. А після війни прийшла мамина знайома й почала просити, щоб віддала мати дівчинку-племінницю до неї жити, їй у сім`ю. Бездітна ж бо була у неї сім`я. Чоловік повернувся здоровим з війни, жили заможніше, аніж ми. Гафійці тоді вже років 10 було. Почула вона розмову, й стала у мами Гані проситися, щоб відпустила та її в чужу сім`ю. Казала: «вони мені сукню куплять й чоботи, обіцяли, а ти нічого не можеш купити» . Ось мама Ганя подумала й відпустила племінницю жити до знайомої. Недовго Гафійка пожила. Тітка та наварила каші (а це ж був ще повоєнний голодний час) й відлучилася на деякий час із дому. Гафійка її не дочекалася, не запитала дозволу й трішки каші з`їла. Жінка прийшла, побачила, відвела Гашу у лісок та відрубала руки, першої допомоги ніякої не надала. Ніхто не бачив. Коли Гашу знайшли випадкові перехожі, вона вже померла від втрати крові. Так мама Ганя до самої смерті себе картала за свою помилку, за те, що не вберегла племінницю. Ось так закінчила свою нелегку розповідь Тетяна Петрівна. Знову кілька хвилин жінки сиділи тихо. Кожна думала про своє.

- Люди пам`ятають про День Перемоги, як про найщасливіший день того періоду, а про самі складні повоєнні роки воліють мовчати. Не дивно. Якщо розповідати, знову потрібно це все пережити заново. Я дивуюся, яка сила волі була у людей: вижили, будинки, нові міста відбудували, не загубили довіри до людей, уміли дружити, кохати, життя гідне прожили . Є над чим подумати нам - молодим. Так і наша бабуся Ганя. Життя яке у неї складне було. Здається, що людина всього того й винести не зможе, а вона ось витерпіла, не втратила віри та доброти. Доброю була бабуся, скільки ласки та ніжності нам подарувала й пішла на той світ, тихенько зачинивши за собою двері, - тихо промовила Лариса та її всі почули.

- Дякую тобі, ненько. Світла пам`ять тобі від нас та наша любов тобі, нехай твоя душа спочине, - подумала Тетяна Петрівна, підняла голову, подивилася на небо та перехрестилася.

Жінки ще довго сиділи на лавці під вишнею, а вітер ворушив листям на дереві, ніби нашіптував їм про минуле життя баби Гані.

Васильків 2011
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.10.2013 Проза / Оповідання
Бережи себе, синку
10.10.2013 Проза / Мініатюра
Душа
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Оповідання Про життя
12.10.2013
Без вести
10.10.2013
Дякую тобі
12.09.2013 © Зельд
ГРІХ ДОРНА
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 310  Коментарів: 6
Тематика: Проза, оповідання, весна, бабуся, сон, корж, голод, війна, горе, душі, День Перемоги
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.10.2013 19:21  © ... для іміз 

Та память з дитинства спливла. Ще малою чула розповіді від бабусі та її знайомих. Студенткою була - не цікавилася далі. А те давнє почуте десь сиділо в архівах памяті весь час. І ось саме зараз, коли бабусі вже та її подруг немає, захотілося написати. Є ще їх діти, які все памятають, та вони не бажають про це говорити. А молодим про ті події варто знати (маю надію, будуть читати). Перш за все, для того, щоб молоді люди могли цінувати те, що у них є, той час, в який вони прийшли на цей світ, радіти життю - великим подіям і маленьким дрібницям.
 
Вдячна Вам за залишений відгук. 

 13.10.2013 06:55  © ... для Марієчка Коваль 

Вдячна Вам за відгук. 

 10.10.2013 16:27  Марієчка Коваль 

Читати таке завжди дуже важко, знаючи, що було так близько.

Люди все ж люди, хто як міг, так і чинив в таких неконтрольованих умовах можна збожеволіти, що і було.

Дійсно, добре, що пам ятають і ви передаєте це. 

 10.10.2013 13:43  іміз 

аж моторошно...дяка Вам велика за память! 

 10.10.2013 12:52  © ... для Тетяна Белімова 

На жаль, все правда, все із життя та пам`яті людей. Правдиві спогоди, одягнені у форму оповідання. Прототипи героїнь, яким я у оповіданні дала імена Гафійка та Таня, таки не вижили. Дісно ті часи оцінювати важко. Одні матері віддавали останню квасолину дитині, інші так жорстоко відмовляли "все одно помреш". Нам не зрозуміти до кінця того, що було, дії людей, які пережили голод. Голодні часи - то іспит на людяність. Більшість здала його успішно. Нам варто лише пам`ятати. 

 10.10.2013 12:25  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Ольго! Не можна читати без сліз ваш твір... Ніби проста форма викладу. Діалоги, перемежовані простими описами, але глибина пам`яті, яку ви переповідаєте, просто вражає... Невже це правда? Про руки, про безапеляційну відповідь матері "і так помреш"...
Ця дівчинка Таня врятувалася, чи померла? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
20.03.2015 © Вікторія Легль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди